Нотатки на полях

28 березня (10 нісана) пішла з матеріального світу душа Ігоря Семеновича МАНЕВИЧА, професійного журналіста, цікавої людини з величезним життєвим досвідом, постійного, багаторічного автора нашої газети. Редакція газети «Шабат шалом»  висловлює глибоке співчуття рідним та близьким Ігоря Семеновича. Ми будемо пам’ятати його завжди. Барух Даян га-Емет! До уваги читачів — один з творів Ігоря Маневича, що зберігався в редакційному портфелі.

О, жінко!

Харків. Літній полудень. Сонце пече неймовірно, мабуть, тому площа Дзержинського абсолютно безлюдна. Я йду від Держпрому до Сумської (центральна вулиця міста. Сподіваюся, її не торкнеться процес «декомунізації»).

Неподалік, в одному напрямку зі мною, крокує ще якийсь чоловік. Назустріч іде жінка. Коли вона наблизилася, ми обидва завмерли на місці — так нас вразила її краса. І ще довго дивилися їй услід. Це була якась неймовірна, просто-таки царствена, але холодна краса… На мою думку, вона була схожа на Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри у славнозвісному фільмі.

Жінка спокійно пройшла повз. Упевнений, що вона всім своїм єством вловлювала наші захоп­лені погляди. До яких їй було не звикати.

А взагалі, можу зізнатися, що все життя небайдужий до красивих жінок, маленьких дітей і скакових коней. Зараз, у силу певних обставин, красиві жінки трапляються дедалі рідше, скакунів бачу лише в «ящику». І тепер у мене два предмети для обожнювання — Дмитрик і Марійка. Мої правнуки. «Дорогие мои москвичи», як співали колись Едіт і Леонід Утьосови.

Зізнання

Зараз багато хто лає піонерські табори. А дарма. Я, наприклад, не згоден, тому що у важкі повоєнні роки вони були єдиним місцем, де можна було з толком і користю провести літні канікули. У тому числі й підгодуватися.

…Якось батьки купили путівку, і я поїхав у піонертабір. За віком визначили в один зі старших загонів. І була в нашому загоні дівчинка, звали її Ніна Хапугіна (як вибіркова наша пам’ять!). Одного разу ми з Ніною якимось чином опинилися вдвох на галявині. Про щось базікали, про шкільні справи, мабуть, про книжки. І раптом після паузи я чую, як вона впівголоса заспівала:

Милый друг,

наконец-то мы вместе.

Ты плыви, наша лодка, плыви…

Сердцу хочется

ласковой песни

И хорошей,

большой любви.

Я, дурень, зовсім не відреагував, а це ж було найсправжніше зізнання. Перше й останнє в моєму житті. Можливо, тому що тоді мені подобалася її подружка й однокласниця Ірка Гриневицька, повненька дівчинка з гарними сірими очима.

Усе, що сталося на галявині, я усвідомив значно пізніше. Після цього ми з Ніною жодного разу не перетиналися. Знаю лише, що згодом вона вийшла заміж за мого однокласника Льошку Добродєєва, нині, на жаль, покійного. І як склалася її подальша доля — не знаю.

Для допитливих. Ніна наспівала слова з пісні, що прозвучала, здається, у популярному фільмі «Первая перчатка» з Іваном Переверзєвим у головній ролі.

Сестра Дори, або Навала

За яких обставин я познайомився з Дорою — хоч убийте, не пам’ятаю. У всякому разі, бував у неї вдома, де, вочевидь, мене вважали потенційним нареченим. Але ж треба такому статися, що мені сподобалася її молодша сестричка Нора. Словом, я «запав», але через своє двозначне становище жодних рішучих кроків не робив. Не дочекалася їх і Дора. За розподілом після вишу вона поїхала в Караганду, де згодом вийшла заміж.

Але думки про Нору мене не полишали, і я продовжував бувати в цій родині. І одного разу випадково в розмові з батьками дізнався, що донька буде в оперному театрі на студентському балі. Не гаючи жодної секунди, як пишуть у романах, я кинувся до своїх добрих знайомих Софії й Марика, які знали про моє «віртуальне» захоплення. Вони жили досить далеко, на Чернишевського. Щось сумбурно пояснив, і безвідмовний Марик вирушив зі мною до театру. Я хотів, щоб він побачив Нору, хотів почути його думку. Зараз я розумію, що це була дурна витівка, але на мене найшло якесь навіження, нічим не пояснюваний психоз. Коли згадую цю божевільну ідею, сам дивуюся: як можна було в натовпі молоді, що заповнила оперу, побачити одну-єдину. Але, як не дивно, через скляні двері ми побачили Нору з симпатичним молодим чоловіком. Вони так дивилися одне на одного… Я зрозумів, що запізнився.

Перша пиятика

Батько був музикантом-духовиком, тобто грав на духовому інструменті — флейті. Він беріг легені, горло, тому в нас удома ніколи не було спиртного. Ні в Дніпропетровську, ні в евакуації в Красноярську, ні в Харкові, куди направили Дніпропетровський театр опери й балету. Словом, алкоголю в моєму житті не було, і мене це не напружувало. До пори до часу, як виявилося.

…Перші повоєнні роки. Прибився я до якоїсь дворової компанії. Яким чином — не пам’ятаю. Але пацани були точно не з нашого двору, де жили артисти.

Верховодив у компанії хлопець старший, розбитний малий, можливо, і сидів раніше по малолітці. Одного разу тинялися ми по Сумській, і «отаман» намітеним оком вихопив із натовпу пішоходів робітника трохи напідпитку. Він його швидко розговорив і дізнався, що той отримав зарплату, «получку», як тоді казали. Слово за слово, і хлопець умовив чоловіка продовжити це діло в шинку, яких тоді було повно. Там він забивав йому голову всякими байками й одночасно виманював гроші на випивку. Пили всі, і я в тому числі. Адже задарма, чорт забирай!

Чоловік увесь час поривався піти, але хлопець його стримував під різними приводами. Коли гроші скінчилися, він пішов, добре напідпитку. Вдома, напевно, вигадав байку, що загубив або вкрали.

Я ледве дістався додому, благо мешкав недалеко. Увесь вечір мені було недобре, а під ранок вийшов на балкон, перегнувся і… «поїхав у Ригу». Батьки побачили, але нічого не сказали. Почувався препаскудно. Комусь подзвонив і отримав пораду «опохмелитися» — випити пива, що я й зробив. Відчуваю — знову накрило. Адже організм був зовсім не «тренований». Забіг у першу-ліпшу підворітню, і мене знову знудило. У цей час проходила якась жінка. Боже, як вона на мене, блідолицього недоумка, подивилася… Ніколи не забуду.

Зараз, через стільки років, думаю: що мною керувало, чому не втік? Невже взяв гору стадний інстинкт, можливість випити на халяву, «пікантність» ситуації? Жах…

Але не думайте, що з алкоголем я зав’язав — нічого подібного. Келих шампанського чи склянку пива можу подолати. А якщо добре вино, яке куштував (!) рази три в житті… Якби простим смертним це було доступно…

Про один епізод розповім. У нашому медичному інституті працював кандидат меднаук Андрес Варра. Він був із тих дітей, яких вивезли до Радянського Союзу з Іспанії, що боролася з фашистами. Так от, Варра створив у цьому виші першокласний танцювальний колектив. Одного разу вони вирушили на гастролі на батьківщину Варри. А коли повернулися, я домовився з ним про інтерв’ю. Він запросив до себе додому. У якийсь момент розмови Андрес підійшов до великого серванта й розчинив дверцята. Я ахнув — увесь простір займали пляшки найхимерніших форм із яскравими етикетками. Господар поставив переді мною маленьку склянку й налив вина. Я навіть не уявляв, що воно може бути таким прекрасним напоєм. І потім — не смійтеся — довго шкодував, що Варра не запропонував повторити…

Так і не скуштував

Строкова служба моя тривала понад три роки. На Колимі відбахав два роки, а дослужувати відправили до Києва. Після загубленого в тайзі й оточеного сопками селища Усть-Нера, де за місцевим прислів’ям «дванадцять місяців зима, решта — літо», з величезною зоною, з казармою, де по стінах повзали полчища клопів, після вічно нетверезих офіцерів, після щів із чорною капустою, яку ми взимку сокирами вирубували з гігантської діжки, після вишки, де ми стояли, мерзнучи, 6 годин через 12 (а якщо втеча з копальні — то 6 через 6), — після всього цього Київ здався мені казкою, раєм. І я закохався в нього з першої прогулянки Хрещатиком. Відтоді я жодного разу там так і не побував.

Розповім, як змінювалися записи у військовому квитку. Спочатку ми називалися вохрою, тобто воєнізованою охороною. Після присяги нам видали посвідчення (досі не розумію, навіщо, кому їх пред’являти на Колимі), де на обкладинці красувалися слова «ГУЛАГ СССР», що стали широко відомими після «Архіпелага ГУЛАГ» О.І. Солженіцина. Потім ми увійшли до системи УПСВТTу — Управління північно-східних виправно-трудових таборів. А вже в Києві я потрапив у невеликий підрозділ — комендантський взвод УВТК МВС УРСР — Управління виправно-трудових колоній. Ось ці абревіатури й супроводжували мою службу. Тут за нами числилися два об’єкти: склади згаданого Управління, що впритул примикали до Лук’янівського СІЗО, і саме Управління.

Не приховую, хоча на перший об’єкт я ходив як начальник караулу, але без особливого бажання, зате в Управлінні отримував задоволення: стояв біля вхідних дверей, мені пред’являли перепустки чи посвідчення всі без винятку, я козиряв і повертав документ. Це була робота, як то кажуть, «при краватці».

Обстановка в комендантському взводі була більш ніж нормальною. До старослужбовців ставилися з повагою, а дідівщини, як, утім, і на Колимі, і близько не було. У мене склалися добрі стосунки і з командиром взводу, і з замполітом. Звільнення отримував без проблем.

І ось одного разу мене покликали до телефону. Дзвонив мій старий харківський приятель і майже сусід Віть­ка Гольдфельд. Він приїхав до Києва у відряд­ження й запропонував зустрітися.

За пару годин ми вже прогулювалися Хрещатиком. Чудова погода, на душі свято. Помітив, що ззаду, на пристойній відстані, за нами йде патруль. Ну, думаю, мало що.

— Вітю, — кажу, — давай, зайдемо в кафе, морозива поїмо, побалакаємо спокійно.

А до морозива я все життя великий ласун. Принесли нам у вазочці моє улюблене шоколадне. І тільки я зібрався насолодитися, як у кафе, зловтішно посміхаючись, заходить той самий патруль. Нюх у них, чи що. Вистежили, гади, недарма, значить, ішли за нами. Забрали звільнення й запропонували пройти до військової комендатури Києва. Я швидко попрощався з Вітькою, щоб не вплутувати, щоб не чіплялися з розпитуваннями. А сам був приголомшений. Невже солдат не має права зайти в кафе? Не з горілкою ж нас спіймали. Але качати права — не той випадок. У комендатурі швидко розібралися й відпустили. Про пригоду нікому у взводі, звісно, не розповів.

А про те нез’їдене морозиво й досі пам’ятаю.

Байки згадував

Ігор МАНЕВИЧ