Писати про тата в минулому часі — якась неприродна нісенітниця. Так не може бути… Але життя і смерть диктують своє.
Втім, татом я Марика Городецького називала рідко. Років у п’ять почула, як батьки звертаються одне до одного на ім’я, перейшла на таку форму спілкування, — а вони не стали заперечувати. Так воно й повелося.
Пам’ятаю, як у поїзді попутник здивовано подивився на нас і тихо запитав у тата:
— Вона вам не рідна, так?
У дитинстві ми з ним дуже дружили. Він був неформалом у закостенілому радянському суспільстві, а я це відчула й зробила основою власного світосприйняття. Мама ж намагалася згладити цю його неформальність, пристосовуючи її до тодішньої дійсності. Але сутність людини змінити неможливо.
Саме тоді Марик — запеклий книголюб (а куди ще було тікати від задушливої соціалістичної реальності?) — почав підсовувати мені свої улюблені книжки. Деякі, як тепер розумію, потрапили до моїх рук навіть раніше, ніж слід було. Але йому дуже хотілося ділитися зі мною своїми переживаннями.
Добре пам’ятаю розгубленість учительки у сьомому класі, коли на уроці літератури про прочитане за літо я написала твір за романом Еріха Марії Ремарка «Троє товаришів». Це ж був один із найулюбленіших романів Марика.
І надалі він формував мою особистість через літературу: «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, «Завтра була війна» Бориса Васильєва, «Петля і камінь у зеленій траві» братів Вайнерів, «Ночувала хмаринка золота» Анатолія Приставкіна. Від підліткового віку я вже не мала жодних ілюзій щодо того, «как хорошо в стране советской жить».
Тому — якщо в піонери мене ще прийняли, то до комсомолу справа вже не дійшла — усе збіглося: і час, і мої переконання, і «тюрма народів», яка так вчасно розвалилася саме тоді, коли я закінчувала школу.
Татова робота довгі роки була пов’язана з відрядженнями по всьому Союзу, і звідусіль він привозив книжки. Частина з них, попри всі наші переїзди й мандри, досі стоїть на наших полицях.
Щоправда, вже в дорослому віці наші з Мариком літературні смаки розійшлися: він дедалі більше захоплювався детективами, тоді як я й досі абсолютно байдужа до цього жанру.
Власне, саме Марик підштовхнув мене й до єврейської самоідентифікації. Наприкінці 1980-х, коли вже дещо стало можливим, а єврейська громада Дніпра лише зароджувалася, він повів нас із мамою на святкування Хануки до Театру опери та балету. Одразу долучившись до організаторів, він схопив мене за руку:
— Треба зі сцени прочитати молитву івритом. Ти підходиш!
— Марику, ти що! Я ж не знаю ні молитви, ні івриту…
— Тобі все напишуть транслітом. Зможеш!
І я змогла. Читала молитву івритом перед величезною переповненою залою.
При цьому, як не парадоксально, перша хупа, на якій побував Марик, — весілля його старшої онуки. Наша ж із чоловіком хупа відбулася в такому вирі сімейних подій, що батьки побачили її лише на відео.
До речі, прийшовши до єврейського руху, Марик поступово прийшов і до українського національного руху. Його цілком можна назвати одним із перших «жидобандерівців».
А ще він бачив мене у великому спорті. Як в єврейській дівчинці могли поєднуватися любов до книжок і спорту, — краще не запитуйте. Але татові дуже цього хотілося. Я мала стати чемпіонкою світу й околиць із настільного тенісу.
З чергового відрядження він привіз мені в’єтнамську ракетку з м’якими накладками. Повірте: на тлі радянських дерев’яних «лопаток» це було щось неймовірне.
На певному етапі в тенісі в мене справді почалися успіхи. Я вже переросла свою в’єтнамську ракетку, і за всіма законами жанру потрібно було купувати нову — з карбоновою основою, дорогу. Зайвих грошей у сім’ї не було.
Марик продав свій недешевий фотоапарат (навіть не пам’ятаю, якої марки) і купив мені ту омріяну ракетку. Думаю, тоді він був щасливіший навіть за мене.
Подальша доля цієї ракетки, на жаль, сумна. Під час ремонту квартири вона, разом із пакетом документів, випадково опинилася на смітнику. Не запитуйте. Я розклеювала рукописні оголошення з проханням повернути пакет за винагороду. Люди, які жили біля смітника, документи за винагороду повернули. А ракетку — ні. Напевно, й досі хтось нею грає і насолоджується пружною карбоновою основою…
І ще про спорт.
Окремою главою татової подорожі (саме так в американській клініці образно називали життя; лікарі казали, що його подорож добігає кінця) був футбол.
Він був палким уболівальником. За що йому був безмежно вдячний онук:
— У нашій сім’ї тільки з Мариком можна поговорити про футбол. Не те що з вами, бовдури.
Тато пропустив лише останній чемпіонат світу — вже не мав сил дивитися.
Повертаючись до фотоапарата.
Свого часу Марик серйозно захопився фотографією. Зачинявся в нашому крихітному санвузлі, куди доводилося проситися, переминаючись з ноги на ногу, і в темряві друкував фотографії мами й мої. Ті чорно-білі світлини досі для мене найдорожчі.
Марик ніколи не був підлим. Ніколи не запізнювався. І, як міг, допомагав людям.
Мама з круглими від жаху очима часто розповідала таку історію: вони з татом на автобусній зупинці стали свідками того, як якийсь кремезний чолов’яга бив дівчину. Навколо — повно людей, але всі старанно відводять очі.
Доволі худорлявий Марик знімає окуляри, характерним рухом закочує рукави й рішуче йде до нападника.
І що ви думаєте? Той відступив.
Лише після цього всі кинулися до дівчини — співчувати, допомагати, брати активну участь.
А Марик попросив повернути йому окуляри.
Ще одну чудову історію про нього мені написали у Facebook Messenger уже після його відходу.
Наприкінці 1990-х, коли Марик працював у єврейській громаді Дніпра, туди почала приходити літня жінка. Згодом з’ясувалося, що вона страждала на деменцію.
Вона благала допомогти їй із «жахливими сусідами», які через електричні розетки запускають до її квартири газ, щоб її отруїти.
Усі багатозначно переглядалися й розходилися у своїх справах.
Марик узяв її під руку:
— Поїхали. Покажете, де вас труять.
Тоді мобільний телефон ще був дивиною. Приїхавши до її квартири, Марик дістав свій «шайтан-пристрій», обійшов усі розетки й біля кожної «попищав» телефоном.
— Усе. Тепер усі розетки заблоковано. Газ більше не пройде.
Через тиждень бабуся приїхала до громади з великим пакетом цукерок і печива, довго дякувала й казала, що ще ніхто не вирішував її проблем так, як Марик.
Але це — лише великі штрихи. Насправді ж він щодня підставляв плече всім, хто цього потребував.
Друг тата назвав свого сина Марком. Це багато про що говорить.
Однією з його улюблених фраз була:
— Анекдот хочеш?..
Я бачила, як у людей перехоплювало подих і наверталися сльози, коли вони дізнавалися про його смерть.
У Марика було захоплення, яке стало майже сімейною традицією, — він обожнював знайомити людей. Завдяки йому виникло кілька родин. І цей прапор, майже не домовляючись між собою, тепер несемо й ми, і його онуки.
А ще він варив дивовижну каву на піску.
Ставив на газову плиту алюмінієву каструльку з піском, чаклував над джезвою — додавав і перець горошком, і кардамон, — і виходило якесь чарівне зілля.
Щоправда, іноді каструлька підступно прогоряла, пісок висипався просто на плиту, і тоді Марикові було що послухати від дружини.
Коли тато вже хворів, мій чоловік раптом сказав:
— Боже мій! Чому ми не відкрили тестеві кав’ярню?
— Ні, — відповіла я. — Марик не «про бізнес», а «про ідею». Він би почав перевчати американців пити каву без галона молока, і ця затія неодмінно провалилася б.
Він і справді був людиною ідеї.
…У євреїв заведено ховати людину того ж дня, коли вона відійшла у вічність.
Ми весь день займалися організацією похорону. Прощання призначили на шістнадцяту годину. Друзів і знайомих змогли попередити лише за півтори години до початку й були певні, що на кладовищі будемо тільки ми та рабин.
І раптом почали під’їжджати автомобілі.
Вони все їхали й їхали.
Попрощатися з Мариком захотіло дуже багато людей.
Світ відчував правильність його морального компасу й ще за життя віддячив йому найкращою нагородою — у нього чудові діти, онуки й маленький правнук.
Хтось із музикантів колись сказав: «Пережити можна все, якщо правильно підібрати пісню».
У мене зараз постійно звучать у голові рядки:
«…мамо, коли мене
не стане,
я співатиму голосами
моїх дітей
і голосами їхніх дітей.
Нас просто міняють
місцями…»
У кімнаті горить свічка.
Але ж я знаю, що ти просто відійшов ненадовго…
Тетяна Кацева
___________________
Дуже сумуємо…
Наші щирі співчуття рідним та близьким Марка Городецького.
Редакція «Шабат шалом»
ЩЕ СТАТТІ
«Чай Висоцького, цукор Бродського»
Тора об’єднує міста
Знак єврейського будинку