Завжди разом з громадою

Єврейська громада міста з нетерпінням чекає щотижневих звернень реб Шмуеля Камінецького. Мудрі поради головного рабина Дніпра підтримують нас упродовж тижня, додають надії й упевненості, що все буде добре. Він завжди поруч із громадою — в радості та в горі, у години веселощів і в часи смутку. Пропонуємо короткий огляд його останніх тижневих виступів.

Нещодавно в Ізраї­лі провели опитування щодо того, кого вважають найвпливовішим рабином сучасності. Більшість респондентів відповіла: Сьомий Любавичський Ребе. Як це можливо, якщо Ребе немає з нами вже понад тридцять років? Реб Шмуель наголосив: праведники не вмирають. Вони можуть піти з матеріального світу, але їхня філософія, їхнє вчення продовжують жити.

Реб Шмуель навів приклад із тижневого розділу «Ваїгаш»: «І сказав Йосеф братам своїм: “Я — Йосеф. Чи живий іще батько мій?”». Йосеф неодноразово ставить це запитання, хоча знає, що батько живий. Йдеться не про фізичне життя, а про інше — чи жива ідеологія Яакова, чи вплинула вона на його синів, чи змінила їх. Адже саме філософія, духовна енергія та натхнення від праведника мають більшу силу, ніж його фізична присутність.

Рабин також згадав драматичний епізод, пов’язаний із бібліотекою любавичського руху — унікальним зібранням книг, справжньою душею хасидизму, що належить усьому рухові. Один із онуків Шостого Ребе намагався заявити на неї спадкові права, і справа дійшла до суду. Наш Ребе стверджував, що душа праведника живе вічно — у його працях, ідеології, учнях і послідовниках. Після такої аргументації суддя-неєврей ухвалив рішення на користь руху ХаБаД. Праведники живуть доти, доки живі їхні думки й справи. Ми живемо в людях, яким зробили добро. Батьки — у своїх дітях, вчителі — в учнях, а праведники — у духовних нащадках свого світогляду.

Лють, гнів і злість не належать до найкращих людських якостей. Та іноді саме вони необхідні для захисту або відновлення справедливості, адже можуть зробити людину сильнішою — морально й фізично. Важливо, однак, не дозволяти цим емоціям виходити з-під конт­ролю. Реб Шмуель звернув увагу на семантику слова «міда» — емоція, яка водночас означає «міра». У будь-яких почуттях має бути баланс, межа, обмеження.

У тижневому розділі «Ваєхі» Яаков звертається до своїх синів, прагнучи врівноважити їхні емоції. Шимон і Леві, захищаючи сестру Діну, впали в таку лють, що знищили всіх чоловіків Шхему. Інші брати, навпаки, залишилися байдужими. Тому Яаков говорить: «Проклятий гнів їхній, бо сильний він, і лють їхня, бо жорстока вона; роз’єднав би я їх у Яакові й розсіяв би їх в Ізраїлі».

Баланс емоцій був притаманний Єгуді. Саме він зміг стримати братів і не допустити вбивства Йосефа. У ситуації з Тамар також проявилася його здатність до внутрішньої міри. Тому саме з його коліна вийшли царі та законодавці: «Молодий лев Єгуда… не відійде скіпетр від Єгуди». Недаремно єврейський народ називають «єгудім» — тими, кому властива здатність керувати своїми емоціями.

Коли ми стикаємося з деструктивною або проблемною людиною, варто запитати себе: що з нею сталося в дитинстві? Саме дитячі травми часто глибоко вкорінюються в серці та формують відчуття жертви. Реб Шмуель навів приклад Опри Вінфрі. В дитинстві вона стала свідком спроби вбивства своєї бабусі. Ця травма залишила глибокий слід у її житті, попри успіх і славу.

Інша історія — про рабина Нахмана Судака, посланця Ребе в Англії та одного з лідерів руху ХаБаД. Під час Другої світової війни він опинився в Самарканді й навчався в підпільній єшиві. Під час облави НКВС йому довелося тікати півтори години, рятуючись від арешту. Згодом реб Нахман згадував, що це були найстрашніші півтори години в його житті, але саме вони сформували його як сильного духовного лідера. Травма може паралізувати людину, а може стати поштовхом до зростання.

У тижневому розділі «Шмот» розповідається історія народження Моше Рабейну. Він народився в небезпеці, був прихований, а згодом покладений у кошик і пущений по водах Нілу. Донька фараона, яка врятувала й виховала його, заборонила йому відкривати своє єврейське походження. Попри життя в палаці, Моше ніс у серці глибоку дитячу травму. Саме вона сформувала його життєву місію — захищати єврейський народ.

Висновок такий: дитяча травма не визначає нашу долю остаточно. Вона може зламати, а може загартувати. Біль здатен перетворитися на лідерство й моральну велич. Тримаймося разом і вчимося перетворювати біль на духов­ну міць.

Ірина ЛАЗАРЄВА