Хто він,  Лешко-Попель?

Місто Дніпро знає багато прикладів відданого служіння людям. Сучасна війна України за збереження Незалежності вчергове засвідчила, що ідеї солідарності, милосердя та взаємного співчуття не є пустим звуком для багатьох громадян нашої країни. Служіння іншим властиве не лише часам війни.

Нині у часи великих випробувань ми хотіли б звернути увагу читачів до постаті видатного жителя міста, лікаря Івана Лешко-Попеля (1860–1903), людини щоденної милосердної праці. Попри те, що понад століття у Дніпрі існує вулиця, названа на його честь, І. Лешко-Попель для багатьох залишається радше незнаним.

Два десятиліття тому інша непересічна постать в історії Дніпра, один із лідерів єврейського відродження в регіоні, ініціатор безлічі культурних і громадських проєктів Аркадій Шміст (1946–2006) (теж за фахом лікар) присвятив своєму легендарному попереднику статтю, опубліковану в газеті «Шабат шалом» (№ 12, грудень 2003 р., с. 7), а також в одному з провідних видань Дніпра — «Наше місто» (3 квітня 2004 р., с. 12). Ідеї цієї статті не лише не втратили актуальності, а навпаки — набули додаткових сенсів на тлі тих випробувань, крізь які проходять українці різного етнічного походження та релігійної приналежності. Текст уперше друкується українською (переклад — наукової співробітниці музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» Зоряни Бондар).

Також ми звернулися по коментар до професора, доктора медичних наук, генерального директора Єврейського медичного центру «JMC», завідувача кафедрою фізіології Дніпровського державного медичного університету Олександра Родинського.

Єгор Врадій

Пам’ятаю, як у дитинстві бабуся не раз називала мою маму, до якої багато хто звертався за лікарською допомогою і яка ніколи не брала за це плату, «Лешко-Попелем». На моє запитання — хто це? — бабуся Тайбл розповіла історію про чудового лікаря XIX століття, безсрібника, життя якого трагічно обірвалося у 43 роки, сто років тому. За його труною йшли всі: бідні й багаті, юдеї та християни, діти й дорослі…

У нашому місті на межі XIX–XX століть працювало багато чудових лікарів, які не лише з професійної, а й з громадянської позиції відстоювали інтереси людей усіх станів.

Павло Никифорович Бойченко, випускник медичного факультету Харківського університету, під час Кримської війни завідував усіма медичними установами Катеринослава — головного пункту лікування хворих і поранених, вивезених із Севастополя. Був нагороджений орденом Святого Станіслава IIІ ступеня. Завідував дитячим притулком, був почесним членом усіх місцевих установ подібного типу. У 1866 році, під час спалаху холери в нашому краї організував боротьбу із захворюванням, яке забирало багато життів, і сам займався лікуванням хворих. Був одним із засновників Катеринославського медичного товариства (КМТ).

Олександр Львович Караваєв, випускник Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, за виступи на захист пригноблених неодноразово зазнавав переслідувань. У 1895 р. оселився в Катеринославі. Був депутатом Державної Думи від нашого міста. Став жертвою політичного вбивства прямо під час прийому пацієнтки. Його ім’я було присвоєно місцевому Народному університету.

Список можна продовжити. Але, визнаючи заслуги всіх цих чудових людей, треба сказати, що воістину всенародної любові наші земляки удостоїли Івана Васильовича Лешко-Попеля. Народився він у місті Рогачові (нині Гомельська область Республіки Білорусь — прим. перекл.) 5 вересня 1860 р., судячи з прізвища та за деякими сімейними переказами, у родині православної польської інтелігенції (у перекладі з польської «popiel» — «попіл»). У 1879 р., закінчивши Могилівську гімназію, вступив на природничий факультет Санкт-Петербурзького університету, після закінчення якого перейшов на 3-й курс військово-медичної академії. Уже в гімназійні та студентські роки він вирізнявся милосердям і здатністю прийти на допомогу нужденним, незважаючи на власний час.

Після завершення навчання молодий лікар був зарахований у 54-й резервний кадровий батальйон, який пізніше був перейменований у Перекопський полк, розквартирований у Катерино­славі. Так, 7 січня 1887 р. почалася його 17-річна лікарська діяльність у нашому місті. Уже наступного року він був прийнятий до КМТ, а після відкриття місцевого відділення Санкт-Петербурзького лікарського товариства взаємної допомоги, регулярно обирався в ньому одним із трьох суддів честі.

Щойно в Катерино­славі почали проводитися нічні чергування, він заявив, що участь у них — його моральний обов’язок,  і завжди з величезною акуратністю виконував обов’язки чергового лікаря. Страшним нещастям бідняків того часу була трахома, що призводила до сліпоти багатьох дітей. Про свої успіхи у боротьбі з нею лікар Лешко-Попель зробив доповідь на конференції, присвяченій 25-річчю КМТ у 1899 р.

Солдати обожнювали Івана Васильовича. Військових нижчих чинів він відвідував кілька разів на день,  годинами приділяючи їм увагу, нерідко купуючи для них за свій кошт дорогі ліки. Часом до нього зверталися солдати з інших військових частин, і ніхто не діставав відмови. Згодом лікар придбав велосипед, аби встигати відвідувати хворих, особ­ливо у віддалених районах і робочих селищах.

Відома благодійниця, піклувальниця жіночої Маріїнської гімназії Марія Степанівна Кох,  цінуючи заслуги та поділяючи переконання Івана Васильовича, знаючи, що він витрачає всі зароблені гроші на допомогу бідним, заповіла йому будинок, в якому він жив зі своєю сім’єю. Про це великодушному лікарю стало відомо лише після смерті дарувальниці, яка, знаючи його скромність, приховувала від нього при житті свої наміри.

Лікар Лешко-Попель рятував людей у халупах, що розташовувалися в улоговинах балок,  і тих, хто жив у нічліжках. Він не відрізняв «ні елліна, ні юдея», однаково допомагав усім. Навіть коли це виходило за межі його професійного обов’язку. Призначив він бідній жінці ванни, але дізнався, що в неї немає і простіших речей. Назавтра він купив і привіз їй ванну. Приходить до нього літня вдова, єврейка. Скаржиться, що в неї 5 дітей, їм радять купити корову, щоб хоч якось заробляти на життя, але не вистачає 15 рублів (у ті часи зарплата вчителя гімназії, наприклад, становила 25 руб. на місяць). Іван Васильович одразу ж дав їй ці гроші.

Лікар жив важко, але чесно, любив людей і вірив у Б-га. Худорлявий, невисокого зросту, щодня вже на світанку поспішав до хворих, завершував свій робочий день найчастіше після півночі, не знав роками відпустки, не встигав часом не те що пообідати, а навіть перекусити, — таким був цей святий чоловік.

Захворів лікар раптово, на початку грудня 1903 року, заразившись від пацієнта. У часи, коли до відкриття антибіотиків залишалося ще понад 30 років, лише силою духу йому вдалося боротися ще якийсь час із зараженням крові. Він продовжував їздити до своїх хворих, незважаючи на нездужання. Зліг у ліжко тільки на третій день, коли під час спроби встати й одягнутися, від сильного болю та високої температури, він знепритомнів. У ранкових газетах одразу ж з’явилося про це тривожне повідомлення. Багато людей приходило питати про його здоров’я.

Хворий був досвідченим лікарем і усвідомлював усю важкість свого стану, але весь час знаходив слова для втіхи близьких. Найкращі лікарі міста намагалися йому допомогти. Його двічі оперували. Між першою та другою операціями Іван Васильович попросив запросити священника і причастився, склав духовний заповіт, попрощався з дітьми. Тієї ж ночі під час операції видатний лікар і втішник помер.

14 грудня 1903 року (за старим стилем) з будинку №10, що на вулиці Тихій, його проводжали в останню путь. Вулицю з дощатим тротуаром заповнив натовп, що зібрався зранку для прощання. Пронизливий сирий вітер. З будинку виносять порцелянові, металічні, квіткові вінки. Містяни, ті, хто не завжди міг знайти гроші навіть на суботні свічки, зібрали між собою по 1–2 копійки суму у два рублі й вирушили за покупкою з проханням «дати їм вінок для дорогого лікаря». Вінка за таку ціну не знайшлося, але власник магазину, дізнавшись, для кого ця покупка, сам подарував їм дорогий вінок. Увечері вінок обережно поставили біля труни, обвивши траурною стрічкою з написом: «Від вдячних пацієнтів — бідних євреїв».

По всьому місту служили панахиди, лунав скорботний церковний дзвін. На одному із заводів робітники не пішли обідати, і кілька тисяч людей, запросивши священника, ставши на коліна, молилися. Об 11-й годині людей було вже так багато, що знадобився наряд поліції.

…На вулиці Садовій повільно рухається багатотисячна процесія. Труну несуть на руках весь неблизький шлях до Новодівочого монастиря. Хор церковних півчих виспівує псалми. Трубні звуки маршу Бетховена «На смерть героя» зливаються в сірому небі з риданнями.

15 грудня. Монастирська церква переповнена. Співають два хори монахинь. До труни підходить худенький бідно вдягнений єврейський хлопчик років десяти і надовго припадає до руки покійного. Лунає прощальне слово священника. Тіло опускають у могилу тут же в монастирському дворі.

За кілька років у Москві було поставлено пам’ятник іншому лікарю, який витратив все своє життя і всі статки на допомогу знедоленим у Росії, Ф. Гаазу. І. Лешко-Попелю пощастило менше. Велика частина тиражу, виданої про нього в 1904 р. невеликої брошури О. Авчиннікова, загинула під час погрому 1905 року. Йому не поставили пам’ятника ні в місті, ні на могилі. Замість цього була відлита надгробна чавунна плита, але і її після закриття монастиря з могили прибрали. У 70-ті роки сліди її зовсім загубилися.

19 грудня 1903 р. в Катеринославській міській думі було вирішено облаш­тувати на тодішній околиці міста «безкоштовну лікарню для бідних імені покійного і заснувати два ліжка в міській лікарні в чоловічому і жіночому відділеннях, надавши їх нужденним без різниці національностей». Лікарня ця колись розташовувалася на вул. Вознесенській, 57. Її вже давно не існує.

Тижнем пізніше на об’єднаному засіданні правління медичного товариства і товариства взає­модопомоги лікарів було ухвалено рішення клопотати перед містом про перейменування вулиці Тихої на вулицю імені Лешко-Попеля. Через багато років її дійсно перейменували, але на честь зовсім іншого почесного члена КМТ,  професора Іллі Мечникова. А ім’я Лешко-Попеля чомусь носить інша вулиця міста, розташована в Жовтневому районі (нині Соборному — прим. перекл.). Було запропоновано також створити «Товариство піклування про нужденних хворих міста Катеринослава» в пам’ять про Івана Васильовича. Наскільки мені відомо, і ця пропозиція досі не реалізована.

Було б справедливо, якби в Будинку для літніх людей нашої єврейської громади заснувати палату імені лікаря Лешко-Попеля. І виявити шану до могили того, кому ми так багато чим зобов’язані, відшукавши її на території знову відкритого монастиря. Можна було б присвоїти його ім’я одній з медичних установ міста. На жаль, сьогодні, через сто років, усе ще немає навіть меморіальної дошки пам’яті видатного гуманіста на вулиці, де він жив. Пам’ятаєте, в О. Толстого: «Горніми небесами тихо линула душа»? Невже на нашій совісті це ніяк не позначилося?

Аркадій ШМІСТ

Олександр Родинський: Слово про Лікаря і Людину

— Коли вперше ви почули про Івана Лешко-Попеля?

— Я корінний дніпровець, зростав у Нагірному районі. Мої дідусі й бабуся також були корінними містянами Дніпра-Дніпропетровська-Катеринослава. І саме від дідуся я ще в дитинстві чув певні розповіді про цю видатну людину. Але в дитинстві я запам’ятав передусім незвичне прізвище. Уже згодом, у середині 1980-х рр., навчаючись у школі, почув, ким була ця людина. Потім під час навчання і роботи в медичному університеті історія І. Лешко-Попеля наповнювалась новими подробицями, і таким чином остаточно сформувався цілісний образ життя цього видатного лікаря.

— За яких обставин у середовищі викладачів і співробітників Дніпровського медичного університету виникла ідея вшанування його пам’яті?

— У середовищі працівників медичної академії, потім вже Дніпровського медичного університету, професори та викладачі завжди пам’ятали і знали про Івана Лешко-Попеля. Це було нерозривно пов’язано з тим, що морфологічний (анатомічний) корпус розташований за адресою: вулиця Севастопольська, 19, що безпосередньо межує з вулицею Івана Лешко-Попеля. І тому завжди була така ідея: якимось чином зробити меморіалізацію, фіксацію пам’яті про цю людину.

Згодом на кафедрі гуманітарних наук, яку очолювала доцент Оксана Володимирівна Добридень, а також у нашому Дніпровському медичному ліцеї «Дніпро» та й у колективі медичної академії загалом виникла ідея встановити пам’ятний знак на корпусі суспільних наук. Своєрідним «двигуном» цієї ідеї був наш медичний ліцей, один із флагманів середньої освіти та підготовки майбутніх медиків. Ще за ректорства Георгія Вікторовича Дзяка ця ідея була офіційно опрацьована, отримані всі необхідні дозволи, і у 2014 році така дошка була встановлена. До того моменту інших форм меморіалізації (окрім назви вулиці) постаті Івана Лешко-Попеля не було. Тому я вважаю, що її розміщення на будівлі Дніпровського медичного університету є надзвичайно важливим і символічним. Адже постать Івана Лешко-Попеля — великого Лікаря і Людини це нагадування всім нам про професійну й людську місію.

Єгор ВРАДІЙ

Від редакції:

8 вересня 2022 р. в рамках проєкту «Відчуй Дніпро» було відкрито мініскульптуру «Лікарська валіза Івана Лешко-Попеля».

Скульптура має форму лікарської валізи сторічної давнини: усередині можна побачити приладдя медиків — молоточок, ножиці, записну книжку лікаря, фонендоскоп.

На лікарській валізі сидить кіт, який тримає у лапах склянку з валер’янкою.

Скульптура розташована на стіні будівлі Дніпровського медичного університету за адресою вул. В. Вернадського, 9.