Незламні

Незламними називають бійців, які вистояли у пеклі війни. А для мене незламні — учасники театрального гуртка у будинку для людей похилого віку «Бейт Барух». Це мужні люди, які, попри втрати і хвороби, живуть і насолоджуються кожною хвилиною життя.

Не всі можуть подолати жах від обстрілів. Не всі виходять з постійної депресії. Я спостерігаю навіть озлобленість та образу на весь світ. Але це не стосується людей, про яких я хочу розповісти. Їх зовсім небагато.
Алла Йосипівна Злобіна, переселенка з Донецька. Вона зранку на ногах. Читає псалми Давида, молиться за тих, хто потребує цієї молитви. А потім біжить до їдальні, щоб допомагати робітникам кухні. Ця праця безкорисна. Просто не може ця жінка сидіти на місці. Якщо комусь потрібні ліки або смаколики, вона сходить до аптеки і крамниці. Та ось репетиція. І зосереджена Алла Йосипівна буде вдумливо читати кожне слово нового сценарію.
Олена Геннадіївна Лисенко. Скромна, непримітна, тиха і спокійна жінка. Вона тихенько проходить до зимового саду і чекає репетиції або виступу. У неї прекрасний голос, і пісні в її виконанні тривожать душу. Олена Геннадіївна завжди бажає всім здоров’я і закінчення війни. Це, на її думку, найважливіші складові людського життя.
Борис Якович Міневич. У домі «Бейт Барух» проживає практично з перших днів його заснування. Він знає порядок молитов, завжди одягає тфілін, на кожне свято виконує єврейські пісні. Борис Якович встигає працювати і відвідувати театральний гурток. Хвороба не озлобила його. Навпаки, це доб­росердечна і усміхнена людина.
Валентина Леонідівна Мірошниченко евакуювалася з Северодонецька. Вона втратила домівку і звичний порядок життя. Ретельно опікувалася своїм паралізованим чоловіком, який не зміг перенести жахіття від втрат. Освічена, талановита, вона складає пісні й вірші не тільки для численних сценаріїв. Коли ми святкуємо день народження когось з нашого маленького колективу, вона завжди зачитує поетичне привітання. Зараз Валентина Леонідівна серйозно хворіє, а ми молимося за її одужання.
Тетяна Олександрівна Низевич — це справжній вічний двигун. Вона в курсі всіх подій, її цікавить кожна людина. З нею спілкуються всі мешканці, бо вона може до кожного підібрати ключик. Вона переживає, якщо хтось хворіє, нервує, коли комусь не дісталися слова у новому сценарію. Коли відкриваєш телефон, то обов’язково знайдеш повідомлення від цієї привітної людини. Тетяна Олександрівна завжди виглядає бездоганно. Усмішка — її візитна картка, які б неприємності не відбувалися в житті.
Галина Василівна Шуліка приєднується до нас навіть у найскрутніші часи, коли біль розриває тіло. І це не тільки фізичний стан. Вона теж з Северодонецька, теж втратила чоловіка та все, що колись складало сенс життя. Та не здалася. У перервах Галина Василівна лежить ниць, щоб через кілька хвилин піднятися і приєднатися до виступу. Вона завжди залишається справжньою жінкою — з зачіскою, прикрасами та новим одягом. І гостям, які дивляться виступи театрального гуртка, навіть не спадає на думку, що ходунки біля дверей належать саме їй.
Юрій Мойсейович Флейшман — людина-свято, людина-пісня. Він вражає своєю енергію і численними талантами: досконало володіє німецькою, пише вірші і навіть сценарії вистав. Наприклад, ми показали мюзикл «Йосип та його брати», де Юрій Мойсейович написав віршовані рядки і всі пісенні варіації з використанням класичних мелодій. Нещодавно йому виповнилося 93 роки. Його приятель подарував йому губну гармоніку. Так от невгамовний іменинник зробив нам сюрприз: грав на ній різні мелодії, а ми їх вгадували практично з перших нот. Бо така вже сила таланту.
Окремі слова захоплення й подяки — Наталії Михайлівні Гук. Це старша медсестра «Бейт Баруху», яка завжди з нами. Як їй вдається поєднати важку роботу, виснажливі нічні чергування з репетиціями та виступами гуртка? Її телефон червоний від дзвінків: комусь потрібні уколи, крапельниці, ласкаве заспокійливе слово. Вона всюди і при цьому з нашим колективом. Її психологічні поради не раз змінювали наше життя на краще.
Наші виступи були б бідними і сірими без музикального керівника Галини Леонідівни Лєйкіної. Вона багато років працює в Будинку для людей похилого віку. До вій­ни був відомий хоровий колектив під її керівництвом. І зараз можна тільки дивуватися її фантазії та пропозиціям.
Ось і всі люди, які несуть радість під час виступів. Глядачі тепло сприймають кожну зустріч. Особливо діти — учні ліцею. Вони найвідданіші шанувальники нашого колективу. Діти завжди цікавляться здоров’ям стареньких, з нетерпінням чекають нової зустрічі. А що ж мої мужні і незламні? Я вірю, що ми переживемо скруту і залишимося людьми за будь-яких умов.
Ірина ЛАЗАРЄВА