«Спочатку Б-г дає бажання, а потім — можливість»

Нещодавно Ютуб-канал «Менора» розмістив півгодинне інтерв’ю з Володимиром Школьником. Як завжди на «Менорі», розмова вийшла і цікава, і повчальна. Тим більше, що сам Влад Школьник — легендарна людина, яку добре знають і в Україні, і в Ізраїлі, і в єврейській громаді Дніпра. І, звісно, більша частина розмови була присвячена вічним та духовним питанням. Що не дивно — у 50 років Влад Школьник прийшов до Тори. Пропонуємо вам стислий переказ відеоінтерв’ю.

— Кажуть, у кожного є свій «вхідний квиток» до Всевишнього. Яким був ваш?

— Мабуть, я йшов через багато платних залів, бо в кожному мені доводилося купувати квитки. Я добре вчився, перемагав на математичних олімпіадах. Але моїм першим вхідним квитком був антисемітизм. Тобто, коли мене називали жидом у школі, негайно починалися бійки. Ми відстоювали свою честь — не лише я, а всі наші хлопці в класі. Потім був вхідний квиток при вступі до інституту, куди євреїв або взагалі не брали, або брали дуже неохоче. Я, переможець олімпіад, на усному іспиті з математики відповідав на дуже прості для мене запитання, а мене намагалися «завалити».

Згодом був квиток на Північ, куди я поїхав після армії, тому що розумів: на зарплату в 120 рублів я не зможу прогодувати сім’ю. А я вже звик на той час жити добре, бо ще в інституті займався різним бізнесом. Але все це були дитячі забави порівняно з тим, що сталося потім: я одружився вдруге, і ми поїхали в Ізраїль.

— І яке враження на вас справила Ерец-Ісраель?

— Півроку я намагався знайти себе. Було дуже смішно: я вигадав один бізнес і навіть почав заробляти. Добре, що сусідка була бухгалтеркою, ізраїльтянкою. Коли я розповів їй, як круто йдуть справи, вона мені все розклала по поличках: «Усе, що ти заробив, ти фактично вкрав у податкового управління, бо ти просто не платиш ПДВ. Коли вони до тебе прийдуть, — буде біда». У розпачі я вирішив усе різко змінити і пішов на будівниц­тво. Працював в Ейлаті по 11 годин на день, влітку, під палючим сонцем. Заробляв 50 доларів на день. Щодня думав, що цей день буде останнім і я більше не піду, але вранці все одно прокидався і йшов. До Києва я повернувся, коли Радянський Союз уже розвалився. Мої старі знайомі та друзі вже добре заробили в доларах. Я питав: «Слухай, а як це вдалося?». А мені відповідали: «Усе дуже просто: важко тільки перший мільйон, потім йде легше». Тоді в мене була страшна депресія, цілих три місяці — до першого успіху, а потім справа пішла.

— Після того, як ви прийшли до Всевишнього?

— Ні, до Всевишнього я прийшов значно пізніше, у 50 років. У мене не було релігійного виховання чи прихильності, і хоча я єврей, але походив із абсолютно нерелігійної родини, тож доводилося шукати самому. Перечитав багато книг різних релігій. Але все, що читав, викликало відчуття: «Не моє, не вірю». І ось у 50 років, після дуже сильної кризи та хвороби, коли здавалося, що життя закінчене, я прочитав Тору — і я відразу відчув, що вірю всьому абсолютно, до останнього слова. І тут на горизонті з’явився рабин Моше Асман. Він умовив мене поїхати в Ізраїль. Ми приїхали лише на три чи чотири дні, об’їздили всю країну, були в Цфаті. І я зрозумів, що це моє, я сюди вписуюся. Ну і, звісно, брит. Це було якраз після хвороби. Лікар у синагозі казав: «Ні, ми не будемо зараз робити, почекаємо тиждень», потім: «Почекаємо місяць». А я дні рахував, я так цього хотів. І коли мені нарешті зробили брит, я відчув: усе, я серед своїх, на своєму місці, це мій шлях.

— Що для вас свобода?

— Свобода — це слухатися своєї спраги. Ви запросили мене — я прилетів з іншої країни, просто прийнявши рішення і купивши квиток. Саме тому, що я нічого не планую, мене ніщо не тримає. Це і є свобода: не лише пересування, а й висловлювання, можливість жити там, де хочеш, свобода розпоряджатися грошима, займатися улюбленою справою, спілкуватися з тими, з ким приємно, і жити з тією жінкою, яку кохаєш.

— Юдаїзм — це свобода чи несвобода?

— Юдаїзм — це дуже велика свобода, але під юдаїзмом можна розуміти різне.

— Дотримання заповідей?

— Давайте визначимося. В ортодоксальному юдаїзмі 613 заповідей. Але я сприймаю це інакше. Для мене справжніх заповідей лише десять — ті, що були на скрижалях. І я намагаюся їх виконувати. Можу розповісти, як це було в мене: у 50 років я перебував у глибокій «кризі жанру»: я став дуже багатим, одружився з коханою жінкою, мав друзів і свободу пересування. Це була криза середнього віку в чистому вигляді: як жити далі і заради чого? І тут я познайомився з однією мудрою жінкою, яка навчила мене сприймати життя як абсолютну свободу — те, що зараз називають усвідомленістю. Такий собі «шлях самурая» на єврейський манер: у мене немає цілі, є тільки шлях. Я отримав абсолютну свободу, відірвався від усього, але це мене тригерило. І саме в цей момент з’явилася Тора, яка встановлює чіткі рамки. «Не вбивай», «не вкради», «не чини перелюбу» — всередині цих рамок я почуваюся комфортно. Навіть кашрут і Шабат, які я раніше не тримав, мене влаштовують. Раніше я літав у Париж на вечерю просто заради устриць. Тепер я розумію, що це не моє.

— Не сумуєте?

— Ні. У Шабат буває трохи важко, бо я дуже діяльний, не можу сидіти на місці. Коли я вдома «один на острові», буває нуднувато.

— А гроші — це свобода?

— Звісно, якщо немає залежності від них. «Де калитка твоя, там і душа твоя». Якщо гроші обтяжують, якщо ти постійно думаєш: «як я втратив 20 копійок» або «я не дозаробив» — це обмеження свободи. Гроші потрібні для того, щоб про них не думати. У мене із ними хороші стосунки, ми любимо одне одного. Я люблю їх не як цифри — цифри це лише спорт. Вони потрібні для конкретних речей: щоб усі діти отримали освіту, виросли здоровими, мали житло та авто. Це те, що я їм винен. Решта — вільні рамки. Я легко витрачаю гроші на те, що люблю, але задовольняюся найкращим без зайвого перебору. Наприклад, ніч у всюдиході на Крайній Півночі мені приємніша, ніж у хорошому готелі, хоча я можу дозволити собі і те, і інше. Це і є моя свобода.

— А як ви відчуває­те, що гроші люблять вас?

— Відкрийте «Forbes». Насправді я отримав рівно стільки, скільки мені потрібно, щоб про них не думати. Слава Всевишньому, так і сталося.

— Ви згодні, що гроші не залежать від людини?

— Ні, це спільний внесок людини і Всевишнього. Кожну секунду в мене був вибір: поспати чи щось зробити. Б-г дав людині свободу прийняття рішень, а далі Він вирішує — буде це в тебе чи ні. Гроші не завжди даються розумним чи праведним. Але коли людина чогось дуже хоче, Б-г спочатку дає їй бажання, а потім можливість.

— П’ять років тому ви казали, що вчитеся по 16 годин на день. Скільки часу ви приділяєте Торі зараз?

— Я молюся тричі на день — Шахарит, Мінха та Маарів. Але я вчуся життю. Мені все цікаво, я постійно щось читаю, тому перестав їздити за кермом — шкода часу.

— Успішних чоловіків, які поспішають, часто рятує Шабат.

— Звісно. Якщо просто робити собі вихідний раз на тиждень без прив’язки до Шабату — це буде зовсім не те. Бували випадки, коли я порушував Шабат під час війни через небезпеку для життя, і я про це шкодую.

— Скільки у вас дітей?

— Дванадцять.

— Скільки їх мам?

— Десять.

— Що важливо дати дітям?

— Я можу дати їм матеріальну базу та приклад. Вони та їхні мами мають бути забезпечені, але без гламуру — це мінус у вихованні. Моя задача для всіх дванадцяти — це освіта і житло. Мої дорослі діти успішні: старша донька вже повністю замінює мене в одному бізнесі, друга має успішну справу в Дубаї, третя там вчиться.

— Кажуть, ви дуже щедрий.

— Я швидше раціональний. Мені не хочеться залишати чайові за погане обслуговування чи переплачувати вдвічі за сумку Hermés просто тому, що так прийнято. Я ніколи не стояв у чергах в СРСР і не буду робити цього зараз.

— Що чоловік має дати жінці за єврейською традицією?

— Три речі: ктубу (шлюбний контракт), каблучку і сексуальну близькість (усамітнення). Звісно, він має її забезпечувати, піклуватися і захищати.

— Як ви розумієте кохання?

— У чукчів 70 слів для означення снігу, у євреїв — 70 імен Б-га. Кохання буває різним: ерос, агапе, бажання ростити дітей чи просто бути разом. Найсильніше почуття, яке я мав, я б назвав «зубним болем у серці». Але зараз для мене справжнє кохання — це стосунки з Всевишнім.

— Чи даєте ви десятину?

— Так, на івриті це маасер. Я обіцяв Всевишньому віддавати десяту частину прибутку для прославлення Його імені. При цьому я вважаю, що отримувач не повинен знати донора. Якщо ти отримав вдячність — з тобою вже розрахувалися, ти «продав» добро за відчуття власної значущості.

— Як ви вирішуєте, кому допомогти?

— Отримую сигнали — не астральні, а просто дізнаюся, що хтось захворів, і передаю гроші анонімно. Я не допомагаю 21-річним хлопцям, які можуть працювати 16 годин на день, але кажуть, що їм нема чого їсти. Мій кейс — це старі, хворі, діти в небезпеці. Бути донором — це одне з найбільших задоволень, ти ніби стаєш каналом Всевишнього.

— Як ви розумієте, що це сигнал від Всевишнього?

— Це емоційний підйом, драйв, «ментальний оргазм». А негативні сигнали відчуваються як тривога — ніби щось «погано пахне». Мій алгоритм простий: слухайся своєї спраги. Також важливо прораховувати капкани.

— Чи є у вас алгоритм залучення мазалю, удачі?

— Точного алгоритму не знаю, але до чистого бруд прилипає менше. Людина не може бути абсолютно чистою — це функція Б-га, але чим чистішим ти стаєш, тим менше шансів, що до тебе пристане якась гидота.

Записав

Валентин Хорошун