Бітахон Сари-Мушки Харпатіної (закінчення)

– Як почалося ваше з чоловіком занурення в юдаїзм?

– Хоча Йосиф – галахічний єврей по обом батькам, через зайнятість він ставився до єврейства та релігії, м’яко кажучи, поверхнево. Одного разу київські друзі запросили його до закритого чоловічого клубу. Виявилося, що це був єврейський клуб, переважно з членів молодіжної єврейської організації «Шиурей Тора» та благодійного освітнього фонду STL, які об’єднують покоління успішних єврейських лідерів на основі єврейських цінностей і способу життя через вивчення Тори. Поруч із бізнесовими інтере­сами, інтелектуальними іграми в карти та різними дискусіями там ненав’язливо вивчали Тору.

Йосиф захоплено розповідав мені про це вдома. Було очевидно, що його серйозно зачепило. І я теж поступово перейнялася. Тим більше, що тоді я стоя­ла на релігійному роздоріжжі – розчарувавшись у православ’ї, шукала більш глибоку, істинну духовну віру. І я її знайшла.

Потім знайомі чоловіка кілька разів запросили нас на шабат. Йосиф став регулярно відвідувати уроки, а я вивчала Тору та основи юдаїзму в інтернеті. Але мені бракувало живого спілкування з однодумницями. Тож я вмовила керівництво STL організувати жіночі уроки Тори. Довелося доводити, що це об’єднує єврейські родини. Мене підтримали – і невдовзі дружинам слухачів чоловічих занять почали викладати тижневі глави Тори.

До речі, в жіночій групі я була єдиною неєврейкою. Але всі знали, що я готуюсь до гіюру, й ставилися до мене з повагою, розумінням, навіть по-сімейному. Я відчувала справжнє натхнення від вивчення Тори, дотримання шабату, єврейських законів, – це давало мені енергію, я духовно змінювалась щогодини.

Ми з чоловіком почали дотримуватись кашруту, свідомо готувались до приходу Машіаха та нового життя. Йосиф у 45 років зробив обрізання. До речі, сандаком на його брит-мілі був рабин Шмуель Камінецький. Протягом року я успішно склала надскладні випробування для отримання гіюру, ставши повноцінною єврейкою – духовно, де-юре та де-факто. Разом зі мною гіюр пройшли четверо наших дітей.

– Можете розповісти трохи більше про сам гіюр?

– Для гіюру потрібен рабинський суд. Той рабин, що понад 20 років займався цим у країнах СНД, серйозно захворів. А я вже горіла цим бажанням. За порадою знаючих людей я знайшла альтернативу – ізраїльський рабин Еліягу Габай, незважаючи на карантин, погодився приїхати до Дніпра. Він був однокурсником рабина Шмуеля Камінецького, ще у 90-х роках приїздив до Дніпропетровська разом з теперішнім головою Хабадської Федерації єврейських громад України, рабином Меїром Стамблером.

Рабин Шмуель Камінецький дав благословення на наш гіюр і призначив для рабинського суду місцевих рабинів. Екзамен на гіюр відбувся у його кабінеті.

Тепер багато хто вважає, що мій гіюр, пройдений в екстремальних умовах, був унікальним.

– Можна припустити, що саме тоді у вас відбулось третє весілля…

– Саме так. У 2019-му, під час коронавірусу, ми повернулись до Харкова, ближче до наших немолодих батьків. Там стали повноправними членами місцевої єврейської громади. У той карантинний час синагоги та громади майже не працювали. Усі – крім Дніпра. Чому? Бо Дніпро – особливе для євреїв місто, місце сили з благословенням Всевишнього. У «Менорі» життя не зупинялося – працювали синагога, магазини, готель, кафе, ресторани. Ми їздили туди, як на свято, заводили нових друзів і поступово вливались у дніпровську єврейську громаду. Там і відбулось наше третє, справжнє весілля – єврейська хупа.

– Як ви пережили початок війни?

– Напередодні, коли сину було лише три місяці, він раптово відмовився від грудного молока. Я почала хвилюватися – адже дівчат-близнят годувала півтора року. Потім зрозуміла – це Всевишній підготував мене до стресу. Інакше молоко все одно зникло б. Я знайшла кошерне молоко для годування.

Ми жили в передмісті Харкова – до російського кордону рукою подати… Літаки й ракети пролітали над домом, вибухи ставали все ближчими. Зникло світло. Ми з великими труднощами переїхали двома автівками з п’ятьма дітьми до батьків у місто. Через кілька годин після нашого від’їзду сусідній будинок, за 10 метрів від нашого, розірвало вибухом…

У Харкові під егідою «Хеседа» ми з чоловіком організовували евакуацію євреїв – автобусами та приватними авто. Здебільшого – до Дніпра. Туди і ми переїхали з батьками чоловіка. Їхали під обстрілами. На всяк випадок на спинах дітей написали їхні дані…

– У Дніпро їхали як додому?

– Безумовно. Дніпро давно став рідним, тим паче, що тут народився наш молодший син. Нас знали, зустріли, поселили в готель. Пробули в місті трохи більше тижня. Потім організували автоколону і через пів-Європи вирушили до Австрії. У Відні нас прихистила єврейська родина лікарів, яка надала нам цілий поверх свого дому – абсолютно безкоштовно, за проханням місцевої єврейської громади. Згодом соціальна служба дала квартиру. Через півроку ми вмовили на переїзд і батьків чоловіка.

– Що спонукало вас повернутися в Україну, до Дніпра?

– Яким би добрим не було життя на чужині, дома краще. Жоден із членів нашої родини так і не зміг адаптуватися за два роки. У чоловіка загострилися проблеми з бізнесом, у мене й дітей – зі здоров’ям, не було перспективи для єврейської освіти. Йосиф почав їздити до України, і коли розповідав, я плакала з ностальгії. Ми вирішили повернутись – саме до Дніпра, де народився Менахем-Хаїм. Повернення приурочили до його триріччя та першої стрижки – опшернішу.

– І знову до готелю?

– Ні, чоловік заздалегідь підшукав будинок, який ми й орендували. Саме тоді стартував проект україно-єврейського центру «Шатер Авраама» – «Жінка з Б-гом», або «Мудрість жінки у світлі Тори». Мене запросили як лекторку, спікерку, наставницю. Провела перші уроки – всім сподобалося. Відчула, що я тут потрібна, – це стало вирішальним.

Ні, я не стала «домашньою куркою». Підросли двійнята – нарешті пішли в махон. Старший син поїхав вчитися до Ізраїлю.

– Ви й далі викладаєте в проекті «Жінка з Б-гом»?

– Так, під час війни інтерес до теми Б-га, Тори й жіночої ролі зріс у рази. За півроку в програмі було вже 40 жінок замість 12. Ми зустрічаємось наживо двічі на тиждень у центрі «Шатер Авраама» (пров. Південний, 1). Уроки базуються на книзі ребецен Ціпори Хеллер «Дорожче за перли».

На цих заходах можна побачити жінок, які діляться досвідом, надихають одна одну, створюють атмосферу духовної глибини та любові… Це можливість бути серед однодумців, наповнитися енергією та побачити красу у простому. Тут жінки разом відкривають шлях до мудрості, радості та внутрішнього миру.

– Наведіть приклади тем уроків.

– Наприклад:

Побачення зі своїм чоловіком;

Як бути корисною всім і в усьому;

Щасливі люди хочуть ощасливити, ображені – образити;

Щаслива дружина робить щасливим чоловіка, щаслива мама наповнює дітей щастям;

Як зберегти відчуття щастя, притягнути його, не піддаючись думці «все погано»?..

– Це все перевірено на собі?

– Багато хто знає, як я ставлюся до родини, материнства, здоров’я. Я роками вбирала мудрість своїх наставників. Все випробувала на собі. Усвідомлено змінила своє життя, наповнивши його любов’ю й радістю. І тепер хочу ділитися цим з жінками, щоб вони повірили в себе
і в світ, який нас любить.

– Так може говорити тільки щаслива жінка...

– Так, я щаслива. Особливо після повернення в Україну. Дуже хочу бути корисною своїй країні, своєму народу. Завжди шукаю можливість зробити світ кращим.

Розмовляв

Євген ЄВШТЕЙН