Світло погаслих зірок

Жили у гуртожитку. Дорога проходила повз «Торгсин» – так тоді називали валютні магазини. Щоразу, оминаючи вітрину з виставленими в ній делікатесами, голодний підліток відвертався… Незабаром навчання закінчилося, а з ним і право на гуртожиток. Спасибі професору Абраму Іллічу Ямпольському – дав притулок учню і його матері у своїй квартирі.

А починалося так. Скрипка з’явилася, як іграшка.

«Я грав із нею весь день і не побажав лягати спати, поки скрипку не поклали під подушку. Я вже не розлучався зі своєю іграшкою аж до моїх перших уроків», – згадував Л. Коган.

З шести років Льоня почав займатися, спочатку в тому ж училищі, що й старша сестра Валя. В дев’ять років Коган переміг на обласному конкурсі учнів дитячих музичних шкіл, а невдовзі на концерті у Харкові відбувся його перший виступ як лауреата конкурсу. Після цього він і опинився у Москві.

Перший виступ у Малому залі Московської консерваторії в 11 років – і про нього заговорила столиця. Один із слухачів писав згодом:

«На сцену несміливо виходить блідий худенький хлопчик із скрипкою. Те, що ми почули, збентежило всіх, хто сидів у залі, настільки це було талановито, яскраво, зріло. Що ж до моїх товаришів-скрипалів, то вони довго не торкалися своїх інструментів, під враженням від гри хлопчика в коротких штанцях».

В один із приїздів до рідного міста Леонід грав на невеликому концерті у своєму училищі. Це був своєрідний звіт перед колективом.

1948 рік. Позаду золота медаль і диплом консерваторії. Когана вже знає вся країна. Він об’їздив Україну, Закавказзя, Прибалтику, Далекий Схід, Сибір… А за три роки став переможцем Міжнародного конкурсу скрипалів імені королеви Єлизавети у Брюсселі.

А було так. 1951 року на адресу Сталіна надійшов лист із Бельгії з пропозицією направити на перший післявоєнний конкурс молодого радянського скрипаля. Вождь наклав резолюцію: Послати. Зайняти перше місце». І це був не жарт. Звернулися за порадою до Ойстраха – той сказав, що не бачить іншого кандидата, окрім Когана. Його відкликали з гастролей, коли до конкурсу лишалося днів двадцять. За цей час він підготував програми всіх трьох турів – і переміг. Щоправда, разом із золотою медаллю заробив страшну виразку шлунку, яка потім мучила його все життя. Іноді біль скручував прямо під час концерту – на цей випадок були готові грілки, їх під час антракту прикладали до живота.

Розпочалися гастролі: Європа, Азія, США, Латинська Америка, Австралія. У Сантьяго, в Чилі, до маестро після концерту прийшов незнайомий хлопець і з незвичайним мистецтвом почав грати на гітарі Бетховена, Альбеніса… Це був видатний гітарист Чилі Аллан, який таким чином хотів віддячити Когану за його блискучу гру.

Чудові музиканти минулого століття неодноразово повторювали: скрипаль має грати, як співає співак, а співак має співати голосом скрипки. Цією майстерністю блискуче володів Леонід Борисович. Він виходив на сцену і все зникало – залишалася музика…

Майстерність Когана давала йому абсолютне право на володіння скрипкою, гідною його таланту. Проте, радянському начальству було видніше. У 70-х роках наш земляк неодноразово звертався до тодішнього міністра культури СРСР Демичева з проханням допомогти придбати інструмент найвищого класу. Напевно, йшлося про Страдіварі. Адже за роки виступів він приніс країні набагато більше валюти, ніж коштує навіть найунікальніший інструмент. Когану не лише відмовили у придбанні такої скрипки, а й пригрозили: наполягатимете – станете «невиїзним». Звичайно, у маестро була чудова скрипка Гварнері, але купив він її в Парижі за власний кошт. Щоб зібрати потрібну суму, давав додаткові концерти та записував ночами платівки. Леонід Борисович набув безсмертної слави. А хто пам’ятає Демичева?..

Тут ми на деякий час перервемо розповідь про Леоніда Когана і перейдемо до розповіді про його «половинку». Почнемо з епізоду у викладі Наталії Сац. Наталія Іллівна зустріла скрипаля після йго концерту у Венеції. Він узявся її проводити.

«Раптом він зупинився біля будинку, в нішу якого було вмонтовано фреску. Уважно подивився на зображення.

– Як тут чудово!  – вигукнула я.

– Тут добре,  – сказав він тихо і додав,  – але тут немає Лізи…

Пам’ятаю, як уразила мене фраза, сповнена такої довірчої ніжності: “Тут немає Лізи”… Я й досі не можу забути тієї інтонації, якою були вимовлені ці слова. Леонід Борисович ніби закреслив усі свої гучні успіхи, всю красу світу. Вміти так любити – це властивість, якою мало хто володіє. І нехай є все, але для нього тут немає повноти радості, повноти щастя, тому що “тут немає Лізи”…».

Згадує Ніна Коган – піаністка, викладач Московської консерваторії:

«Можливо, головним щастям батька стала зустріч з Єлизаветою Гілельс, моєю майбутньою мамою. Вона теж встигла прославитися ще до війни: на конкурсі скрипалів у Брюсселі 1937-го здобула третю премію. Усіх лауреатів зустрічали як героїв. Відкрилися можливості для концертування в країні та за кордоном. Її нагородили орденом, як усіх. Одразу після конкурсу пройшли її гастролі багатьма європейськими столицями. Але вона без вагань поставила хрест на своїй кар’єрі – заради чоловіка, заради дітей, що незабаром з’явилися. І в Павлику, і в мені виховала стосовно тата не просто кохання – обожнення. Мама – безумовний центр нашої родини. Її міцний характер став необхідним доповненням до м’якого татового».

Повернімося до скрипкової кар’єри Єлизавети Гілельс. Повторюю: перед нею відкривалися найяскравіші перспективи.

«У неї дивовижної краси звук, стихійна віртуозність, що поєднуються із серйозністю та яскравістю виконання», – писав один із рецензентів.

Проте вона, хоч і залишалася солісткою Московської філармонії, зрідка давала сольні концерти, виступала переважно у сімейних ансамблях: з братом, чоловіком, з дітьми. Мабуть, вона вирішила, що одного скрипаля, що гастролює,

в сім’ї достатньо, і ним повинен бути чоловік. Єлизавета Григорівна на все життя стала вірною помічницею Леоніда Борисовича, майже по-материнськи опікуючи його (вона була на п’ять років старша за Когана). Дуже багато і прискіпливо займалася виданням повного зібрання його записів.

Коли підріс син Павло, вона зайнялася його музичною освітою. У тому, що він, учень прославленого професора Юрія Янкелевича, в 1970 став переможцем Міжнародного конкурсу імені Сібеліуса, чимала її заслуга. Адже саме мама наполягла, щоб син взяв участь у цьому змаганні. Павло відмовлявся: «У мене в репертуарі немає обов’язкових п’єс Сібеліуса». Вона обурилася: «Що означає немає? Будуть! У тебе в запасі два тижні, вивчиш».

Коли Павло вирішив зайнятися диригуванням, допомагала йому обирати диригентський репертуар, готувати до репетицій. Наталія Дараган згадувала, що її неодноразово по-родинному просили перекладати з іноземних мов ті чи інші матеріа­ли для Павла. У результаті: скрипаль, диригент, народний артист, головний диригент та художній керівник Московського державного симфонічного оркестру, Загребського філармонічного оркестру.

У тому, що Ніна закінчила консерваторію у Якова Флієра, 1975 року стала лауреатом Міжнародного конкурсу піаністів імені Маргарити Лонг, а пізніше партнеркою свого батька у концертних виступах, чимала заслуга матері. Через роки сімейну традицію продовжили онуки: піаністка Вікторія Корчевська, скрипалі Дмитро Мілкіс та Дмитро Коган.

Турбота про близьких стала сенсом життя Лізи. По суті, вона пожертвувала своєю скрипковою кар’єрою, щоб чоловік, діти та онуки відбулися як музиканти.

З 1966 року до кінця життя, незважаючи на дві операції з приводу раку, викладала в консерваторії. Вона була чудовим педагогом, а її колишні учні зараз викладають у багатьох краї­нах і грають у найкращих оркестрах світу. Її постійно запрошували на майстер-класи за кордон. Словом, педагогічні заслуги Єлизавети Гілельс безперечні, але й тут вона залишалася в тіні.

У її щоденниках майже не йдеться про себе – тільки про інших людей. І ще одна цікава деталь: людина нерелігійна, яка виросла в абсолютно світській сім’ї, вона постійно пише в щоденнику слово «Б-г» – з великої літери і з традиційним у євреїв пропуском букви…

Померла Єлизавета Григорівна на 89-му році життя.

Повернімося до нашого великого земляка.

Про величезну силу духу Когана свідчить такий епізод. Якось на концертіу Великому залі консерваторії у нього після прийняття якихось ліків долоня лівої руки вкрилася пухирями. І під час виконання кров просто капала з руки. Тим не менш, він відіграв весь концерт блискуче, виконав навіть кілька п’єс на біс.

«Тільки після концерту, – свідчить сучасник, – коли я зайшов в артистичну, щоб привітати, я з жахом побачив його почорнілі й майже вдвічі розпухлі пальці та долоню лівої руки».

З ним виступали відомі диригенти: Є. Мравінський, Є. Світланов, Г. Рождественський, К. Аббадо, З. Мета та інші. Він зустрічався з Я. Хейфецем, А. Рубін­штейном, І. Стерном, Г. П’ятигорським, був знайомий з великими Пікассо та Шагалом. Він одержав Ленінську премію (найвищу премію в СРСР), звання народного артиста СРСР, ордени Леніна і Трудового Червоного Прапора. Про його творчість знімали документальні фільми: «Грає Леонід Коган», «Скрипка Леоніда Когана», «Портрет Леоніда Когана». Він викладав не тільки у Москві, а й у Югославії, Франції, Італії та інших країнах світу, виховав безліч відомих виконавців.

Про нього із захопленням писали видатні сучасники Т. Хренников і А. Хачатурян, Є. Свєтланов та І. Безродний, І. Ойстрах та З. Долуханова, Н. Сац і багато інших. Ось лише деякі висловлювання:

«Леонід Коган – одне з найдосконаліших творінь, які були світом у нашому столітті. Він такий, якою має бути людина в ідеалі. А такі не вмирають» (Іраклій Андронніков).

«Так ще ніхто не грав на скрипці!» (Жак Тібо).

«Для його таланту немає перешкод. Іноді я готовий впасти перед ним на коліна, часом мені здається, що він диявол» (Знаменитий піаніст Г. Гінзбург).

«Я отримав Ваші платівки, і я так часто насолоджуюся Вашою грою. Б-же мій, яке щастя, і які Ви артисти! Ваша скрипка та Ваша музика так часто на моїх картинах» (З листа Марка Шагала).

Однією з вершин творчості Когана стало трактування творів Паганіні. У 1949 році за один вечір він зіграв усі 24 каприси, що й досі оцінюється як художній подвиг та надзвичайна музична подія. Також Леонід Борисович виконав твори Паганіні у біографічному телефільмі. Головну роль теж пропонували зіграти йому. Він відмовився, можливо, відчуваючи, що є між ними якісь стосунки, які не варто змінювати. У кабінеті Когана висіла прижиттєва літографія портрета Паганіні. Близькі згадували, що маестро дуже часто вдивлявся в портрет і, здавалося, між скрипалями йде безперервна таємна розмова, однаково значуща для обох.

…Грудень 1982-го проходив у звичайному для Когана, хоч і в абсолютно шаленому ритмі. 2-го грав з дочкою Ніною у Палермо. Потім – Відень. 17-го мав їхати на гастролі до Ярославля. Поспішав, біг у саму голову поїзда. Зайняв своє місце, відкрив книгу і начебто задрімав. Сусід по купе впізнав його – щойно на телеекрані пройшов серіал «Паганіні» за участю знаменитого скрипаля. Попросив контролера: не турбуйте, людина заснула. Коли через десять хвилин підійшли знову й зачепили за плече, голова безвольно звісилася набік… Йому було всього 58 років… Він прожив стільки ж, скільки й обожнюваний ним Паганіні.

Леонід Борисович Коган віддав скрипці всього себе, без решти. Про нього можна сказати, що він народився зі скрипкою у руках.

З нею ж і пішов з життя.

Підготував

Ігор МАНЕВИЧ

Насолодитися грою великого маестро можна за посиланням: