ВІДМОВНИКИ

Ще 1925 року виїзд із Країни Рад був практично заборонений, з 1934 року втеча за кордон стала вважатися зрадою батьківщині. У 1960–80 роки бажання людини емігрувати з СРСР не вважалося злочином, але розглядалося як зрада. У єврейських сім’ях з 1960 років лунало слово «відмовники». Рух відмовників сприяв розвитку активного єврейського життя у Радянському Союзі.

            Процес подання та розгляду заяв на виїзд супроводжувався бюрократичними формальностями і тяганиною.

            Еміграційні настрої серед євреїв різко посилилися після Шестиденної війни 1967 року.

            У 1969–1975 роках до Ізраїлю прибуло близько 100 тисяч репатріантів з СРСР.

            На початку 1980-х років, після початку Афганської війни, влада вирішила «закрити» еміграцію, і відмов стало набагато більше. Якщо 1979 року 51333 людини отримали виїзні візи, то 1982-го року було отримано 2688 віз, 1983-го – 1315, а 1984-го лише 896.

            Основною офіційною причиною відмов був «доступ до секретних матеріалів» тих, хто хотів виїхати, або їх рідних. Причиною для відмови вважалась навіть служба в Радянській Армії.

            На захист відмовників, і особливо «в’язнів Сіону» (ті, хто потрапив у в’язниці та табори), розгорнувся значний рух у США, Англії, Франції, Ізраїлі та інших країнах.

            Проголошений Михайлом Горбачовим навесні 1985 року новий політичний курс дозволив євреям розпочати масову репатріацію із СРСР з 1986 року. У 1990–91 роках із СРСР до Ізраїлю переселилося понад 330 тисяч людей.

            Розповім про трьох відмовників з України, які пов’язали свої долі з Ізраїлем.

            ЩАРАНСЬКИЙ Натан (Анатолій), народився 1948 року в Донецьку, активіст єврейського руху в Радянському Союзі, учасник руху захисту прав людини, в’язень Сіону, ізраїльський громадський та політичний діяч, депутат Кнессета, міністр, письменник. Кавалер двох найвищих американських нагород – Золотої медалі Конгресу США та Президентської медалі Свободи, лауреат Премії Ізраїлю.

            Навчався у Московському фізико-технічному інституті. Працював в Інституті нафти та газу у Москві. Захоплювався шахами, кандидат у майстри спорту з шахів.

            У 1973–77 роки брав активну участь у єврейському національному русі, у демонстраціях та голодуваннях протесту. Був автором низки листів та звернень єврейських активістів до радянської влади й міжнародної громадськості, у тому числі листів до секретарів комуністичних партій Франції та Італії. Передавав іноземним кореспондентам у Москві інформацію про єврейський національний рух, про переслідування, про необґрунтовані відмови у виїзді з країни.

            Після підписання влітку 1975 року заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі Щаранський запропонував відомим борцям за права людини в Радянському Союзі Ю.Орлову та А. Амальріку «разом подумати про те, як ускладнити радянській владі невиконання цих угод». Щаранський був одним із ініціаторів створення Московської групи з контролю за дотриманням Гельсінських угод у галузі прав людини, так званої Гельсінської групи. Був також помічником та перекладачем академіка Сахарова.

            У 1977–78 роках Радянська влада посилила придушення різних форм опозиційного руху в країні, зокрема і єврейського. 22 січня 1977 року на радянському телебаченні йшов фільм «Скупники душ», автори якого показували єврейських активістів як аморальних людей, «підкуплених міжнародним сіонізмом та імперіалізмом». Серед них згадувався Щаранський, якого 25 березня 1977 року заарештували за звинуваченням у шпигунстві та зраді батьківщини. Слідство тривало 18 місяців, але КДБ не вдалося зламати Щаранського. 4 липня 1978 року розпочався судовий процес. Щаранський був змушений сам себе захищати, оскільки влада не допустила до процесу адвоката, якого обрали родичі, а від адвоката, нав’язаного йому слідчими органами, Щаранський відмовився. 14 липня 1978 р. він був засуджений до 13 років позбавлення волі. Вирок відбував у Володимирській та Чистопольській в’язницях до березня 1980 року, а потім у Пермському таборі посиленого режиму. Наприкінці багато разів сидів у карцері за протести проти незаконних дій тюремного начальства. Неодноразово оголошував голодування протесту, одне з яких тривало 110 днів. Його піддавали примусовому харчуванню. 400 днів він провів у штрафному ізоляторі. Мужня поведінка під час слідства та ув’язнення, потужна кампанія боротьби за його звільнення, в якій його дружина Авіталь Щаранська грала видатну роль, зробили ім’я Щаранського широко відомим у світі. З початку 1980-х років представники найвищого рівня країн вільного світу порушували на зустрічах з радянськими керівниками питання про звільнення Щаранського.

            Його звільнили з в’язниці 11 лютого 1986 року, позбавили радянського громадянства та на мосту Глініке, на кордоні Західного та Східного Берліна, обміняли на радянського шпигуна, заарештованого американцями. Щаранський одразу ж прилетів до Ізраїлю.

            Щаранський написав автобіографічну книгу «Не боюсь зла» (видання англійською мовою 1988; перше видання російською мовою – 1991), де розповів про суд, слідство та про життя у в’язницях і таборах. Книга вийшла великими тиражами дев’ятьма мовами. Активно займався громадсько-політичною діяльністю. Вів боротьбу за звільнення в’язнів Сіону та взагалі всіх політв’язнів у Радянському Союзі і за надання права виїзду з СРСР усім охочим. Після того, як у Радянському Союзі внаслідок політики гласності та перебудови політв’язні були звільнені, а дозволи на виїзд надавали практично всім, хто бажав, Щаранський почав займатися питаннями абсорбції нових репатріантів. 1988 року він ініціював створення Сіоністського Форуму вихідців із Радянського Сою­зу та став його першим президентом.

            1995 року очолив партію Ісраель ба-алія, яка отримала на виборах 96-го року у Кнесет 14-го скликання сім мандатів. Щаранський увійшов до уряду Б. Нетаніягу і отримав портфель міністра торгівлі та промисловості. Він став головою міжміністерської комісії з репатріації, абсорбції та діаспори. Очолив партійний список на виборах до Кнесету 15-го скликання 1999 року. У новій урядовій коаліції на чолі з Бараком Щаранський отримав портфель міністра внутрішніх справ.

            У липні 2000 року відмовився від міністерського портфеля і почав активно закликати до створення уряду національної єдності.

            23 серпня 2022 року отримав орден України «За заслуги» III ступеня.

            ЕДЕЛЬШТЕЙН Юлій (Йоель) народився 1958 року у Чернівцях. В’язень Сіону, ізраїльський громадський та державний діяч, голова Кнесета 19-го та 20-го скликання.

            Школу закінчив у Костромі, вступив до педагогічного інституту на факультет іноземних мов. Тоді ж Едельштейн почав самостійно вивчати іврит і став одним з найкращих викладачів івриту.

            1978 року перевівся до Московського педагогічного інституту. В 79-му подав документи на виїзд до Ізраїлю, і його було з інституту виключено. А у виїзді йому відмовили.

            У вересні 1984 року Едельштейна було заарештовано і 19 грудня того ж року засуджено до трьох років позбавлення волі нібито «за вживання наркотиків». Покарання відбував у Бурятії та Новосибірській області. Звільнений достроково у травні 1987 року під час гласності та перебудови.

            У липні 1987 року з сім’єю репатріювався до Ізраїлю. Едельштейн – один із засновників Сіоністського Форуму, у 1989–95 роки – віце-президент Форуму.

            1996-го відіграв важливу роль у створенні (спільно з Натаном Щаранським) партії Ісраель ба-алія. На виборах у Кнесет 14-го скликання обрався депутатом за партійним списком. Призначений міністром абсорбції у першому уряді Б. Нетаніягу. За сприяння Едельштейна набули розвитку програми інтеграції репатріантів. У травні 1999 року знову обраний до Кнесету 15-го скликання, був головою парламентської фракції Ісраель ба-алія та заступником голови Кнесету. Також очолив парламентське лобі «За Голанські висоти». Він виступав проти повернення Голанських висот Сирії.

            У 2001–2003 роках в уряді А.Шарона, очолював Міністерство абсорбції та знову був обраний одним із заступників голови Кнесету. Також очолював групу зі зв’язків між парламентами Ізраїлю та Канади.

            На виборах до Кнесету 17-го скликання в березні 2006 року Лікуду вдалося провести лише дванадцять депутатів, і Едельштейн залишився поза парламентом. Однак після відставки кількох депутатів 27 лютого 2007 року знову став депутатом Кнесету. До березня 2009 року був одним із заступників голови Кнесету, входив до складу кількох парламентських комісій.

            2009 року був обраний за списком партії Лікуд депутатом Кнесету 18-го скликання. У другому уряді Б. Нетаніягу обіймав посаду міністра інформації, який відповідав також за зв’язки з єврейством діаспори.

            Після виборів до Кнесету 19-го скликання 2013 року Едельштейна було обрано шістнадцятим головою Кнесету. А через два роки зайняв посаду спікера.

            У лютому 2014 року Едельштейну пропонували висунути свою кандидатуру на пост президента Ізраїлю від блоку партій Лікуд–Ісраель бетену, однак у виборах збирався брати участь колишній спікер Кнесета Реувен Рівлін, до якого Едельштейн ставився з великою повагою.

            Жив у поселенні Неве-Даніель, де прийнято ортодоксальний єврейський спосіб життя. З 2015 року мешкає в Герцлії.

            Перша дружина – Тетяна А. Едельштейн, уроджена Фрейворт, померла на 64-му році життя після тривалої тяжкої хвороби. Діти: дочка та син.

            Друга дружина – Ірина Невзліна, дочка Леоніда Невзліна – ізраїльський громадський діяч, один із колишніх керівників наф­тової компанії «ЮКОС».

            У далекі шкільні роки серед моїх друзів був Ісаак КОБРИНСЬКИЙ (серед своїх – Кобра). Він народився 1939 року в Запоріжжі. Евакуювався до Києва. Потім мешкав у Дніпрі. Закінчив ЗОШ №100. Працював слюсарем на радіозаводі, тоді патефонному. Рік провчився у Ризі, у військовому училищі, звідти відрахували. Потім закінчив у Дніпрі металургійний інститут. Він відвідував літературну студію при Палаці студентів. Його погляди та висловлювання не співпадали з радянськими стандартами. На це негайно була реакція компетентних органів. Зі студії його виключили. Насильно «лікували» у психоневрологічних відділеннях різних лікарень, у тому числі й у відомій психіатричній лікарні на Ігрені. Зазнав штучного утворення тромбів, тут і в Ізраїлі переніс 40 операцій (!) з їхнього видалення. Для позбавлення від «турбот» про його здоров’я вчинив злочин: проникнувши в букіністичний магазин і взявши дві книги, заявив органам і зажадав судово-психіатричну експертизу. Його визнали здоровим та звільнили від покарання через відсутність у злочині мотивів особистого збагачення. Ісаак, рятуючи сина від дідівщини в армії, змінив ім’я на Олександр і намагався змінити його національність на «поляк».

            1979 року Кобринський подав заяву на виїзд до Ізраїлю і почалися нові випробування. Вилучення літературного архіву, провокації проти членів сім’ї – підкинули наркотики синові та засудили його на два роки з відстрочкою вироку. Газета «Дніпро вечірній» у липні 1980 р. помістила пасквіль «Поки є Батьківщина», де поливали брудом Олександра та його дружину.

            Вісім років він був у відмові. З червня 1987 року Олександр Кобринський – громадянин Держави Ізраїль. Він видав багато книжок. Серед них – автобіографічний роман «Віз із іграшками», філософський трактат «Щит Дон-Кіхота» та інші. В інтернеті є створена ним електронна бібліотека.

            Помер у місті Беер-Яков на 83-му році життя.

Підготував

Олександр БИСТРЯКОВ