«Дніпровер» із Дніпра

Згідно з давніми хасидськими традиціями, праведникам, легендарним хасидам і духовним єврейським наставникам надавали почесні прізвиська за назвою містечка чи рідного міста. Наприклад, легендарний хасид раббі Менахем Мендел із Городка, духовний наставник Алтер Ребе, мав прізвисько Городокер, а видатний учитель і наставник Менахем-Мендл із Коцка мав прізвисько Коцкер.

Наслідуючи цю традицію, єврейська громада Дніпра надала реб Зеєву Виноградову почесне прізвисько ДНІПРОВЕР.

Реб Зеєв, який недавно відзначив своє 75-річчя, стояв біля витоків відродження єврейства та єврейської громади Дніпропетровська.

— Як заведено, почнемо з батьків, дитинства, отроцтва, юності…

— Я народився 1950 року в єврейській родині дніпропетровських службовців-інтелігентів. Чесно кажучи, як і в багатьох єврейських родинах того часу, про своє єврейські коріння батьки говорили рідко й обережно. Водночас у домі панувала сімейна ідилія, підтримувався ідеальний порядок, майже всі стіни були завішані книжковими полицями, а за улюбленим сином Володею був ідеальний догляд. Мама була стоматологинею, з гарною репутацією в місті. Тато — завідувачем відділу Облпостачзбуту.

Моє дитинство, отроцтво та юність минули в унікальному районі, який називали Фабрика. Це — між тодішнім комбайновим заводом, вулицями Булигіна, Павлова, Краснозаводською. Усе це вважалося робітничою слобідкою, бо її оточували стовпи дніпропетровської промисловості: Петровка, ДЗМО, ДЕВЗ, ДТРЗ, вагонне депо, верстатобудівний, «Червоний Профінтерн», металоштамп, комбайновий і завод ім. Бабушкіна. Здавалося б, кожному молодому мешканцю цієї промзони була уготована одна дорога — у робітники на найближче підприємство… Але саме в цій промзоні діяла унікальна за добором чудових викладачів і не менш обдарованих учнів — 83-тя середня школа.

— Коли ви закінчували цю школу, мене туди привели до першого класу, тож про СШ № 83 знаю не з чуток…

— Досі згадую школу та її викладачів із любов’ю. Багато її випускників здобули вищу освіту, хороші професії, стали шанованими людьми. Школа дала мені, — як тоді казали, — путівку в життя. Навчався добре — буквально дружив з усіма предметами. Був реальним претендентом на срібну медаль, але не вистачило однієї «п’ятірки».

— Ким хотіли стати, про що мріяли?

— Почну здалеку, з раннього дитинства. Як мені потім розповідали: ще в коротких штанцях виховательки дитсадка призначили мене завідувачем дитячої пісочниці й помічником виховательки з виховної роботи. Мовляв, любив наводити порядок, організовувати й командувати однолітками. Одне слово, бути лідером, — як зараз кажуть. І ця риса, що проявилася з раннього дитинства, з часом лише укорінювалася. У мене не було мрії про конкретну професію, але було непереборне бажання стати помітною людиною серед свого оточення. Усі задатки для цього в мене були. Відверто скажу: я був дуже ерудованим юнаком, із когорти розумників популярного тележурналу «Хочу все знати». Багато читав — як художню, так і пізнавальну та технічну літературу.

Попри все це, після школи не вступив одразу до трьох інститутів: металургійного, хіміко-технологічного та залізничного. У кожному на вступних недобирав, із цілком зрозумілих причин, по одній десятій бала… Довелося йти працювати на агрегатний завод. Наступного року за порадою батька поїхав вступати на Урал, де антисемітизм проявлявся не так явно. У Свердловську без проблем вступив до залізничного інституту на найпрестижніший факультет автоматики, телемеханіки та зв’язку зі спеціалізацією «радіоелектроніка». За розподілом опинився в Казахстані, де проявив себе на комсомольській роботі, ставши секретарем ВЛКСМ підприємства, а потім — завідувачем оргвідділу міськкому комсомолу Екібастуза.

— Судячи з усього, повернення до рідного міста було для вас неминучим…

— Так, зрозумівши, що більшого єврейському юнакові навіть у Середній Азії не світить, 1975 року повернувся до рідного Дніпропетровська. Влаштувався за фахом в «Облпобутрадіотехніку», що займалася обслуговуванням і ремонтом побутової теле- та радіоапаратури. Саме тоді, працюючи інженером у відділі контролю якості, відчув свою користь людям і певну стабільність. Одружився. Народився син. Здавалося б, живи й радій. Але хотілося чогось більшого, масштабного… Мене тягнуло туди, де є почуття, пристрасті, емоції — до мистецтва. Тому 1979 року влаштувався звукорежисером до дніпропетровського театру ляльок і паралельно вступив до Московського інституту культури на заочне відділення за спеціальністю режисер масових заходів і свят. Ставши дипломованим режисером, почав працювати в міських закладах культури. Керував клубом медінституту, підлітковим клубом заводу ім. Бабушкіна, працював старшим методистом об’єднання парків культури й відпочинку. А тут горбачовська перебудова, що відкрила ще більше можливостей. Створив перший у місті комерційний центр культури й шоу-бізнесу «Гармонія». Організовував концерти зірок радянської естради.

— Якщо можна — трохи докладніше про ваш шоу-бізнес у 90-х.

— Режисував презентацію та відкриття в Дніпрі першого фестивалю «КіВіН-90» з Олександром Масляковим. Також був режисером концертно-театралізованої презентації першого в СНД комерційного футбольного клубу «Дніпро» на стадіоні «Метеор», де брали участь Йосип Кобзон та Алла Пугачова. Привозив із сольним концертом Андрія Макаревича, інших зірок радянської естради. Відшукував і організовував виступи в Дніпрі унікальних людей: наприклад, професора Ніколаєва, який першим у Союзі розробив систему лікувального голодування, а також відомих екстрасенсів.

— Ваші перші кроки до єврейства?

— Уже в 1989 році випадково дізнався, що в синагозі на Коцюбинського створюється якийсь самодіяльний театр. Із цікавості пішов до «Алтершил», де зустрів Аркадія Шміста — одного з перших активістів відродження єврейства в Дніпропетровську. Дізнав­шись про моє театральне амплуа, він розповів про нещодавно створену єврейську просвітницько-благодійну організацію «Культура і милосердя», про безліч запланованих просвітницьких і культурно-масових заходів. І одразу запросив мене взяти участь у культурному напрямі цієї організації. Недовго думаючи, я погодився. Незабаром відбувся і перший масовий єврейський захід у Дніпропетровську на честь свята Пурим, що проходив у будівлі нового цирку.

А оскільки благодійна організація «Культура і милосердя» базувалася у старій синагозі, мені доводилося часто бувати там. Саме там я познайомився з молодими євреями, які прагнули осягнути вчення Тори, іврит, єврейські традиції. Ці хлопці утворили релігійну групу, на чолі якої стояли Борух Цейткін та Олександр Заманський, які за допомогою раритетних словників і «Голосу Ізраїлю» самостійно вивчили іврит. Я потягнувся до них і, зрештою, приєднався. Разом з одним із них, Борисом Єрухімовичем, ми увійшли до першої когорти викладачів єврейських традицій у 144-й єврейській школі. До речі, Олександр Заманський став у 1990 році першим перекладачем рабина Шмуеля Камінецького, який приїхав до нашого міста.

— Що все-таки підштовхнуло вас зробити цей крок до єврейства?

— Будучи комуністом і комсомольським функціонером, я справді вірив в ідеали  комунізму. Коли ж почав ходити на уроки Тори, несподівано виявив, що етичні принципи маніфесту комунізму здебільшого взяті з Тори. І не дивно, адже Маркс — один з його авторів — був євреєм… От я і почав переосмислювати свої погляди на сенс життя загалом і життєві цінності зокрема.

— Розкажіть будь ласка про вашу родину.

— Із Рахеллю ми разом уже 48 років. Познайомився не абияк, а як «справжній» єврей — за допомогою «шидуха», навмисно влаштованого нашим спільним знайомим. Маргарита, так її тоді звали, щойно закінчила будівельний технікум. А потім у неї виявилися педагогічні здібності — до неї тягнулися діти, так само як і вона до них. Я порадив молодій дружині серйозно зайнятися дітьми та вступити до педучилища, яке вона успішно закінчила й стала вихователькою дитячого садка. А коли громада відкрила на Гоголя перший єврейський дитсадок, вона стала однією з перших його виховательок. Пропрацювала там майже п’ять років — аж до від’їзду нашої родини до Ізраїлю у 1996 році.

— Яка була причина від’їзду?

— Коли син Цві-Гірш закінчив нашу молодшу єшиву, постало питання про його подальшу релігійну освіту. У зв’язку з цим, за традицією хасидів Хабаду, я написав листа Любавичському Ребе з проханням благословити нас, батьків, на переїзд до Ізраїлю для супроводу 15-річного сина. Благословення на репатріацію ми отримали.

Я не дуже боявся переїзду — на той час уже непогано володів івритом, навіть був керівником ульпану. Та й чимало знав про життя в Ізраїлі, бо не раз їздив туди до старшої сестри. Шкода було лише розлучатися з громадою, друзями, престижною роботою, квартирою і, зрештою, з рідним містом.

Бесідував

ЄВГЕН ЄВШТЕЙН

(Закінчення в наступному номері)