Триматися за добре і робити те, що можеш

Найважливіше у важкі часи – триматися за добре і робити те, що можеш. Коли вдається підтримати інших, які переживають труднощі, це надає сили для нових випробувань, – каже Регіна Шафір, ізраїльська художниця та ілюстратор, дружина Міхаеля Бродського, кадрового дипломата, який останні три роки обіймає посаду посла Ізраїлю в Україні.

Сама Шафір працює аташе з культури Ізраїльського посольства в умовах двох воєн, в Україні та Ізраїлі, що суттєво ускладнює поставлене перед нею завдання популяризації ізраїльської культури. А нещодавно у співпраці з відомою ізраїльською художницею Зої Север Регіна організувала у Києві незвичайний проект. Дві майстрині розписали величезну стіну у шкільному бомбосховищі. Тепер замість голого бетону – величезне життєствердне панно.

            – Чим важче наша реальність, тим радіснішими відчуваються проекти, які вдається втілити, і тим сильніша подяка людям, готовим їхати в Україну через треті країни, трястись годинами в поїздах, щоб абсолютно безоплатно дати надію людям, у яких уже два з половиною роки йде війна. Ось вони герої, а зовсім не я, я просто виконую свою роботу, напишіть це, будь ласка, – сказала Регіна в інтерв’ю «Вістям».

            У середині червня посольство Ізраїлю в Україні відкрило у бомбосховищі Введенського ліцею Києва 14-метрове барвисте панно, над яким працювали дві ізраїльські художниці: Зої Север і Регіна Шафір. Щасливе місто біля моря, яке нагадує одночасно і Тель-Авів, і Одесу під мирним небом, скрасить будні школярів, які змушені регулярно проводити в шкільному бомбосховищі по кілька годин у зв’язку з бомбардуванням. Про те, як вдалося це зробити, а також про сімейне життя на три країни та поранення сина в Газі Регіна розповіла у відвертому інтерв’ю «Вістям».

            – Я розуміла, що необхідно для здійснення такого проекту, – я ж художник, та й посол негайно підтримав цю ідею. І ми обидва одразу подумали, що Зої Север буде ідеальним кандидатом для виконання цього мистецького завдання: вона прекрасна художниця з унікальним стилем, підтримує Україну з самого початку війни, і ми вже мали з нею досвід співпраці в Казахстані, коли Міхаель обіймав там посольську посаду, – каже Регіна. – Зої любить Ізраїль і так само любить Україну, не скаржиться на умови, нічого не боїться і негайно погодилася на нашу витівку. Вона негайно розробила ескіз, і процес пішов.

            Однак на нас чекав сюр­приз: ми думали, що розписуватимемо стіну в 5 метрів, а там виявилося всі 14. Ні я, ні Зої не працювали з такими масштабами, але вона негайно підлаштувалась під обставини, винайшла систему і змінила специфіку малюнка таким чином, що самі школярі змогли до нас приєднатися та працювати над панно.

            – Скільки часу ви працювали над малюнком і чи довелося за цей час використовувати бомбосховище за прямим призначенням?

            – На жаль, так, і неодноразово. Ми малювали три дні, а під час презентації нашого панно із запрошенням преси – пролунали три сирени повітряної тривоги, одна за одною. Причому ми думали, що влаштуємо урочистий прийом із показом міні-фільму про виконану роботу в актовій залі школи, але вийти з бомбосховища було неможливо через бомбардування. Отже фільм дивилися на екрані портативного комп’ютера, і розсілися на бетонній підлозі всі, включаючи представників посольства та самого посла.

            – В Ізраїлі ми звикли до короткострокового перебування у бомбосховищі, як це в Україні?

            – Абсолютно інакше – іноді доводиться сидіти в бомбосховищі кілька годин поспіль. І, на жаль, ви вжили слово «звикли» – ми за останні два з половиною роки теж уже звикли. Міхаеля було призначено послом Ізраїлю в Україні три роки тому, я приїхала до Києва і почала працювати в посольстві два роки тому, і весь цей час триває війна.

            – Як ви переносите це?

            – Україна зуміла повністю перейняти дух Ізраїлю у тому, що стосується бойового настрою, не посипаючи голову попелом і не опускаючи рук. Життя триває, і не тільки в Києві – а й у Харкові, в Одесі, в інших містах, які зазнають обстрілів. Люди працюють, ходять у театр, у кафе, займаються спортом, незважаючи на тяжкість на душі. Не всі біжать до бомбосховища, коли починаються бомбардування, – у цьому велика різниця

з Ізраїлем, тому що ми дуже дисципліновані в цьому плані і виконуємо вказівки Служби тилу. Але в Україні немає таких умов, як захисні кімнати в будинках чи кожному будинку; бомбосховищ у пішій доступності у багатьох теж немає. І люди залишаються вдома.

            – А ви?

            – Ми як дипломати зобов’язані спускатися у бомбосховище і знаходитись там по три години. Буває, що бомбардують по три-чотири ночі поспіль і накопичується сильна втома, важко працювати. Лягаєш спати, знаючи, що є великий шанс, що вже о першій ночі треба буде кудись бігти і сидіти там три години, щоб спробувати вранці добрати годину сну. І так живе ціла країна вже два з половиною роки.

            – Як ви та Зої поділили обов’язки?

            – Я закупила фарби та необхідні матеріали, виконувала функцію адміністратора та допомагала малювати та розфарбувати. Зараз Зої також займається збиранням коштів, щоб здійснити подіб­ний проект і в інших містах України, наприклад, в Одесі та Львові. Зрозуміло, посольство Ізраїлю підтримає її у всьому, тому що цей ковток повітря необхідний дітям по всій Україні.

«Два тижні у Києві, два у Варшаві, доба у поїзді, три години у бомбосховищі»

            – Розкажіть про роботу культурного аташе під час війни: у чому полягає ця робота?

            – Вплинула не лише війна в Україні, а й війна в Ізраїлі: у нас зменшилися бюджети, та й тематика також пов’язана з війною, з роз’яснювальною роботою, а не лише з культурою. Крім того, через війну

в Україні ми «невиїзні»: нам на будь-які пересування країною потрібні охорона, дозволи, це ускладнює діяльність. Але ми зараз працюємо над кількома чудовими проектами: наприклад, у вересні пройде ніч ізраїльських серіалів для молоді з попкорном та великим задоволенням. Не можу поки що сказати, яких саме, але там буде і про кохання, і про ізраїльську розвідку. На міжнародний музичний фестиваль ми веземо ізраїльське тріо Йогева Шитріта, а також перекладаємо роман Рої Хена «Душі» українською мовою, а сам він обіцяв приїхати на книжковий фестиваль «Арсенал» спілкуватися з публікою. Це має бути чарівна віддушина для киян.

            – Ваші гості не побою­ються їхати до країни, де триває війна? Навіть незважаючи на те, що вона йде і в Ізраїлі...

            – Побоюються, і це природно. Звичайно, є ще й фактор дороги – яка манівцями і дуже довга, це зовсім не те саме, що сісти на прямий рейс і прилетіти. Саме тому приїзд Зої для нас був такий важливий і значний.

            – Як виглядає ваше життя в Україні?

            – Ми працюємо капсульним чином – половина посольства у Києві, половина у Варшаві, команди змінюються кожні два тижні. Це необхідно для максимально повноцінної роботи – за цей час відсипаємося і приходимо до тями після тривог і бомбардувань. У Варшаві у нас немає власного приміщення, тому ми працюємо вдесятьох в одній кімнаті – це не завжди просто, але ми чудово вживаємось, жартуємо і навіть відзначаємо свята. Дорога до Києва має такий вигляд: шість годин з Варшави до кордону, звідти ще 11 годин поїздом. Добираємось ми добу, і так кожні два тижні. Думаю, разів п’ятдесят я так уже з’їздила, може, й більше.

            – За два роки не втомилися?

            – Втомилися, бо навіть у поїзді не поспіш: нічні перевірки, паспортний контроль, а потім приїжджаєш і думаєш – ось зараз приляжемо на пару годин, а починається обстріл, і потрібно три години перебувати у бомбосховищі. Але як на це скаржитися, якщо самі українці так живуть без двотижневих перерв?

            Але працювати дуже цікаво, незважаючи на обмеження, ми не склали руки, багато ініціатив, постійно щось робимо – і плануємо багато встигнути в рік, що залишився до закінчення каденції.

            – Що вам особливо важливо встигнути зробити за цей час?

            – Мені важливо підтримати людей під час війни. Щоб ізраїльська культура була прикладом – адже навіть під час війни багато творів створюються не на військову тему, щоб люди не опускали руки і боролися за власну культуру і хоча б маленькими кроками йшли до нормального життя.

            – Можливо, і ваше панно, намальоване двома ізраїльськими художницями під час війни, має потенціал перетворитися на культурне надбання, куди водитимуть екскурсії?

            – Ми були б раді, хай це стане надбанням після війни. Знаєте, я зробила декорації до вистави Ханоха Левіна в українському театрі «Сузір’я», і мені було дуже важливо, щоб це була комедія. Не про війну, а про кохання, і глядачі там так реготали, що серце раділо. Тому що це особливо потрібно, коли йде війна: шматочок нормальності.

            – Я чула, що посол за цей час вивчив українську мову. А ви?

            – Я розумію українську мову, але говорити соромлюся через акцент. Іноді вважаю за краще дати інтерв’ю англійською, хоча ніхто, зрозуміло, не забороняє говорити російською. Якщо читати з листочка – то я можу.

«Еяль бачив смерть зовсім поряд, як і багато наших солдатів. Із цим доводиться жити»

            Останні три роки сім’ї Бродських доводиться жити навіть не на дві країни, між Польщею та Україною, а на всі три: в Ізраїлі перебувають троє їхніх дорослих синів: 25-річний Ітай, 22-річний Еяль та 20-річний Асаф. Ітай Бродський відслужив у ВМС Ізраїлю та навчається в Єврейському університеті, вивчає китайську мову, а Еяль мав закінчувати військову службу на початку березня 2024 року, але за кілька тижнів до цього трапилося лихо.

            У середині лютого Еяль Бродський, старшина 212-го підрозділу спецпризначення «Маглан», отримав осколкові поранення під час вибуху протитанкової ракети у західній частині Хан-Юнеса. Двоє його товаришів по службі, 21-річний старшина Аді Ельдор з Хайфи і 21-річний старшина запасу Алон Клейн­ман з Тель-Авіва, загинули під час вибуху.

            – Нам дуже пощастило, ми розуміли це з першого моменту, – згадує Регіна. – Хоч би як важко було усвідомлювати, що поруч із нашим сином, на його очах, загинули двоє його друзів, – ми розуміли, що нам неймовірно пощастило, що він з нами. Ми могли його втратити. Ще одне маленьке «пощастило» – коли нам повідомили про поранення сина, ми якраз мали виїжджати з Варшави до Києва, але, отримавши звістку, негайно взяли квитки та вилетіли до Ізраїлю, тож за лічені години дісталися лікарні.

            – Як Еяль відновлювався?

            – Він був тяжко поранений. У нього були переламані руки, ноги і пошкоджено обличчя, але, на щастя, він досить швидко прийшов до тями і вже через тиждень почав ходити. Дуже допомогли його шкільні друзі, а ще в Ізраїлі поранені солдати отримують велику увагу – як від персоналу, так і від простих людей, які приходять до лікарні, приносять їжу та навіть співають. Я спочатку сама щось дома синові готувала, але потім зрозуміла, що можна заспокоїтися: щовечора до лікарні приходили волонтери та приносили смачне, до них у лікарню «Шиба» навіть діджеї приходили та влаштовували вечірки, а поранені на візках пританцьовували. Хто не на антибіотиках, міг і пиво випити, яке теж приносили волонтери на особистому ентузіазмі. Але з чим наш хлопчик живе всередині – важко думати, а представляти я не бажаю нікому. Але головне, що мені важливо сказати, що всі ми, які стали частиною цієї трагедії, – сім’я, близькі, друзі, – вже не можемо собі дозволити дати слабину, тому що повинні бути гідними цієї жертви.

            – Син розповідає вам, що бачив того дня?

            – Так, коли ми розпитуємо. Смерть була надто близько, він прямо з лікарні вирушив на похорон своїх друзів, цей біль не минув, і ми продовжуємо його переживати й переосмислювати. У цьому нам допомагає і молодший син Асаф Бродський – він вивчає кіномистец­тво та режисуру, у середині липня відбулася прем’єра короткометражного фільму за мотивами того, що сталося. Це маленький фільм про дружбу трьох дітей: одного вбили, другого поранили, а третій «відкосив» від армії. Еяль виступив консультантом стрічки, і там його слова та його душевний біль, все це показали на великому екрані у «Синематеці» Тель-Авіва, це було важливо для нас усіх.

            На питання, що допомагає батькам Еяля витримувати подібну реальність, та ще й далеко від Ізраїлю, з нескінченними переміщеннями, обстрілами та рішучим прагненням зберегти оптимізм, Регіна не замислюючись відповідає одним словом: «Кохання».

            – А якщо докладніше?

            – Ми з Міхаелем сімейна пара і разом працюємо.Розкисати тут не виходить, підтримуємо одне одного.

І мені любов до чоловіка завжди надає сили, а також розуміння необхідності того, що ми робимо.

            – Ви могли завершити роботу в посольстві вже зараз, але вирішили залишитися в Україні ще на рік – чому?

            – Напевно, ми з чоловіком романтики: це було спільне рішення, і ми дуже чекаємо на завершення вій­ни. Ми любимо Київ і хочемо зробити дуже багато, провести цілу низку проектів. І сподіваємося, що ще матимемо можливість представляти мирну країну – у мирній країні. Аби це сталося якнайшвидше.

vesty.co.il

Регіна Шафір та Зої Север у панно у київському бомбосховищі

Регіна Шафір та Міхаель Бродський

Асаф, Міхаель, Регіна, Ітай та Еяль Бродські