Передмова до передмови. До 85-річчя трагедії «Бабин Яр»

В Ізраїлі багато років проживав мій однокласник Фелікс Рахлін. Там, на історичній батьківщині, він реалізувався як письменник, журналіст, мемуарист, публіцист. Наприкінці минулого століття Фелікс познайомився з найстарішим ізраїльським перекладачем Шломо Евен-Шошаном.

Якось Шломо звернувся до кількох письменників із проханням дати згоду на переклад і видання в Ізраїлі їхніх творів. Серед них був і Анатолій Кузнєцов, який незадовго до цього знайомства почав роботу над рукописом свого роману «Бабин Яр». Автор виступав свідком київської  трагедії: від народження, у тому числі протягом усієї німецької окупації, він жив на Куренівці — поруч із Бабиним Яром. Розстріли, що здійснювалися там, починаючи з перших, коли за два дні було знищено всіх євреїв Києва, буквально «стояли в нього у вухах» звуками кулеметних черг…

Шломо Евен-Шошан переклав на іврит і видав перше безцензурне видання цього твору. Річ у тім, що рукопис роману автор нелегально вивіз під час своєї скандальної втечі до Великої Британії, де попросив політичного притулку. Однією з причин втечі стало те, що спільними зусиллями редакторів і цензорів надпопулярного журналу «Юність» текст роману був безнадійно спотворений.

Тепер пропоную читачам ознайомитися з «Передмовою», яку Анатолій Кузнєцов спеціально написав для ізраїльського видання повного тексту свого твору. Надіслав мені її вже згаданий вище Фелікс Рахлін.

«Роман-документ “Бабин Яр” я публікую в тому вигляді, в якому написав його насправді. Можливість повної публікації й досі здається мені дивом. Протягом 25 років я писав і публікував у СРСР свої твори, і за весь цей час жоден із них не був надрукований у тому вигляді, в якому я його написав.

У радянських умовах дивом було вже те, що “Бабин Яр” взагалі потрапив до друку. Хай і в урізаному вигляді, але проскочив. То був короткий період “відлиги” після хрущовського викриття “культу особи Сталіна”, і багатьом здавалося, що починається серйозна лібералізація.

У 1965 році я закінчив первісний рукопис “Бабиного Яру” і запропонував його журналу “Юність”. Мені повернули його майже одразу — з жахом — і порадили нікому не показувати, доки не приберу “антирадянщину”. Назву теж наказали змінити, бо з такою назвою опублікувати роман не було жодних шансів.

Я довго сидів похмурий і засмучений, думав, а потім прибрав великі фрагменти з розділів про Хрещатик, про підрив Лаври енкаведистами, про катастрофу 1961 року під час знищення Бабиного Яру, і подав пом’якшений варіант, у якому сенс книги був притлумлений, але все ж відчувався. Назву ж я залишив. Двадцять років я виношував цю книгу саме під нею й змінити її просто не міг.

Але й пом’якшений варіант знову спантеличив редакторів. Уся редакція читала рукопис, передавала його з рук у руки, в особистих розмовах висловлювали захоплення, а офіційно — лише сумніви й нищівну критику. Зрештою вирішили не відхиляти рукопис, а спробувати отримати дозвіл Центрального Комітету КПРС. Книгу було значно скорочено без мого відома і передано на суд високого начальства.

Було задіяно всі особисті зв’язки, дійшли, як мені повідомили, аж до члена політбюро Суслова, і той, прочитавши, заперечень не висловив. Тут зіграв роль хитрий аргумент редакції, нібито моя книга спростовує вірш Євтушенка “Бабин Яр”, а тому таку назву треба залишити. Вони так старалися і так заморочили голову фанатикам із ЦК, що ті дали згоду.

У процесі підготовки роману до друку цензура вирізала чверть особливо важливого тексту. Річ не в кількості, а в сенсі вилученого. Коли редактори якось викинули з тексту Іллі Еренбурга одне речення й намагалися заспокоїти тим, що це небагато, він гнівно вигукнув: “Когда мужчину кастрируют, тоже ведь отрезают сущий пустяк!”.

Моєму “Бабиному Яру” дісталося ще гірше: романові ніби відтяли голову й перевернули все догори дриґом. Якщо книга була спрямована проти будь-якої тиранії, то в “Юності” вона перетворилася лише на ще одне обурення з приводу гітлерівського фашизму. Якщо я писав, що Києво-Печерську лавру підірвали енкаведисти, то в журнальному варіанті виходило, що це зробили гітлерівці.

У мене було три розділи “Горіли книги”: 1937 року — під час сталінських чисток, 1942-го — за німців і 1946-го — під час нових безчинств. Цензура залишила лише один — про німецький період.

З особливим завзяттям вилучалося все, з чого можна було зрозуміти, що в СРСР існує антисемітизм. Останній розділ, присвячений уже не німецьким, а радянським спробам стерти Бабин Яр з історії, ледь не коштував мені публікації всієї книги. У варіанті “Юності” від нього не залишилося нічого.

Це звична ситуація в радянських умовах: або не друкуйся зовсім, або намагайся опублікувати бодай те, що дозволять. Читаючи будь-яку радянську книгу, треба виконати величезну розумову роботу, щоб, урахувавши цензуру, відшукати заховану між рядками ідею.

Цензура так скоротила мені розділ “Професія — палії”, що в ньому не залишилося… паліїв. Навіть слова такого немає, а назва збереглася. І лише дивом у фінал пробралося речення: “Бабиного Яру нема. Яр засипаний, по ньому прокладено нове шосе”, яке викликало потік читацьких листів.

Невдовзі обстановка в СРСР погіршилася. У ЦК схаменулися й визнали публікацію помилкою: заборонили хвалити книгу, у бібліотеках перестали видавати її читачам.

Однак у мене залишався рукопис. Я продовжував працювати над ним “для себе і для істини”. Повертав вилучене, додавав нові факти, уточнення. Рукопис ставав настільки крамольним, що я боявся зберігати його вдома. Усі свої тексти я відзняв на мікрофільми й закопав у лісі під Тулою.

Вісім років мене не випускали за кордон, попри те що переклади книги виходили у світі. Тоді я вирішив утекти. Майже рік присипляв пильність КДБ і зрештою отримав дозвіл на 14-денну поїздку до Лондона — нібито для збирання матеріалів про Леніна.

Наприкінці липня 1969 року я прибув до Лондона, провізши мікрофільми, й попросив політичного притулку. Я відмовився від усього, що було опубліковано в СРСР під моїм прізвищем, і вирішив надалі підписувати свої роботи лише ім’ям, без прізвища. Лише їх прошу вважати моїми.

Цей варіант “Бабиного Яру” — моя перша книга без жодної політичної цензури. Тут поєднано надруковане, вилучене і написане згодом. Це справді те, що я написав і за що відповідаю».

Зворотний переклад з івриту на російську здійснила Нуріт Баїр, старша онука Фелікса Рахліна.

Ось така багатостраждальна історія рукопису знаменитого роману-документа.

Нескінченне нервове виснаження, переживання, образи й розчарування не могли не підірвати здоров’я письменника. Він прожив лише 50 років…

Роман українською мовою переклав син Анатолія Кузнєцова, оглядач «Радіо Свобода» Олексій Кузнєцов. 22 вересня 2008 року він презентував книгу в Києві, в музеї Великої Вітчизняної війни.

Підготував

Ігор МАНЕВИЧ