З Вадимом Гефтером — автором-виконавцем, поетом, організатором музичних фестивалів, підприємцем і благодійником — ми вже зустрічались. У квітні виник новий привід для зустрічі — шістдесятирічний ювілей.
— Вадиме, почнімо з головного. Як ви сприймаєте своє 60-річчя?
— Для мене це, передусім, нова планка, нова життєва віхa. Якщо говорити про практичні речі — з’явилося відчуття повної свободи пересування. Останніми роками мене неодноразово запрошували на фестивалі й концерти за кордоном — до Вірменії, Грузії, Азербайджану, країн Балтії, Чехії, Німеччини, Ізраїлю. Але я не міг виїхати з України. Тепер така можливість є.
Скажімо, нещодавно отримав запрошення на фестиваль у Єревані. Організатори беруть на себе дорогу, проживання — без жодних зобов’язань з мого боку. Просто тому, що знають мою творчість, пам’ятають. І це, мабуть, найцінніше — коли тебе не забувають.
— Якщо говорити про духовні орієнтири, — що для вас сьогодні є визначальним?
— Є загальнолюдські цінності, універсальні правила співжиття. До них можна прийти різними шляхами. Хтось — через релігію, молитву, заповіді: «не вбий», «не вкради», «шануй батьків». А є люди, яким не потрібно щоденне нагадування. У них є внутрішній сенсор — совість, чітке відчуття, що є добром, а що злом.
Я, напевно, належу саме до таких людей. Упродовж усього життя завжди приймав рішення, спираючись на внутрішні критерії — на певний особистий кодекс честі.
— Можете навести приклад, як це працює у реальному житті?
— Найяскравіший приклад — моє рішення виїхати з Донецька. Мене ніхто не змушував. Не було якихось особливих утисків чи проявів антисемітизму. Але в місті з’явилися люди, для яких не існувало ані законів, ані моралі — вони грабували всіх без розбору, незалежно від національності чи віри.
Я поставив собі просте запитання: «Де тобі правильно бути? Де ти залишаєшся чесним перед собою?» І відповідь була очевидною — їхати.
Хоча, якщо дивитися суто прагматично, мені вигідніше було залишитися. У Донецьку було налагоджене життя: коло спілкування, житло, стабільний дохід. Але сумнівів не було — їхати потрібно.
— Що стало вирішальним у цьому виборі?
— Внутрішнє переконання. Але, звичайно, важливу роль відіграли діти. На той момент старшому синові було чотири роки, донькам — шість і вісім. Загалом у мене п’ятеро дітей.
Було чітке розуміння: мої діти не повинні рости в атмосфері ненависті. У середовищі, де з дитинства навчають тримати зброю і прищеплюють ворожість до всього українського. Діти ж усе вбирають. У них можна сформувати будь-який світогляд.
— Ви говорите про внутрішню самодостатність людини. Але навіть у релігійній традиції ми бачимо приклади, коли людині потрібні зовнішні орієнтири. Згадаймо царя Давида…
— Безумовно. Ми всі йдемо певною дорогою. І на ній є свої дороговкази — люди, події, обставини, які на нас впливають. Іноді саме вони допомагають зупинитися, переосмислити, скоригувати напрямок.
Але водночас дуже важливо пам’ятати: остаточний вибір завжди за нами. Ми самі обираємо і шлях, і тих, хто йде поруч. І, мабуть, головне завдання — не помилитися у цьому виборі.
— Чи ходите ви на молитви?
— Скажу чесно: до регулярного відвідування синагоги я, мабуть, ще не дійшов. Але із задоволенням буваю в «Шатрі Авраама». Слухаю лекції Дов-Бера Байтмана, Дана Макогона, Давида Духовного. Там звучать живі, осмислені розмови про Тору, про життя.
Іноді буваю на зустрічах, де виступає головний рабин Дніпра Шмуель Камінецький. Це людина великої глибини і мудрості. І для мене дуже показово, що з початком повномасштабної війни він не залишив місто. Як і багато членів єврейської громади.
Справа тут не в сміливості. Люди залишилися там, де вважають правильним бути. І ще це наочне свідчення їхньої щирої віри в людей і в Б-га.
— Ви відчуваєте особливість єврейської громади Дніпра?
— Мабуть, не зовсім коректно порівнювати Донецьку та Дніпровську єврейські громади. Але те, що я побачив у Дніпрі, справді вражає. Тут дуже багато яскравих людей — щирих, чесних, глибоких.
Є відчуття, що Г-сподь невипадково обрав Дніпро для розміщення фундаментальної єврейської громади.
— Адже це місто, пов’язане з Любавичським Ребе.
— Так, звичайно, сьогодні Дніпро є важливою частиною єврейського світу. Сам я приїхав сюди з непростим досвідом: побитий війною і з досить скромним багажем релігійних знань.
Зараз намагаюся це надолужити. Мені близьке те середовище, яке сформувалося навколо «Шатра Авраама», імпонує, як проходять бесіди з Давидом Духовним та іншими лекторами.
Я дізнався багато цікавих речей, причому не абстрактних і відірваних від життя, а наповнених реальним, глибоким змістом. Починаєш, наприклад, розуміти, чому в Торі так детально прописані родоводи, зв’язки між поколіннями.
— А самі Тору вивчаєте?
— Я б не сказав, що «вивчаю» у повному сенсі цього слова. Тору не можна читати як звичайну книгу. Це потребує щоденної, системної роботи.
До такого рівня я поки що не готовий. Для мене більш природний шлях — починати з основ: лекцій, розборів тижневих глав. Адже Тора багатогранна — у ній багато прихованих сенсів. Її можна вивчати все життя. І, власне, вивчають уже кілька тисячоліть.
— Дозвольте особисте питання: ваша дружина — єврейка?
— Ні. Моя дружина не єврейка. Але тут є вражаючий момент. Усі мої діти відчувають тяжіння до єврейського світу, ідентифікують себе з ним. Наприклад, моя старша донька зараз проходить гіюр і планує отримати громадянство Ізраїлю. Тобто це не лише питання формального походження, а в першу чергу — внутрішній вибір, «єврейський ген».
І стосується це не лише членів моєї родини, а взагалі всіх, хто у душі почуває себе євреєм. Гіюр — це завершальний етап. А спочатку має відгукнутися серце.
— Реб Шмуель часто говорить про три головні речі для релігійного єврея: вивчення Тори, молитву і благодійність. Виходить, дві складові вам уже близькі?
— «Благодійник» — це занадто гучно сказано. Просто я завжди намагався допомогти, коли бачив, що людина перебуває у складній ситуації, у біді. Я так влаштований. Це, мабуть, те, що Б-г безпосередньо мені звелів робити: не через когось, а з першим моїм подихом наказав: «Вадику, це твоя місія».
Питання про призначення взагалі одне з найскладніших питань у нашому житті. Нещодавно у мене була розмова з одним із моїх приятелів. На його думку, театри й музика лише відволікають від якихось важливіших речей. Я ж переконаний: якщо Б-г дав єврею скрипку, він повинен на ній грати. Якщо Він дав мені гітару, я повинен грати на гітарі. При цьому ще невідомо, що важливіше з духовної точки зору — довга проповідь чи трихвилинна пісенька, яка спонукала людину замислитися, переглянути свої погляди на життя або навіть радикально змінити його.
Я вважаю, що всі ми послані в цей світ із певною метою. В одній із моїх пісень є такі рядки: «
Зачем-то в этот мир командирован я… Соломку не стелю и не хочу все знать. И если не даны мне от рожденья крылья, — еще не значит, что я не могу летать». Тож усі ми тут, на Землі, у відрядженні.
— А яка ціль вашого відрядження?
— Це непросте питання. Я не навчаю людей Тори, не лікую, не беру участі в управлінні державою — не прагну до цього і не маю такого права. Але я маю право складати пісні і виконувати їх. І якщо потім якась із моїх пісень комусь сподобається, у когось викличе сміх, сльози, а когось змусить замислитися, — я беру це собі в залік.
При тому що я не вважаю себе професійним виконавцем, поетом чи композитором. Так, я написав певну кількість пісень. Однак це не класична поезія, а поєднання слів, музики і виконання. І коли це поєднання спрацьовує і вдається досягти оптимального балансу звучання і змісту — від цього отримуєш справжній кайф.
До свого 60-річчя я підготував персональний концерт. І атмосфера на цьому концерті була дивовижна — як реагували глядачі, як аплодували! Наприклад, виконую пісню «Молитва», яку я присвятив доньці. У ній є рядки:
«Я вышел родом из народа и, к счастью, знаю, из какого. Когда уж голова покрыта инеем, покоя не дают вопросы вечные… Храни меня, звезда шестиконечная!».
Зал вибухає оплесками. Ніхто не приховує, що він єврей, що вийшов із цього народу. І це нормально і правильно.
Неправильно було раніше, коли людям доводилося приховувати своє єврейське коріння. Мені, наприклад, пропонували змінити прізвище Гефтер на Соболєв. На мою думку, саме у таких ситуаціях проявляється справжній патріотизм — жити, незважаючи на обставини, не приховуючи своєї національності, під своїм прізвищем. Особисто я змінювати своє прізвище відмовився.
— Сьогодні багато говорять про емоційне вигорання. Вам знайоме це відчуття?
— Ні, у мене ніколи не було відчуття вигорання. Я живу із задоволенням — з певною часткою легкої безтурботності. Мені подобається кожен день мого життя.
Г-сподь дав нам життя — це найцінніше, що ми маємо. І цим даром треба правильно розпоряджатися.
Звичайно, життя — це не лише радість. Є втрати, хвороби, складні періоди, коли від нас майже нічого не залежить. Такі моменти потрібно просто пережити.
Але навіть у найважчих обставинах я намагаюся не зупинятися: щось писати, читати, дивитися фільми. Постійно бути в русі — внутрішньому, творчому. Думаю, це теж певною мірою дар Всевишнього.
— Що для вас означає бути євреєм у сучасному світі?
— У моєму розумінні жити по-єврейськи — це означає жити по-Б-жому. Бути відкритим, чесним, мудрим. Жити з совістю. Допомагати тим, хто цього потребує. Не хитрувати. Якщо коротко — жити правильно.
Я й сам намагаюся так жити: не під кого не підлаштовуватися, не шукати «вигідних» ролей. Залишатися в злагоді зі своїми внутрішніми переконаннями.
— І цьому навчаєте своїх дітей?
— Безумовно. І, мабуть, головне, що я їм намагаюся передати: жити потрібно без посередників. Є ти і є Всевишній. Все — між вами не повинно бути ні чиновників, ні «впливових людей», ні будь-яких інших фігур.
Умовно кажучи, потрібно жити так, як Він підказує тобі згори, — і не зраджувати цьому відчуттю.
— Чи складно це пояснити дітям?
— Непросто. Вони живуть уже в іншій реальності — у світі гаджетів, швидких рішень, постійних спокус. У них своє середовище, свої виклики. Тому доводиться багато розмовляти. Іноді — втручатися, підказувати, коригувати. Але я намагаюся не тиснути. Якщо бачу, що дитина збилася з курсу — допомагаю. Бо ми для своїх дітей попутники. На все наше життя.
Записав
Валентин Хорошун
ЩЕ СТАТТІ