Доброго ранку, ми з України!

Так щоп’ятниці вітають учасників проекту «Перший крок». Ось що про це каже керівник клубу «Фрейлахс» Хеседа, координатор проекту «Прагнення до самостійного життя» клубу «Ядід» Вікторія Григорівна Опаленко: Спочатку ми створювали групи за інтере­сами, які об’єднали під загальною назвою «Групи взаємодопомоги». Плідно працювали. Але потім почалася пандемія, а слідом – війна.

В цей час директор Хеседу Олег Юрійович Ростовцев поставив одну із пріоритетних задач – спілкування з людьми похилого віку повинно стати найголовнішим питанням. Треба знати про потреби кожного, щоб вчасно та доцільно здійснити будь-яку допомогу. Тому онлайн-діяльність Хеседу вийшла на перший план. Це стало важливим вектором нашого життя під час війни. Зараз до нас приєднуються євреї Кам’янського, Кременчука, Павлограду – структурних підрозділів нашого Хеседу. Цей формат нараховує п’ятдесят проектів,  де працюють тридцять ведучих, волонтерів, активістів. Це ковток свіжого повітря, який дарує учасникам щоденну підтримку та надію.

            Мені пощастило стати волонтером проекту «Перший крок». Яку радість відчували всі,  хто приходив на урок єврейських традицій до Хеседу! Слухали уважно, задавали питання, записували основне. Жінки давали свої телефони, щоб у п’ятницю пролунав дзвоник з нагадуванням про час запалювання шабатних свічок. Коли почалася пандемія, уроки прийшлося записувати на відео. Було приємно, що ці відео дивилися за межами України – в Європі та Ізраїлі.

            Багато чого змінилося з початком війни. Але проект працював. Пам’ятаю, як під час ефіру почався обстріл. У місті лунали вибухи, а Вікторія Григорівна все ж  таки намагалася підбадьорити тих, хто був на зв’язку. З нами залишилося з десяток слухачів. Вони були у відчаї, але не відключали телефони. Саме тоді прозвучали важливі слова від однієї жінки похилого віку: «Мені нікуди ховатися. Я хочу бути зараз з вами і молитися разом, щоб закінчився цей жах. Коли ми разом, страх відступає».

            Це так. Ми пережили разом дуже багато приємних та сумних життєвих моментів. Учасники проекту стали сильніші духом, зміцнили свою віру у безмежні можливості Всевишнього, почали дотримуватись основних вимог іудаїзму. Після кожного уроку змінювалася уява людей у певних питаннях, які були розглянуті впродовж сорока хвилин. Багато євреїв відмовилися від некошерної їжі. Жінки стали запалювати шабатні та святкові свічки. Стало нормою читати Тегілім та давати цдаку навіть з крихітної пенсії. На одвірках деякі слухачі вирішили повісити мезузи. В цьому їм допомогли студенти єшиви Дніпра. Приємно бачити, як учасники готуються до шабату: витягають з шафи святковий одяг, готують смаколики, показують у прямому ефірі традиційну фаршировану рибу, яка ніжиться у каструлі. І хоча ми не можемо відчути її аромат, слинки у нас течуть.

            До уроку з єврейських традицій щоразу приєднується більше сотні слухачів. Це активна аудиторія, яку цікавить все: де купити кошерні хали, які молитви читати за хворого, тощо. Обов’язково звучать душевні вірші, обов’язково – привітання та зворушливі побажання. А коли до мене підходять незнайомі люди, які слухають ці уроки, то навертаються сльози.

            Знову п’ятниця. Беру телефон, підключаюся до онлайн-конференції Хеседу. Скільки цікавого вже пролунало в ефірі! Через п’ятнадцять хвилин буде урок з єврейських традицій. І пролунає привітання: «Доброго ранку, ми з України!». Ми будемо розбирати щотижневий розділ Тори. Потім побажаємо спокійної суботи та білих янголів, що принесуть мир і благополуччя. Ми зробимо разом ще один крок до Всевишнього, а Він піде нам назустріч.

Ірина ЛАЗАРЄВА