Олександр Роднянський: Єврейство — сума ідентичностей

Нещодавно головний рабин Єврейської громади Дніпра р.Шмуель Камінецький зустрівся з Олександром Роднянським — відомим продюсером та впливовою людиною у сфері кіно. Розмова відбулася на YouTube-каналі «Менора». Пропонуємо вам стислий переказ цієї бесіди.

Реб Шмуэль Камінецький: Олександре, ви єврей і цього не приховуєте.

О. Роднянський: Так.

— Що це для вас означає?

— Не лише поход­ження і не релігійну конфесію, хоча й це має місце. Але, перш за все, — це відчуття приналежності до довгої історії боротьби, виживання, культури і неможливість жити без пам’яті — пам’яті народу, пам’яті сім’ї.

— Тоді наступне питання. Євреї існують більше 4 тис. років. А як щодо їхнього майбутнього? Що ми можемо зробити, щоб єврейство мало продовження?

— Ну, єврейство — це ж сума ідентичностей. Це не просто релігійна конфесія. Взагалі, з наукової точки зору, юдаїзм — етнорелігійне утворення, через що завжди виникають проблеми в Америці, де вчать, що це релігійне. У таких випадках я завжди ставлю питання: «Чому ж тоді німці вбивали всіх, у кого було хоча б 25% єврейської крові? І навіть християн». Тобто єврейство — це етнорелігійна сума ідентичностей, включно з релігійною та культурною. Якщо в сім’ї зберігаються традиції, свята, ключові уявлення про виживання народу в складних обставинах — все це і є гарантією подальшого виживання євреїв. Було багато спроб асиміляції. І величезна кількість євреїв дійсно асимілювалася — в Іспанії, наприклад, згідно з генетичними дослідженнями кожен четвертий іспанець є носієм єврейської крові. Але єврейський народ продовжує жити, тому що навіть серед асимільованих євреїв є люди, які на питання «Хто ви?» з гордістю кажуть «Ми євреї!». Це не галахічна, але єврейська ідентичність.

— Тобто, у ваших дітей немає комплексу, що треба приховувати єврейство?

— Саме так. Приклад із життя: коли в мене народилася донька, я її віддав у єврейський дитячий садок. Про­йшов час. І коли якось на Хануку ми приїхали до Берліна, вона півдня обдзвонювала всіх рабинів, шукала ханукію, свічки. Зараз вона знає всі єврейські молитви і вважає, що це дуже важливо, щоб сім’я кілька разів на рік відзначала єврейські свята. Більше того, після подій 7 жовтня це посилилося: вона ходить з Маген Давидом. Хоча у Європі після 7 жовтня, особливо останні півроку, коли почалися події в Газі, багато людей навпаки — маскують своє єврейство — не носять кіпу, приховують той же Маген Давид.

— Якщо ми це робимо, виходить, нас перемогли?

— Зараз публічно демонструвати своє єврейство буває фізично небезпечно. Тому я розумію людей, які не афішують свою приналежність до євреїв. Але загалом, звісно, не можна здаватися. Це правда.

— Чи вважаєте ви себе віруючою людиною? Можна сказати, що у вас є стосунки з Б-гом, що ви спілкуєтеся, говорите з Ним?

— Безумовно, я з Ним перебуваю в комунікації. Але ця комунікація не регламентована релігійною традицією. Тобто я не ходжу до синагоги регулярно — ходжу по святах. Далеко не завжди дотримуюся Шабату. Але серед моїх друзів є люди, які навчилися святкувати Шабат в сучасних умовах, навіть коли члени сім’ї знаходяться у різних країнах. Це дуже відомі, успішні люди, яким відзначати Шабат усією сім’єю допомагає Zoom. І де б вони не знаходились, тато завжди робить кідуш.

У мене теж є стосунки з Б-гом, напевно, тому мене можна вважати віруючою людиною.

— У євреїв вважається, що талант і гроші — це мазаль, браха, благословення Всевишнього. Ви згодні з цим?

— На мій погляд, талант — це вміння бачити в деталях і в подробицях. Здається, Онеггер сказав, що талант — це деталізація. Крім того, талант — це вміння бачити і чути час, в якому ти живеш, і уміння сказати щось дуже важливе про нього. У цьому сенсі так, вміння бачити — це дар Всевишнього.

— А гроші, багатство — теж?

— Прийнято вважати, що це дар, якоюсь мірою, везіння. Те, що називають волею Всевишнього. Але тут, знову ж таки, як і з талантом — головне питання в тому, як розпорядитися грошима. А це вже залежить від людини. По-справжньому талановиті люди у фінансовому сенсі — це ті, хто вміє розпорядитися грошима.

— Вирішити жертвувати чи ні?

— Я маю на увазі менеджмент. Тому що питання не тільки в тому, щоб жертвувати. Жертвування — це своєрідний тест ментального потенціалу людини, здатність розуміти, що оскільки Б-г дав вам удачу, ви зобов’язані щось повернути. Тобто це елемент релігійної свідомості — почуття обов’язку перед іншими. У мене таке почуття є. Наприклад, у Києві, поруч з Великою хоральною синагогою я побудував будинок. Після смерті мами вирішив це зробити — не тому, що я релігійна людина, а тому, що це було важливо для мене особисто. Це був мій спосіб віддати щось.

Вміння керувати і досягати успіху з грошима, які подаровані вдачею та Б-гом, — це інше. І складається воно з тих самих чинників, що й талант в інших сферах — розуму, концентрації, здібності працювати щодня. Я знав багатьох людей, які втратили все, що їм було подаровано долею і Всевишнім.

— Як ви вважаєте, у чому феномен євреїв?

— У виживанні протягом тисячоліть в умовах тиску. Обставини життя євреїв завжди були дуже складними. І щоб вижити, їм була необхідна освіта, традиція та єдність. У єврейських сімей є соціальний вірус освіти.

— Виходить, це не IQ, не розум, а обставини.

— Що стосується IQ, він у євреїв такий самий, як і у представників усіх інших народів. Але у нас дуже багато людей, які вважають за необхідне отримати освіту і дати освіту своїм дітям. Це і є єврейський феномен — освіта, вміння працювати та розуміння універсальної цінності розуму.

— А ще серед євреїв дуже багато гумористів. У чому унікальність єврейського гумору?

— Унікальність в тому, що єврейський гумор — це сміх крізь сльози. Він про ситуації, коли не до сміху. Але для євреїв це єдина можливість забезпечити собі виживання. Ти можеш жартувати над собою і своїм народом, і це добре. Це називається самоіронія. Це здоров’я народу і здоров’я конкретної людини. Головне у єврейському гуморі — не бажання посміятися, а намір впоратися зі сльозами. Я обожнюю фільм «Життя прекрасне» Роберто Беніньї — він саме про це: за сюжетом батько з сином потрапляють у концтабір. І батько намагається допомогти синові, переконати його в тому, що все навкруги лише гра.

— Для мене найболючіше — це те, що в Україні дуже велика єврейська громада, понад півмільйона євреїв. І саме в містах, наближених до зони бойових дій, — у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Херсоні, Миколаєві, — живе дуже багато літніх євреїв. Серед них є жертви Голокосту, багато лежачих. Вони прикуті до ліжка і не мають можливості виїхати, збігти від жахів війни. Таких людей — десятки тисяч.

— Усе так. І що сказати цим людям? Які пройшли через погроми, антисемітизм, комунізм, нацизм і зараз проходять через ще одну війну. Це, на жаль, стосується всіх людей, які живуть в Україні.

Нещодавно я зробив документальний фільм — великий, двогодинний, особистий, персональний фільм, який буде показаний на наступному Венеціанському фестивалі. Він зібраний із різних фрагментів того, що я знімав у 80-ті роки; того, що знімав мій дід під час Другої світової війни; і величезної кількості того, що знято під час нинішньої війни. І це насправді фільм про прокляття війни.

Я сам названий на пам’ять людини, яка загинула, — була розстріляна в Бабиному Яру. І мій фільм — прокляття всього, що колесом пройшло через українську територію. Наші батьки — діти війни. Ми народилися вже у мирний час і сподівалися, що так і будемо жити, що наші діти війни не застануть. Але війна нас наздогнала.

— Зараз війна і в Україні, і в Ізраїлі. Тобто це знову глобальна трагедія і проблема. І ви, наскільки я знаю, недавно зняли в Ізраїлі свій новий фільм.

— Навіть не один, а кілька фільмів. Один ми зняли відразу після 7 жовтня. У листопаді поїхали туди, де 7 жовтня сталася різанина. Знімали в кібуцах Нір Оз та Беері, прямо на кордоні з Газою. Іронія долі в тому, що ці кібуци традиційно дуже ліві політично, люди наполягали на мирі з Газою. Це ігровий фільм про дівчинку, вся сім’я якої загинула, мама в заручниках, тільки дівчинці вдалося врятуватися. І вона повертається додому, щоб знайти єдине живе, що залишилося від її сім’ї, — свого собаку. Звідси й назва фільму — «Про людей і собак». Минулого року він був показаний на Венеціанському фестивалі, але у світовому прокаті просувається дуже важко, тому що ізраїльське кіно взагалі зараз переживає важкі часи. Воно сьогодні частіше «відміняється» (покази скасовуються — прим. ред.), ніж, навіть, російське.

Тому після 7 жовтня я вирішив зробити кілька ізраїльських фільмів, які б допомогли ізраїльтянам.

Ще один фільм ми зняли із режисером Мішелем Франко — на івриті та арабській мові. Це фільм про початок історії Ізраїлю і нескінченне коло насильства на його території.

А зараз починаємо знімати вже третій фільм — з кращим ізраїльським режисером Арі Фольманом.

— Що ми можемо зробити, щоб євреї пишалися своїм єврейством?

— Тут важлива позиція лідерів думок. Ось виступила Галь Гадот на отриманні «єврейського Нобеля» — премії «Генезіс». І це дуже важливо. У неї 100 мільйонів підписників у соцмережах. Або, наприклад, Стівен Спілберг, який зробив «Список Шиндлера», а потім трансформував досвід роботи над фільмом у великий історико-освітній проєкт — Shoah Foundation. Вчинки і висловлювання таких людей мають велике значення.

— Чи сприймаєте ви інвестицію у мистецтво як різновид цдаки?

— Це залежить від того, що це за фільм. Якщо це бізнес, тобто прагнення отримати прибуток, то це не пожертвування, а інвестиція. Але якщо фільм робиться, наприклад, просто, щоб зберегти пам’ять про певну подію, — це вже інша справа.

— Що стосується Єврейської громади Дніпра, ми створили YouTube-канал «Менора», який наближає дуже багатьох євреїв до традицій. Зокрема російськомовне єврейство охоплює 3 млн. людей. Серед них дуже багато євреїв, відірваних від єврейських громад, асимільованих. Завдяки нашому каналу вони повертаються до єврейства. Я вважаю, що це цдака.

— І це чудово. Я взагалі вірю в комунікативні технології. Коли люди, які звикли побоюватися, приховувати свою національність, бачать тих, хто досяг успіху і спокійно говорить про своє єврейство, — це їх зміцнює. І ці люди перестають боятися і хвилюватися.

Записав

Валентин Хорошун