«Дніпровер» з Дніпра (продовження)

Єврейська громада Дніпра надала реб Зеєву Виноградову почесне прізвисько ДНІПРОВЕР. Реб Зеєв, який нещодавно відзначив своє 75-річчя, стояв біля витоків від­родження єврейства та єврейської громади Дніпропетровська.

— Отже, у 1996 році ваша родина репатріювалася до Ізраїлю, щоб 15-річний син продовжив релігійну освіту…

— Оселилися в невеликому, мальовничому й затишному містечку Маалот на півночі Ізраїлю. Маючи рекомендаційного листа від нашого головного рабина р.Шмуеля Камінецького з описом моїх знань і досвіду роботи в єврейській громаді, я звернувся до головного рабина Маалота з проханням допомогти з працевлаштуванням. Оскільки мав чималий досвід роботи контро­лером кошерності харчових продуктів, мені запропонували посаду машгіаха в місцевому чотиризірковому готелі з кошерною кухнею. Згодом виконував цю ж роботу ще в кількох місцях. Паралельно на волонтерських засадах допомагав рабину місцевої хабадської громади адаптувати новоприбулих російськомовних євреїв.

Невдовзі після нашого приїзду цей самий рабин відкрив хабадський дитячий садок і запросив мою дружину, яка мала багаторічний педагогічний стаж, зокрема й у єврейському садочку на вулиці Гоголя, працювала вихователькою.

— А де навчався ваш син?

— Цві-Гірш вступив до хабадської єшиви у святому місті Цфат, що за сорок хвилин їзди автобусом від Маалота. Пізніше ми перевели його до легендарної єшиви «Мерказ Гутнік» в Єрусалимі для російськомовних юнаків-репатріантів із країн СНД. Там він навчався три роки, аж до її закриття.

— Син став дорослим, тож постійна батьківська опіка вже не була потрібною…

— Так, руки в нас, образно кажучи, розв’язалися, і ми вирішили, що синові варто повернутися до Дніпра. Попередньо я попросив рабина Шмуеля Камінецького допомогти йому працевлаштуватися. Невдовзі Цві-Гірш став помічником викладача у своїй дніпропетровській альма-матер — молодшій єшиві.

У 2000 році на сімейній раді ми з дружиною дійшли висновку, що потрібно шукати можливість повніше реалізувати себе в роботі з російськомовними євреями. Вирішили спробувати реалізувати себе через шліхут у будь-якій країні СНД. Незабаром у хабадській газеті з’явилося оголошення про те, що благодійний фонд Лева Леваєва — відомого підприємця, мецената, філантропа та спонсора єврейських хасидських освітніх програм — шукає подружню пару для роботи у сфері освіти в країнах СНД. Я відгукнувся, і мене запросили на співбесіду.

Після численних запитань ради хабадських рабинів щодо наших із дружиною можливостей, здіб­ностей та досвіду роботи нам запропонували поїхати посланцями до Алмати — тодішньої столиці південного Казахстану. Там роком раніше відкрилася перша в Казахстані єврейська школа, яка мала стати основою єврейського навчально-виховного комплексу. До нього входили школа, єврейський дитячий садок, гуртожиток, їдальня, спортивна зала та дитячий ігровий майданчик. Тож ми з дружиною майже ідеально відповідали всім освітнім і релігійним вимогам.

Спочатку ця пропозиція викликала в нас певні побоювання: далеко, незнайома країна, інша мова, нові люди. Однак після тижня сімейних дискусій ми все ж погодилися.

— Як вас прийняли в Казахстані й чим ви там займалися?

— Прийняли з розпростертими обіймами — буквально. Нас чекали з нетерпінням, адже нововідкрита єврейська школа потребувала викладачів єврейських дисциплін та організаторів єврейських свят. Окрім координації єврейських програм, я викладав іврит, єврейські традиції, а згодом очолив хедер — підготовчу групу для дітей перед вступом до єврейської школи.

Дружину в новоствореному дитячому садку призначили заступницею директора та методисткою з єврейського виховання. Тож ми із задоволенням і результативно пропрацювали в Алмати десять років, сподіваюся, виправдавши покладений на нас шліхут і реалізувавши свої прагнення.

За перші півтора року існування єврейської школи в півторамільйонній Алмати, де проживало лише вісім тисяч євреїв, кількість учнів зросла з 50 до 140. У дитячому садку — з 20 до 50 дітей. Це був дуже добрий показник, який свідчив про якість викладання та організацію навчального процесу. Ну і про безкоштовне харчування та автобусне підвезення дітей до школи й садочка та назад.

Створення цієї багатопрофільної освітньої структури стало можливим завдяки фінансуванню вже згаданого Лева Леваєва. До речі, його добре знають євреї Дніпра, куди він неодноразово приїздив і фінансував становлення дніпропетровської єврейської школи-ліцею №144, а також інституту «Бейт-Хана».

Світова фінансово-економічна криза 2008 року боляче вдарила по багатьох людях. На жаль, вона торк­нулася й нашого спонсора Лева Леваєва. Два роки наш навчально-виховний комплекс ледве існував завдяки підтримці місцевих єврейських бізнесменів. Розуміючи ситуацію, ми ще два роки — до остаточного закриття комплексу у 2010 році — сумлінно виконували покладену на нас місію.

— Після чого повернулися?

— Повернулися до Дніп­ра. Життя на батьківщині почалося з пошуку роботи. Дружині пощастило раніше — вона влаштувалася працювати в мікву.

Саме тоді Дан Макогон, засновник і голова правління найбільшого освітнього фонду «Шіурей Тора Любавич», а згодом єврейської молодіжної організації STL, створив унікальну програму «Група ризику». Її метою була адаптація до нормального життя соціально незахищених євреїв: малозабезпечених людей похилого віку, колишніх ув’язнених, безхатченків, наркозалежних, алкоголіків. Планувалося об’єднати цих людей у групу, навчати єврейських традицій і навіть виплачувати їм стипендію.

Дан Макогон запропонував мені очолити цю групу. Проте назва «Група ризику» цілком справедливо не сподобалася нашому головному рабину Шмуелю Камінецькому, адже натякала на певну меншовартість цих людей. Я запропонував назву «Нахес», що мовою їдиш означає «задоволення» — задоволення від знайомства з єврейством. Реб Шмуелю ця ідея сподобалася.

Паралельно на волонтерських засадах допомагав Еліягу Павлоцькому, який керував програмою підтримки євреїв у місцях позбавлення волі. Ми відвідували колонії та в’язниці, де я проводив уроки Тори й єврейських традицій, а він забезпечував людей єврейською літературою, чаєм, кавою, шоколадом, олією та іншими необхідними речами.

Для офіційної діяльності я створив і зареєстрував благодійний фонд «Добре майбутнє», який отримав дозвіл офіційно відвідувати установи пенітенціарної системи.

Згодом у мене виникла думка допомагати не лише тим, хто відбуває покарання, а й тим, хто вже звільнився. Адже часто вони потребують підтримки навіть більше. Так народилася ідея створити центр реабілітації євреїв, які повернулися з місць ув’язнення.

Реб Шмуель, до якого я звернувся за благословенням, схвалив задум і сказав, що нічого подібного у світі ще не існувало. Питання залишалося лише за приміщенням і фінансуванням. Для центру головний рабин запропонував будівлю Алтершул на вулиці Коцюбинського, яка тоді стояла порожньою після переїзду громади до відреставрованої синагоги «Золота Роза».

Спонсором проєкту став мій учень і послідовник Віталій Сергійович (Менахем-Мендл) Авраменко. Офісні та технічні приміщення синагоги перебудували під гуртожиток на 20 місць, бібліотеку, спортивний куточок і їдальню, дизайн якої належав мені. Згодом упорядкували й мікву.

За моїм задумом реконструкція старої синагоги мала початися з відновлення історичного вигляду молитовної зали. Для цього я провів кропітку дослідницьку роботу: шукав фотографії, малюнки й описи її первісного вигляду. Знайшов художника для відновлення настінних розписів і майстра-червонодеревника для реставрації та виготовлення лав і меблів у історичному стилі. Уся реконструкція тривала менш ніж рік.

У 2019 році відбулося відкриття унікального, єдиного у світі соціального цент­ру реабілітації євреїв, які звільнилися з місць позбавлення волі. Відтоді в центрі щодня проходять молитви, офлайн-  та онлайн-уроки з їдишкайту й основ хасидизму, організовуються щотижневі шабатони та святкові заходи.

— Чув, що ваш фонд «Добре майбутнє» також опікується двома дитячими будинками?

— Так, це один із напрямів діяльності фонду, яким керувала Тетяна Приходько. Ми допомагаємо, зокрема, санаторіям для дітей, хворих на туберкульоз, та дітям з особливими потребами. Надаємо матеріальну допомогу у вигляді продуктів, одягу й взуття не лише дітям, а й їхнім сім’ям.

— Традиційне запитання: як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?

— Як і багато мешканців Дніпра, євреї також запанікували. Запанікувала й моя родина. Наші знайомі за кордоном постійно радили: виїжджайте якнайшвидше. Зрештою ми вирішили поїхати. Син із друзями — до Австрії, а ми з дружиною — до Ізраїлю. Ми добре знали країну, мову й ще з 1996 року мали ізраїльське громадянство.

Оселилися в тому самому Маалоті, де жили в перші роки після репатріації, бо ми знали багатьох місцевих жителів, а вони знали нас.

— Чим займаєтеся зараз?

— А чим займаються ізраїльські пенсіонери? Отримуємо пенсію. За українськими мірками вона велика, а за місцевими — не дуже. У перерахунку на долари це приблизно 2200 на двох. Для порівняння: оренда квартири коштує понад 600 доларів.

До того ж  вже понад тридцять років ми з дружиною маємо традицію: щосуботи після молитви запрошувати гостей на трапезу. Рахель зазвичай готує фаршировану рибу, запікає курку або м’ясні страви, робить різноманітні салати й пече символ шабату — суботні хали. Я ж відповідаю за напої. Наприклад, готую свою фірмову настоянку «Етрогівку» — на горілці та етрозі, різновиді цитрона, священного плоду свята Сукот.

А якщо серйозно, сидіти без діла — не в моєму характері. На волонтерських засадах допомагаю хабадській громаді в роботі з російськомовним населенням і мешканцями хостелів. Двічі на тиждень через Zoom проводжу заняття зі своєю групою з Дніпра. Також читаю лекції з єврейських традицій самотнім і малозабезпеченим мешканцям двох місцевих хостелів, більшість із яких — вихідці з країн СНД. Тож нудьгувати не доводиться.

— Війна дістала вас і в Ізраїлі?

— Так. Ми живемо за п’ять кілометрів від кордону з Ліваном. Тож тривог, обстрілів і ракетних атак у нас не менше, ніж в Україні. Час підльоту навіть найпростішої ракети чи дрона — лише 12–15 секунд. До укриття не добіжиш, тому ховаємося біля несучої стіни старої квартири, де немає захищеної кімнати.

— Які у вас захоплення?

— У молодості багато читав — перечитав усю багатотомну «Бібліотеку всесвітньої літератури». Намагався не пропускати журнальні публікації про науково-технічні новинки. Згодом пріоритети змінилися. Уже багато років серйозно цікавлюся нетрадиційною медициною, китайською гімнастикою цигун і духовними практиками. Користуюся цими знаннями сам і ділюся ними з охочими.

— Вас уже важко уявити без вашого незвичайного кашкета…

— Цей головний убір називається каскет. Його історія бере початок у сере­дині XVIII століття, коли на території сучасної України, на Поділлі, рабин Ісроель Бааль Шем Тов заснував хасидизм. Тоді в єврейських містечках на знак протесту проти утисків євреї почали носити такі каскети.

Одного разу я побачив на старій фотографії рабина тих часів у такому каскеті й загорівся бажанням мати подібний. Але для шиття потрібен був оригінал або викрійка, яких, звісно, не було. І незабаром у синагозі на Коцюбинського я зустрів літнього єврея в такому самому каскеті. Попросив позичити його на кілька днів як зразок. Звернувся до майстерень театру Горького з проханням зшити такий самий. Відтоді й ношу його. Щоправда, бережу і вдягаю лише на шабат та свята.

Розмовляв

Євген Євштейн