Брати Бєльські

Влітку 1944 року в Західній Білорусі з лісу до наступаючих радянських військ, з червоним прапором вийшла колона з 1230 євреїв і бійців, що їх супроводжували (до речі, в колоні були дідусь і бабуся зятя президента США Д. Трампа — Йосип і Раїса Кушнери). Це був найбільший єврейський партизанський загін часів Другої світової війни, який створили четверо братів — Тувія, Асаель, Зусь і Арон — із родини Давида та Бели Бєльських.

В родині було дванадцять дітей: десять синів і дві доньки. Жили вони в Станковичах, на землях, що відійшли від Польщі до СРСР у 1939 році.

З установленням радянської влади почалися каральні дії НКВС, націоналізація та розкуркулення. Родина Бєльських розпалася: частина залишилася на батьківщині, четверо поїхали до Білорусі. У 1941 році прийшли фашисти й почали створювати гетто. Розпочалося знищення євреїв. Декому вдалося втекти до лісу — туди пішли четверо братів із родичами.

Тувія, який був сіо­ністським активістом і служив у польській армії, запропонував створити партизанський загін. Спочатку їх було 17 осіб з одним пістолетом із неповною обоймою. До них почали приєднуватися втікачі з гетто в містах Ліда, Новогрудок, Мінськ, Барановичі та інших. Тувія, який не був схожий на єврея, відвідував гетто й переконував євреїв тікати до лісу. Приєдналася й група, яку привів К.Козловський — білоруський селянин, пізніше визнаний Праведником народів світу. У цій групі була й дружина Тувії.

Командиром загону обрали Тувію (Анатолія). Асаель став його заступником, командиром бойової групи та відповідальним за розвідку. Зусь — заступником командира з розвідки та відповідальним за озброєну оборону. Арон — зв’язковим з іншими партизанами й тими, хто допомагав євреям ді­статися до загону.

Вони вважали своїм головним завданням порятунок усіх, хто до них добирався, — старих, жінок,  дітей. Деякі з інших загонів вважали їх тягарем, зайвим клопотом, і не відразу єврейський загін здобув авторитет. По-різному поводилися й місцеві жителі. Один з них привів групу з 15 осіб, які втекли з гетто, до німецького блокпоста. Він отримав нагороду, а євреїв фашисти стратили. Втіім, зрадника-провідника повісили з табличкою: «Зрадник євреїв».

Батьки братів і багато членів родини загинули в Станковичах від рук фашистів, у гетто. У грудні 1941 року в гетто загинули дружина й дитина Зуся.

До серпня 1942 року загін налічував 80 осіб,  до кінця року — 300, у червні наступного року — 750.

У таборі працювали всі. Ковалі ремонтували зброю, кравці шили одяг, у маленькій школі навчали дітей, лікар Кірш Коварське створив шпиталь, діяла пекарня. У майстернях працювало до 200 кваліфікованих робітників, які втекли з гетто.

Наприкінці 1942 року почалися облави, у яких брали участь понад 20000 військових, есесівців і поліцаїв. У 1943 році вони втекли від карателів через болото й жили на острівці. Тоді ж  створили бойову групу зі 120 бійців і включили її до складу партизанського загону «Жовтень».

У Тувії склалися дружні стосунки з радянським командиром партизанських загонів Василем Чернишовим (Платоном).

Загін поділили на сімейну та бойову частини. Першою керував Тувія, і вона розташувалася в Налибовській пущі. Друга воювала в Станковичах.

У бойових сутичках загинули Арон і Асаель. Рабин Давид Брук, який перебував у загоні, прочитав над ними кадиш. Бойовою частиною командували Зусь і Лазар Мольбан.

Перед загоном поставили завдання знищити залізницю Ліда—Барановичі. Створивши вісім груп підривників, вони знищили 11 ешелонів, підірвали міст через річку Німан, зруйнували 20 шосейних мостів, підірвали 16 автомашин з німцями, знищивши загалом 250 солдатів і офіцерів. Тувія особисто вбив 47 нацистів і колаборантів. За його голову гітлерівці призначили нагороду в сто тисяч рейхсмарок.

Після закінчення вій­ни, у 1945 році, Тувія й Зусь емігрували разом зі своїми родинами до Ерец-Ісраель і жили в Рамат-Гані та Холоні. Пізніше переїхали до США.

Тувія помер у 1987 році й був похований на Лонг-Айленді, але через рік його останки пере­нес­ли на Хар га-Менухот у Єрусалимі, на горі Герцля, і відбувся державний похорон з військовими почестями.

Підготував

Олександр Бистряков