Людські долі

Музично-табірна одіссея Наталії Вайсман

У 1967 році рятівникові євреїв Кракова Оскару Шиндлеру вручили премію імені Мартіна Бубера – письменника, філософа, теоретика сіонізму. Хоча Наталії не було в його «Списку», її запросили на церемонію. Вона виконала ноктюрн Шопена, який колись урятував їй життя. Вийшла на сцену, як завжди, – у сукні з короткими рукавами, що відкривали номер на руці – «А27407», аби всі знали: вона вижила – попри все.

Наталія народилася в Кракові, у заможній родині. В домі панувала музика. Її дідусь був кантором і чудовим співаком, мати – любителькою оперних арій, а сама дівчинка з раннього дитинства легко підбирала мелодії на слух.

Спочатку її навчав дід, і вона швидко робила успіхи. Слухачі захоплювалися її талантом. Невдовзі здійснилася мрія дівчинки – навчатися музики у професіоналів. У 16 років її відпустили до Берліна, де вона брала уроки у відомих музикантів.

Через два роки відбувся дебют Наталії з Берлінським філармонічним оркестром. Попереду відкривались блискучі перспективи, але в Кракові померла її мама. Довелось повернутися додому, взяти на себе опіку над молодшими братами і сестрою Хеленою. І замість концертів – давати приватні уроки музики.

Почалась Друга світова війна, Краків зайняли нацисти. Внаслідок каральних «акцій» єврейське населення швидко скорочувалося. Частина родини Вайсман втекла, але Наталія й Хелена залишились.

Одного разу Наталія порушила комендантську годину. Її заарештували й жорстоко побили. Згодом обох сестер відправили до гетто в містечку Таркув. Людей періодично відправляли в концтабори або розстрілювали. Наталія й Хелена стали свідками знищення п’яти тисяч осіб за один день. Голод, холод, приниження, катування, безглузда тяжка праця – усе це переживалося лише завдяки тому, що були разом.

Вони спробували втекти до Варшави, дістали фальшиві документи, але їх викрили, арештували й відправили до концтабору Плашув біля Кракова. Там їх засудили до страти й кинули у підвал.

Але наступного дня Наталії повідомили, що вона має з’явитися до коменданта табору Амона Ґьота. Наступного ранку Наталію викликали до коменданта Амона Ґьота. У нього був день народження. Ґьот дізнався, що Наталія – відома піаністка, й вирішив зробити собі подарунок. Цей кат, відомий своєю нелюдською жорстокістю – на його рахунку було 10 тисяч єврейських життів – був шанувальником класичної музики. Неможливо збагнути, як усе це уживалося в одній людині…

На віллі коменданта особистий перукар Ґьота уклав їй волосся і якось «оживив» змучену, виснажену дівчину.

– Мені було смертельно страшно, адже я не грала на фортепіано чотири роки – від самого початку війни. До того ж мої пальці заніміли й майже не гнулися. Але я мусила сісти за інструмент – це був єдиний шанс вижити!

Попри веселощі на святі, Наталія вирішила зіграти улюблений ноктюрн Шопена до-дієз мажор, сповнений глибокого суму, що відображав її внутрішній стан.

– Ну, грай, Саро, – наказав Ґьот.

«Сара» – саме так нацисти називали єврейських жінок. Почавши грати, Наталія чекала кулі. Але, догравши, почула:

– Вона залишиться жити!

– А моя сестра? – наважилася запитати Наталія.

– І вона теж, – відповів «іменинник».

Відтоді сестри вважали той день другим днем народження.

Однак слова Гьот не дотримався – через дев’ять місяців їх разом з іншими в’язнями депортували до Освенцима. Там вона стала номером «А27407». Рідкий суп, шмат хліба, важка праця, смерть поряд… Радістю було лише одне: вони були разом…

У 1945-му сестер перевели до іншого табору, де й застало їх визволення. Повернулись до Кракова – і не знайшли нікого. Піаніно, витягнуте з руїн, знову озвалося музикою.

Наталія викладала дітям-сиротам, готувалась до концертів. У березні 1946-го її виступ прозвучав на польському радіо – вона виконала Перший концерт Чайковського.

– Я обрала саме цей концерт, – згадувала вона в одному з інтерв’ю, – тому що він дуже складний технічно. Я хотіла показати німцям і полякам, що я витримала – я жива!

Того ж року вона вийшла заміж за дипломата Йозефа Карпа, працівника британського посольства в Польщі. Згодом вони оселилися в Англії. Наталія продовжила музичну кар’єру.

У сім’ї народилося дві доньки – Єва й Енн. Молодша стала журналісткою, працювала у «The Guardian» й у 1996 році написала книгу «Після війни: життя після Голокосту», де розповіла історію своїх батьків.

У 1950-х Наталія Карп із успіхом гастролювала з Лондонським філармонійним оркестром. Виступала з концертами навіть у Німеччині. На всіх виступах на роялі неодмінно лежала одна скромна річ: маленька шовкова рожева хусточка, яку вона купила у Варшаві відразу після війни. Як нагадування про роки життя у гетто й концтаборах, де вона була позбавлена можливості бути жіночною та красивою.

Повернімося ж до початку цієї історії. Наталію Карп запросили на вручення медалі Оскару Шиндлеру не випадково. Бо сцена з фільму, де в’язень грає Шопена для нациста, – це її реальна історія.

Для тих, хто цікавиться: Амона Ґьота було повішено за вироком польського трибуналу. Класика його не врятувала.

Безіменна дівчинка отримала ім’я й долю

Усім, хто бачив фільм, напевно запам’яталася дів­чинка в червоному пальтечку. Двоє ізраїльтян переконані, що прототипом цієї героїні була їхня родичка – Геня-Гітель Хіль.

Геня народилася 1939 року. Щоб зберегти життя, батьки відправили її у краківське гетто, до дядька-лікаря, який мав певні пільги й міг захистити дівчинку. Потім її передали іншим родичам, які вижили й донесли до нас пам’ять про Геню.

Маленька Геня вміла ховатися від гітлерівців. Ледве чула чужі кроки – одразу забивалася в якусь щілину. Вона була дуже маленькою й ставала невидимою для сторонніх. Але це її не врятувало. Геня загинула в краківському гетто. Як саме обірвалося її коротке життя, – невідомо. Вона не встигла виконати своє призначення, але стала символом Шести мільйонів євреїв, знищених нацистами. Тепер у цього символу є ім’я – Геня-Гітель Хіль.

Підготував

Ігор МАНЕВИЧ