Таку, дещо дивну для сторонніх фразу ми іноді чули від тата – оперного музиканта. «Всі» – це я з мамою. Ми справді замовкали й припиняли свої заняття. Першу частину фрази, внесеної в заголовок, він вимовляв з невластивою йому наказовою інтонацією, другу – з придиханням, обожненням.
«Він» – це той, хто був його кумиром у музиці. І поки з чорної картонної тарілки радіо лунали Б-жественні звуки, ми мовчали, думаючи про щось своє. Не знаю, як мама, ми з нею про це ніколи не говорили, але я завжди був до музики абсолютно байдужий.
Через кілька років, батько десь роздобув скрипку-«четвертинку» з надією… Але безглуздий син, відклавши смичок убік і, згадавши бачені десь гітару чи балалайку, поклавши навколішки скрипку, насамперед чомусь навчився «грати туш. Надії я не виправдав, і скрипочка зникла.
«Б-жественні» – це я, звичайно, прибрехав. Але тато пробачить. Мені й зараз прикро, що він не дожив до того часу, коли на радіостудіях з’явилася гарна звукозаписна і звуковідтворююча апаратура, і можна було дійсно отримувати задоволення від гри Давида Ойстраха.
2006 року музична громадськість широко відзначила 100-річчя великого скрипаля та диригента, «царя Давида».
Давид Федорович Ойстрах народився в Одесі, в сім’ї купців другої гільдії Фішеля Давидовича та його дружини Бейли. Грі на скрипці почав навчатися п’ятирічним. До закінчення Одеського музично-драматичного інституту (консерваторії) його наставником був унікальний педагог Петро (Пейсах) Соломонович Столярський.
Як соліст та диригент Одеського симфонічного оркестру Ойстрах виступав ще у студентські роки. 1927 року, вже у Києві, він виконав концерт для скрипки з оркестром Олександра Глазунова під керівництвом автора. Потім відбувся дебют у Ленінграді, а невдовзі він уперше виступив у Москві. Пізніше перебрався туди, ставши столичним мешканцем. З 1934 року маестро увійшов до складу професорів консерваторії.
У роки Другої світової війни музикант брав активну участь у військово-шефській роботі, виступав на мобілізаційних пунктах, у шпиталях, у блокадному Ленінграді перед моряками Північного та Балтійського флотів.
Ще за життя Ойстраха неофіційно називали «царем Давидом», «Першою скрипкою Країни Рад», «Генеральним скрипалем СРСР». Він був лауреатом Сталінської та Ленінської премій. Йому присвячували свої твори Прокоф’єв, Шостакович, Хачатурян, Мясковський, Вайнберг та інші відомі композитори.
Зрозуміло, про єврейство музиканта знали не лише його одноплемінники, а й совпартійна влада. Ті та інші ставилися до цього по-різному. З одного боку, він був гордістю країни, з іншого…
Відома доповідна записка керівників Управління пропаганди ЦК ВЛКСМ секретарям ЦК Андрєєву, Малєнкову та Щербакову, де констатується, що «на чоліі закладів російського мистецтва опинилися неросійські люди (переважно євреї)» і що, зокрема, «більшість нових відомих музикантів і вокалістів: Ойстрах, Гілєльс, Флієр, Гінзбург, Фіхтенгольц, Пантофель-Нечецька – мають у своєму репертуарі, головним чином, твори західноєвропейських композиторів».
Звідси випливало, що учням не прищеплюється любов до російської музики. Маячня сивої кобили! Скажімо, у репертуарі Ойстраха було чи не все, що написано російськими композиторами для скрипки чи за участю скрипки!
Улюбленим прийомом влади було використання знаменитих євреїв проти… євреїв. Ойстраха, наприклад, двічі намагалися змусити підписати антиєврейські листи: спочатку за часів «справи лікарів», потім – після Шестиденної війни в Ізраїлі. Зробити це, як згадував син Ігор, тато відмовився. Не захотів він виступати і з засудженням Ізраїлю.
Немилість можновладців виявилася негайно: на офіційному рівні 60-річний ювілей Давида Федоровича просто «не помітили». Одночасно було пограбовано квартиру, але дуже дивним чином: найцінніші інструменти залишилися недоторканими, натомість серед іншого було вкрадено символічний ключ від Єрусалиму, отриманий у подарунок під час гастролей на Землі Обітованій 1966 року.
Гідон Кремер згадував, як, гуляючи з учителем містом Пярну в 1974 році, він вирішив підняти настрій професору і повідомив, що ходять чутки про можливе покращення відносин із Ізраїлем. На що сумний маестро відповів: «Краще б вони спочатку покращили стосунки зі мною та з тобою…».
Концертна діяльність видатного музиканта не припинялася до його смерті. Він помер 24 жовтня 1974 року. Фатальний серцевий напад наздогнав його в Амстердамі, за кілька годин після чергового концерту. Похований «цар Давид» на Новодівичому цвинтарі в Москві.
Естафетну паличку він ще за життя вручив синові Ігореві, яку той з честю проніс через усе своє життя. Скрипаль, педагог, народний артист СРСР, лауреат багатьох міжнародних конкурсів та фестивалів.
…На одних сайтах в Інтернеті Давида Ойстраха називають визначним представником російської скрипкової школи, на інших вважають великим українцем. А добре б хоч зрідка згадувати, ким насправді був Давид Ойстрах, який за своє єврейство чимало зазнав, але ніколи й ні в чому від нього не зрікся.
Є книга з найдокладнішою біографією першого у світі скрипаля Єгуди Менухіна. Там він докладно розповідає про свої численні турне країнами Європи. На його думку, найкращим у світі скрипалем після Яші Хейфеца був Давид Ойстрах, з яким Єгуда Менухін підтримував дружні стосунки.
Про Ойстраха можна сказати те саме, що свого часу великий шахіст Михайло Ботвинник сказав про свого великого сучасника Хосе-Рауля Капабланку:
«Чесноти його не слід ні применшувати, ані прикрашати: він був таким, яким був, і цього достатньо, щоб бути великим».
Чудові слова!
Навздогін. Як відомо, образ кожної людини, її характер складається з безлічі рис, властивих саме їй, цій людині. Ось, наприклад, ті самі риси, які стосуються героя цього матеріалу.
Розповідає піаністка Н.:
«Якось у Берліні ми грали концерт. В антракті я побачила, що Ойстрах дуже блідий. «Я ледве дограв сонату, – сказав він. – Я глянув у зал і раптом побачив, як у третій лавці якійсь жінці стало погано. Вона схопилася за голову і вибігла із зали. За нею вийшов і її чоловік. Я ледве закінчив сонату – хвилювався, що з нею. Може, треба було перервати концерт?»
Ойстрах поцікавився, чи викликали «швидку», на що адміністратор відповів:
– Вона просто забула вимкнути вдома праску!»
Розповідає диригент Кирило Кондрашин:
«Відомо, що Давид Федорович любив поїсти, хоча постійно журився з приводу своєї повноти. Дружина стежила за його дієтою, але часто, коли її не було поруч, він дозволяв собі зайве, іноді купуючи навіть пиріжки на вулиці. При цьому він примовляв: «”Пиріжків поганих не буває, пиріжки бувають тільки добрі… або дуже добрі!”»
Композитор і музикознавець Абрам Юсфін ставив багатьом людям одне й те саме питання:
«Як ви відчуваєте своє єврейське походження та своє єврейство?».
Відповідь Д. Ойстраха:
– Куди подітися від свого єврейства! Навіть у Баха та Чайковського не сховаєшся…
Підготував Ігор МАНЕВИЧ
ЩЕ СТАТТІ
«Ми вирішили бути звільненими». До історії одного вірша
Пам’яті Залмана Градовського. Попіл Освенцима
Володимир Хавкін: 165 років з дня народження