Згадаймо Аркадія Шміста

У травні цього року виповнилося 80 років від дня народження Аркадія Леонідовича Шміста. Він трагічно загинув 16 квітня (18 нісана) 2006 (5766) року, не доживши місяця до свого 60-річчя…

Святкові дні Песаха 5766 року були затьмарені для нас звісткою про трагічну загибель Аркадія Леонідовича Шміста — людини, з ім’ям якої пов’язана вся сучасна історія Дніпропетровської єврейської громади.

У травні йому мало виповнитися лише 60 років. Випускник Дніпропетровського медичного інституту, Аркадій Шміст працював у різних медичних закладах міста, зокрема в кардіологічній бригаді «Швидкої допомоги». Тривалий час він був керівником комплекс­ної наукової медико-спортивної групи спорткомплексу «Метеор». Повернувшись до рідного інституту, працював старшим науковим співробітником у центральній лабораторії.

Першим у місті він почав писати про єврейські проблеми — його перша стаття з’явилася в газеті «Дніпро Вечірній» ще 1972 року. Згодом були публікації й в інших виданнях,  зокрема в Ізраї­лі. Власне, всі його інтереси — а це архітектура,  журналістика, поезія, лінгвістика, меморіальна пропаганда, просвітництво та багато, багато іншого — були підпорядковані єдиній меті: інтеграції до сучасного світу Єврейської громади, юдаїки як способу життя.

Головні зі спроєктованих або створених ним скульптур («Дорога святих», «Криниця сорока стогонів» та ін.) незмінно пов’язані з пам’яттю жертв Голокосту. Організовуючи щорічні мітинги на місці розстрілу дніпропетровських євреїв у Ботанічному саду, він пробуджував цю пам’ять в живих. Більше того: закарбував її в камені, створивши Менору Пам’яті, 12 граней і 12 свічок якої символізують 12 колін Ізрайлевих. Увінчує Менору магендовид із колючого дроту, надломлений так само, як життя шести мільйонів невинних жертв.

У зв’язку з відродженим жалобним ритуалом Аркадій Леонідович сам написав молитву пам’яті полеглих. І ми читаємо її нарівні з найдавнішими молитвами юдеїв.

Вочевидь, він сильніше за більшість із нас відчував причетність до всього, що відбувалося в Ізраїлі. Інакше неможливо пояснити той факт, що Аркадій Леонідович, за свідченням ізраїльської газети «Вісти», першим у світі переклав з івриту українською мовою пісню «Золотий Єрусалим». Саме в українському варіанті єрусалимський кантор Аврум Прессман виконав її на фестивалі єврейської музики в Дніпропетровську на початку 90-х років. Логічним продовженням цього унікального явища стала збірка святкових пісень українською мовою та івритом для учнів молодших класів. Були тут, до речі, й авторські пісні самого А. Л. Шміста.

Наприкінці 80-х років його увагою міцно заволоділо питання відродження міської єврейської громади. Ось як він описував перші кроки на цьому терені:

«Люди, які збиралися в синагозі, не належали до жодного з конфесійних напрямів юдаїзму. Це були просто євреї — колишні сіоністи, атеїсти, комсомольці, що схаменулися, щиро віруючі, допитливі. Усіх об’єднували одна кров, одна любов до своєї історії та дефіцит спілкування. На посаду голови релігійної громади я запропонував реб Короля — людину найдобрішої душі й великої справедливості. Я пам’ятав його батьків — постійних прихожан синагоги — і знав, що він вільно орієнтувався в багатьох складних галахічних питаннях. Вирізнявся й молодий інженер, красень Віктор Рабкін — єдиний із молоді, хто щодня одягав у синагозі тфілін і відкрито заявляв про любов до Б-га. Наприкінці 80-х він зібрав невеликий нелегальний гурток тих, хто вивчав Тору та іврит, до якого увійшли Віктор Гуткін, Олександр Заманський, Борис Єрухимович. Пізніше до них приєдналися Семен Лур’є, Юрій Ступнікер, Олександр Фрідкіс, Анатолій Меллер, Євгенія Карпова, Ліля Брам, Діна Фішер та багато інших. Навесні 1989-го ризикнув приєднатися до цієї групи і я. Моя дружина й раніше ходила до синагоги, я ж працював в інституті та боявся, що це може мені зашкодити. Їдиш у синагозі викладав найдобріший чоловік Абрам Куцін. Потім почалося й викладання івриту. Увесь час я наполягав на організації світського єврейського товариства, пояснюючи це тим, що більшість євреїв, на жаль, до синагоги не піде. Безумовний лідер — Віктор Меєрович Рабкін, який був природженим організатором, — відмовлявся від цього, оскільки іншого шляху до єврейства, окрім як через синагогу, він не визнавав. Сперечалися ми довго. Не отримавши підтримки, я вирушив оформляти документи сам. Це стало останнім аргументом на мою користь. В. Рабкін усіляко підтримав мене на зборах оргкомітету, запропонував обрати мене головою правління організації, яку ми назвали їдишем «Рахмім ун Єруше», а потім переклали івритом — «Тарбут верахамім» («Культура і милосердя»). Після установчої конференції я подбав про організацію концерту єврейської музики. Для цього зібрав у листопаді 1989 року в приміщенні клубу «Мрія» на проспекті Кірова євреїв — діячів культури. Основу становив оркестр українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом Наума Нусбаума. 17 грудня 1989 року на установчі збори в приміщенні Театру ім. Т. Г. Шевченка прийшло стільки євреїв, що яблуку ніде було впасти, якби хтось наважився його в нас кинути. Директор театру боявся, що обвалиться балкон. Увесь зал співав «Гевейну шалом алейхем» і «Ломір Алем Інейнем». Відбувся виступ дніпропетровського єврейського естрадного колективу, який згодом отримав назву Дніпропетровський єврейський театр «Алевай!» (художній керівник А. Шміст, диригент Н. Нусбаум, хормейстер І. Недзвецький). Протягом ще кількох років Дніпропетровський обласний єврейський центр «Культура і милосердя» був єдиною офіційною світською єврейською організацією краю, створеною в повоєнні роки. Невдов­зі поширилася чутка про підготовку єврейського погрому. У відповідь я запропонував організувати масове святкування Пурима в приміщенні цирку. Дозвіл було отримано в обкомі партії. Прийшло 2500 осіб, серед гостей був міський голова Валерій Павлович Пустовойтенко. Таке, щоб міський голова привітав євреїв зі святом, сталося після жовтневого перевороту вперше…»

Читаючи спогади А. Л. Шміста, можна легко відновити подальшу послідовність подій, пов’язаних із діяльністю товариства «Культура і милосердя». У грудні 1989 року розпочався збір коштів на будівництво мікви у дворі синагоги на вул. Коцюбинського, 7. Спеціальна служба допомоги безкоштовно підтримувала тих, хто виїжджав до Ізраїлю. Тим, хто залишався в місті, особ­ливо хворим, немічним і самотнім, створена соціальна служба допомагала вдома.

Багато сил було віддано організації спортивного товариства «Маккабі» та проведенню в Дніпропетровську його Всесоюзного фестивалю. У приміщенні старого цирку на вул. Шмідта тоді зібралися гості з усього Союзу. Перед ними виступали популярні колективи спортсменів і артистів із СРСР та Ізраїлю. А невдовзі делегацію Маккабі СРСР уперше запросили до Ізраїлю. До її складу увійшли 39 осіб на чолі з новообраним директором «Маккабі» з освіти та культури А.Л. Шмістом.

У той захопливий час піднесення й надій Аркадію Леонідовичу довелося викладати для перших учнів майбутньої державної єврейської школи історію євреїв, географію Ізраїлю та читати учням Тору. Саме він наполіг на необхідності запросити до школи рабина як духовного наставника молоді й сам першим викладав предмет із єврейських традицій та звичаїв.

Дуже багато з того, що нині ми сприймаємо як належне, А.Л. Шміст створював першим. Перший за всю історію єврейства України прапор громади. Перша єврейська бібліотека, перший літній, а потім і зимовий шкільний табір «Ган Ісраель»,  перша дитяча благодійна організація «Рахамім»,  перша,  заввишки 10 метрів, Ханукія, встановлена в центрі Дніпропетровська. У першому номері газети «Алевай!» уперше звернувся до дніпропетровських євреїв молодий рабин Шмуель Камінецький…

Усе це було неймовірно складно й важко. Чого варте одне лише підписання акта про повернення будівлі колишньої Хоральної синагоги нашій релігійній громаді! Ще більших зусиль, ще довших років потребували створення й встановлення пам’ятника жертвам Голокосту в Ботанічному саду. Але ніщо не могло зупинити людського, релігійного, громадянського запалу Аркадія Леонідовича. Ніщо не могло стати перешкодою на шляху втілення його відданості єврейському народові. Разом зі своїми соратниками — головним рабином міста Шмуелем Камінецьким, Григорієм Натановичем Королем, Олександром Абрамовичем Фрідкісом та іншими — він віддав справі активізації єврейського життя все, що вмів і знав.

Міський голова Іван Куліченко, виступаючи у грудні 2001 року в Хоральній синагозі «Золота Роза», відзначив значний внесок єврейської громади в розвиток міста та вручив лідерам громади пам’ятні медалі, викарбувані до 225-річчя Дніпропетровська. Директор Інституту прикладної юдаїки (саме так називалася одна з останніх заснованих ним установ) Аркадій Шміст удостоївся цієї нагороди разом із заснов­ником і президентом Всесвітньої єврейської організації допомоги й утіхи реб Авцоном,  духов­ним лідером єврейської громади міста й області реб Шмуелем Камінецьким, членом президії Опікунської ради громади Юрієм Кіперманом та керуючим справами єврейської релігійної громади Олександром Фрідкісом.

Аркадій Леонідович мав великі творчі плани. Упевнений, що багато з задуманого ним рано чи пізно здійсниться. Подвижницьке життя Аркадія Леонідовича Шміста завжди буде для нас прикладом служіння суспільству.

Олександр БИСТРЯКОВ