Людмирська діва: історія Хани-Рохл Вербермахер

Були чоловіки-мудреці, які схвалювали такі «додаткові» заходи (р. Авраам бен Довід, Рабейну Там), а були ті, які забороняли їх (Рамбам, Меїр з Ротенбурга).

Унікальним прикладом цогерки є Хана-Рохл Вербермахер, відома як Людмирська діва. Народилася вона 1806 року в штетлі Людмир (зараз — Володимир-Волинський), у забезпеченій сім’ї чорнобильського хасида Монеша. Історії про чудесну вагітність матері, втручання звище, невірне визначення статі та ін. є фольклорними нашаруваннями життя Хани-Рохл. Дівчина ходила в хедер, її навчали батьки… Самотужки вивчивши іврит, вона з дитинства носила таліт, а після бат-міцви й тфілін. Тоді ж Хана-Рохл отримала браху на це від рабина та здійснила чудо, визначивши трефність м’яса, що купили в шойхета.

Популярна в літературі ХІХ ст. історія кохання юнака і дівчини, що вивчають Тору, увійшла в життєпис Хани-Рохл. Молоді наче належали до різних станів, але заручини відбулися. Єдиною перепоною стала смерть матері. Якось дівчина заснула на кладовищі, а прокинувшись, відчула когось поруч. Добігши додому Хана-Рохл втратила свідомість і лиш благословення чорнобильського ребе повернуло її до реальності. В подальшому вона розповіла, що була на небесному суді, де їй дали нову душу. Таким чином, Хана-Рохл стала реінкарнацією цадиків минулого. Ця історія в подальшому стала основою твору «Діббук» Семена Ан-ського та численних адаптацій.

Між смертями матері й батька (12–19 років) Хана-Рохл жила аскетично, зцілювала хворих в будинку по вул. Фарній. Коли нужденних в лікуванні чи проповіді стало багато, її батько збудував Бейт га-Мідраш. Популярність серед містян росла, але росла й конкуренція з головним рабином – Моше Людмирським, якого підтримували багатії. «Непристойні» дії Хани-Рохл через розрив заручин, лікування лише бідних та загроза херему за таліт і тфілін звело Монеша Вербермахера в могилу. Хана-Рохл стійко пережила втрату и сама читала кадіш на могилі батька. З цього часу її стали називати «святою дівою» чи «Людмирською дівою», спочатку супротивники, а згодом і прихильники. Але Хана-Рохл не ображалась і казала на ворогів, що «ті, кого в житті супроводжують праведні думки, не є одинокими та нещасними, бо їх благородні думки захищають їх від самотності».

«Людмирська діва» на власний кошт збудувала штибл, де зцілювала та проповідувала через напіввідчинені двері аби це відповідало і цніюту, і традиції цадиків самоізоляції від оточення. Вона була в штиблі даяном (суддею). Навколо Хани-Рохл створилася громада, яку звали «хасидами Людмирської діви». Чим більше зростала її слава, тим більше вона приймала на себе функції цадика – приймала квітлехи (записки з проханнями), проводила тіш (шабатні прийоми хасидів), передавала шираїм (рештки їжі ребе) та ін. На відміну від інших цогерке, Хана-Рохл приймала й чоловіків. У 1825-1831 рр. вона мандрувала штетлами з проповідями. Тоді ж сформувалися її принципи щодо того, що «неможна розумом охопити чисту думку, яка йде з серця», «кожна мить існує сама для себе» й «хто не бачить Б-га скрізь, той зовсім Його не бачить». Різні напрями хасидизму обговорювали дії жінки-цадика. Так, ХАБАДники вважали Хану-Рохл прикладом поваги духовності жінок, а багато рабинів (Іцхак з Ленчни, Мордехай Тверський та Яків-Ар’є Ковельський) хотіли особисто зустрітись із нею. Але й чимало засуджували її поведінку й закликали прийняти усталене життя й обов’язки жінки. Загроза була в тому, що її дії були схожими з Е. Франк та її послідовниками, які вважали важливим рівність між чоловіками й жінками для спільного вивчення Тори. Саме тоді розповсюдились чутки про вселення в Хану-Рохл діббука, відвідин уніатського монастиря св. Іллі – тобто відходу від юдаїзму. Не останню роль в чутках зіграв р. Моше Людмирський. Опісля його смерті, в Людмирі ще більш загострились відносини між багатими і бідними, на що вплинула рекрутчина, холера та польське повстання. «Людмирська діва» лишалась захисницею бідноти штетла, що викликало спротив кагалу.

Загострилося й питання шлюбу Хани-Рохл. Завдяки впливу Мордехая Тверського, який в 1830–1833 рр. зустрівся з жінкою-цадиком, шлюб відбувся. Нареченим став її помічник, якому вона віддала штибл й тфілін з талітом. Інша версія – шлюб із старим сойфером Моше Довидом – аби одразу після хупи отримати розлучення (гет). Перед хупою Хана-Рохл була дуже аскетичною, не приймала нікого, але в день весілля вона зцілила дитину. Після хупи вони з Моше не жили як подружжя, але чутки ходили про втрачену цноту. Вона ж продовжувала приймати людей в штиблі, хоч і втративши «небесний голос». Хупа знизила авторитет Хани-Рохл й більшість перестала приходити за чудесами, хоч і вважали її цадиком. «Людмирська діва» молилася та виконувала заповіді як і раніше, але спротив рабинів, чутки про втрату дару призвели до знелюднення штиблу.

Про період між гетом та переїздом в Єрусалим, тобто з 30 до 53 років немає ніяких даних. Офіційні документи вказують, що вона жертвувала кошти для створення громади євреїв Волині в Єрусалимі й вказано місце штибла на карті Володимира-Волинського 1840 р. – «дом Хаи-Рохели Рабиновны», тобто «рабаніт», як називали дружину рабина. Причини переїзду до Єрусалиму лишаються невідомими, проте М. Унгер вважав це наслідком дій місцевих рабинів. Хана-Рохл продала все майно й передала штибл чорнобильським хасидам.

Проживання Хани-Рохл в Єрусалимі з 1859 року підтверджується в переписі М. Монтефіоре за 1875 р. та списку вдовиць волинського колеля. Описувалась вона як «жінка з впливової сім’ї». Список колеля вказує, що «га-рабаніт Рохель Ханна» прибула в Єрусалим в 1863 році. Хана-Рохл вказана як вдова без згадок про чоловіка. Єрусалимський період є більш відомим. Там Хана-Рохл одружилася (але до 1866 р.), проживала на вул. Хеврон, потім – в Меа Шеарім, де стала рабином, збирала тіш і завела писаря для створення квітлех. Молилася вона в синагозі Хурва, часто відвідувала могилу Рахелі та щоденно молилась біля Стіни Плачу з талітом та тфіліном. Її послідовниками були й сефарди. Тоді ж Хана-Рохл стала вивчати каббалу. Але, згідно легенди пророк Еліягу не дозволив їй таємними ритуалами привести у світ Машиаха. Цадикиня прожила до 90-93 років й померла 29 червня 1888 р. (хоча вчені приводять дати – 1892, 1895 чи 1905 рр.). Поховали «Людмирську діву» на Оливковій горі й на її йорцайт на могилі довгі роки запалювали свічки та приносили квітлех. За спогадами, могила стала місцем паломництва, але в 30–40 роки ХХ ст. могилу розграбували (чи знищили)… Лише в 2004 році завдяки Н.Дойчу віднайшли її мацейву.

Неординарна доля Хани-Рохл лягла в основу фольклору й творів С. Ан-ського. Історія жінки-цадика стала основою дитячих книг (Л. Малех), віршів (К, Клігер, Я. Глатштейн), романів (Й. Тверськой, Г. Вейлер). Набільш знаменитим втіленням став роман нобелевського лауреата І. Башевіса-Зінгера «Шоша». Докладно її життєпис представлений в розповіді «Єнтл-єшиботник», де дівчина після смерті батька під ім’ям Аншель закохалася в єшиботника Авігдора, а після викриття її відправили за кордон. Сьогодні її історію життя знають завдяки фільму Б. Стрейзанд «Єнтл», а в медицині, навіть, з’явився термін – «синдром Єнтл».

Історія перевтілення дівчини в хлопця заради вивчення Тори досі викликає непідробний інтерес в читачів і дослідників. Завдяки підвищеній увазі суспільства, вчені реконструювали життя цадикині та її нащадків. Так, С. Городецький, Н. Дойч, Е. Таубенхаус, Х. Кроль знайшли дані про шлюб Хани-Рохл з Шломо Бардахом, від якого були діти, а її онука жила з родиною в Людмирі до Голокосту…

Й сьогодні Хана-Рохл є прикладом поваги й релігійної рівності.

Микола БУЛАНИЙ