Лев Рабер: Чорнобиль — наш спільний біль

Нещодавно виповнилося 40 років з дня катастрофи на Чорнобильській АЕС. Згадуємо інтерв’ю 3-річної давнини Льва Матвійовича Рабера — ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС, доцента Українського державного університету науки і технологій, академіка Академії інженерних наук («Шабат шалом № 6, червень 2023 р.).

26 квітня 1986 року сталася аварія. А  20 травня 1986 року розпочалося будівництво саркофага ЧАЕС, що вимагало не лише професіоналізму, а й героїзму будівельників. Один з них — Лев Матвійови Рабер.

— У кожного учасника подій 1986 року своя історія. А як ліквідатором аварії на ЧАЕС стали ви?

— Напевно, це доля. Після вибуху ядерного реактора потрібно було якнайшвидше збудувати надійне укриття над розтрощеним четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. І так склалося, що посильний внесок у розв’язання цього завдання зміг зробити і я — знадобилися мій досвід та спеціалізація.

— У чому саме полягала ваша робота?

— На Чорнобильській АЕС, як відомо, чотири енергоблоки. Після аварії потрібно було обов’язково ізолювати зруйнований блок від тих, що працюють. У розв’язанні цього завдання й була задіяна наша команда, а саме — у проєктуванні, виготовленні та монтажі металоконструкцій розділової стінки між аварійним і працюючими блоками ЧАЕС. У цій розробці брав участь і я. Крім того, я відповідав за реалізацію низки технічних рішень.

Виготовлялися конструкції у нас, у Дніпрі, — на заводі ім. Бабушкіна. Саме там монтажники освоювали їх встановлення. Тож безпосередньо на ЧАЕС металеві конструкції встановлювалися вже за відпрацьованою схемою.

— Отже, в тому, що будівництво Чорнобильського саркофага було завершено всього за 206 днів, є й ваша заслуга?

— Не можу сказати, наскільки наші ноу-хау вплинули на загальну швидкість зведення укриття над аварійним блоком, але те, що вони допомогли зберегти здоров’я, а можливо, і життя сотням ліквідаторів, — безсумнівно. Ну і, звісно, свою частку ми внесли і в розв’язання головного завдання — локалізації катастрофи.

Що ж до оцінки моїх заслуг, я справді був нагороджений відзнаками МНС України та «Союзу Чорнобиль», а згодом — і низкою урядових нагород. Але ж ви розумієте, що нагороди в цьому випадку — зовсім не головне. Головне — ми впоралися з поставленим завданням.

— Як довго ви перебували в Чорнобильській зоні?

— Загалом будівництво об’єкта «Укриття» велося у три етапи — з травня по листопад 1986 року. Я в Чорнобильській зоні пробув два тижні — з 10 по 23 серпня. Це був другий етап будівництва саркофага, найінтенсивніший, коли за день заливалося понад 5 тис. тонн бетону.

Розселили нас за 80 кілометрів від ЧАЕС, у піонерському таборі «Тетерів». Тобто жили ми на відносно чистій від радіації території. Базові гігієнічні вимоги в житлових приміщеннях дотримувалися — робочий одяг ми знімали одразу після прибуття із зони, проходили санітарну обробку, профілактичне лікування.

Загалом працювали нормально. Були настільки зайняті своєю справою, що забували, що перебуваємо в небезпечній зоні. Просто виконували свою роботу.

— І яке враження на вас справила зона ЧАЕС?

— Враження від Чорнобильської зони у мене одразу склалося вкрай тяжке. Втім, як і в більшості моїх колег. Порожні села на багато кілометрів довкола, сумно­звісний «рудий ліс», загальне відчуття великої катастрофи.

Але водночас були й яскраві моменти. Зокрема, в околицях автовокзалу Чорнобиля в очі одразу впадало гніздо лелеки, що височіло над дорогою. Причому в гнізді сидів лелека. Водій нашого автобуса, коли ми наближалися до цього місця, знепритомнів. Лелека виявився витривалішим за людину.

— А як відреагувала на ваше відрядження в зону ЧАЕС дружина?

— Дружина, звісно, дуже переживала. У цьому сенсі їй було значно важче, ніж нам. Психологічно. До того ж у перший час ні в кого не було чіткого уявлення про небезпеку радіації і, відповідно, страхів. Повне усвідомлення трагедії до багатьох прийшло вже після того, як люди почали хворіти.

— Попри це, ви досі сповнені сил та енергії: виховали не одне покоління фахівців, продовжуєте викладати і вже після 70-річного ювілею здобули ступінь Ph.D. — доктора філософії в галузі техніки. Як вам це вдається?

— Думаю, що це передусім результат вдалого збігу обставин. Або, якщо висловитися поетично, — «любові в кубі»: любові в родині, любові до роботи і любові до життя.

— І останнє запитання. У спілкуванні зі своїми студентами ви часто звертаєтеся до теми Чорнобильської трагедії. З якою метою? Це данина пам’яті та героїзму ліквідаторів чи щось інше?

— Передусім не можна забувати, що завдяки ліквідаторам ЧАЕС були врятовані мільйони людських життів. Глобально ліквідаторам слід подякувати за врятоване людство, адже можливі наслідки Чорнобиля в разі виходу ситуації з-під контролю складно навіть уявити.

Однак є ще один важливий аспект: про минуле потрібно пам’ятати заради майбутнього. У цьому сенсі аварія на Чорнобильській АЕС — грізне нагадування і застереження для всіх нас. Адже до катастрофи призвели не лише недоліки в конструкції реактора, а насамперед грубі помилки операторів, які примудрилися підірвати блок АЕС, — тобто дефіцит інформації.

І особливо важливо говорити про це саме з молодим поколінням, студентами, які народилися вже після аварії на ЧАЕС і отримують інформацію про неї переважно «з третіх рук» — із ЗМІ. Зрештою, надійність технічних систем — основа сучасного світу. І майбутні інженери та конструктори повинні пам’ятати про це ще зі студентської лави.

Наталя Ларіонова