Світла пам’ять…

Помер Семен Глузман. Він був не лише справжнім дисидентом, який ніколи й ніде не плазував ні перед владою, ні перед суспільством. Не лише добрим лікарем-психіатром. Не лише сміливою людиною, що наполягала на своєму єврействі попри широкий антисемітизм — як у роки радянської влади, так і пізніше.

Не лише вперто російськомовним (ще Василь Стус, який захоплювався Глузманом, засмучувався через це), але й таким, що наполягав на праві людини говорити так, як вона хоче.

Він був дуже чесною людиною, можна сказати — саме найчеснішою. Викривав героїзацію як багатьох дисидентів, так і власну.

Зумів змінити асоціа­цію психіатрів України й створити з клубу підлеглих КДБ циніків — спільноту справжніх лікарів.

Він допомагав воїнам УПА, на яких буквально плювали державні служби Украї­ни, водночас вихваляючи їх на політичних мітингах та виголошуючи безглузді розмірковування про них.

Він написав безліч нау­кових статей про психічні проблеми в Україні, які здебільшого були опубліковані в країнах Заходу, але не на його батьківщині.

Водночас — маючи можливість виїхати, й уже дуже давно, — він героїчно лишався в рідному Києві.

Він критикував не лише владу, а й суспільство — завжди сміливо, чесно, чітко розставляючи акценти. Нагадуючи про те, що вся ця зграя комсюків і колишніх гебістів, які зайняли м’які крісла, не має жодного стосунку ані до ідей незалежності, ані до ідей свободи, ані взагалі до будь-яких ідей.

Його буде не просто бракувати, адже кожна зустріч із ним завжди викликала якийсь важливий внутрішній настрій — він мовчки ніби говорив: «Не ври, давай без выкрутасов»…

Втрата його — людини, яка виступила на захист Петра Григоренка, за що надовго сіла до в’язниці, написала потрібну багатьом статтю «Пособие по психиатрии для инакомыслящих», розробила вкрай необхідні закони про психічно хворих в Україні, вийшла з правління Фонду Сороса з принципових міркувань, була «як скеля» для багатьох рідних їй людей, — невідшкодовна.

Більше того — він ніколи не використовував своє єврейство, не ставав у ту відому серед нас позу, про яку важко говорити, не обіймав жодних посад у єврейському русі, лише спокійно й тверезо нагадував про трагедію Бабиного Яру. Відкидаючи танці різних людей довкола всіляких фондів, що використовують Голокост, підкреслював, що важливо залишатися людиною — і ніким більше.

Лише людиною.

Усім нам відомо, що це означає.

Плач, Україно, плач, якого сина ти втратила…

Це він сказав тобі: «Я хочу жити в країні, де образи героїв не потрібні». А що на те відповіли всі ми, що ми зробили, аби герої стали не потрібні?!

Світла, пресвітла пам’ять. Не можу більше, немає слів…

Артур Фредекінд

Кобленц,

Німеччина