Любов і щастя Алізи Рабинович

Наша сьогоднішня співрозмовниця — Аліза Рабинович, амбасадорка єврейських цінностей Дніпровського ліцею № 144 імені Леві-Іцхака Шнеєрсона. А простіше — завучка кафедри івриту та єврейських традицій. І головне — одна з найщасливіших і найнеординарніших жінок єврейської громади.

— Не терпиться запитати: звідки таке рідкісне й дивовижне ім’я — Аліза?

— Мою бабусю, мамину маму, звали Лізавета, Ліза. Мені завжди подобалося це ім’я своїм звучанням. А у нас є традиція називати дітей на честь померлих родичів. Попри те, що мого племінника, молодшого за мене на 8 років, уже назвали на честь бабусі Лізи співзвучним ім’ям Єлізар, я продовжувала обожнювати це ім’я.

Прийшовши до єврейської громади, отримала можливість взяти єврейське ім’я. Серед усього різноманіття я зрештою зупинилася на двох: Сара і Аліза. Але Сара, як і дане мені батьками ім’я Тетяна, означає щось сильне, владне, інколи прямолінійне, категоричне. Загалом я такою і була, тому хотілося не посилити наявні якості, а додати нові, адже єврейська традиція каже: «Змінюєш ім’я — змінюєш свій мазаль», тобто удачу або долю. Аліза ж означає «весела», «радісна», «тріумфуюча». В юдейській традиції воно асоціюється і символізує щастя, позитивну енергію, оптимізм. А ще воно співзвучне з ім’ям моєї бабусі, що теж важливо в єврейських традиціях.

— Ставши Алізою, ви відчули в собі якісь зміни?

— Так, безумовно. Вони якраз збіглися з моїм душевним спустошенням після стосунків у першому шлюбі та подальшого розлучення. Зникли моя колишня життєрадісність, оптимізм, легкість. Коли я стала Алізою, усе це почало повертатися, відновлюватися, але вже в більш осмислених формах. Поступово з’явилися безумовний оптимізм, внутрішня легкість, спокій, обнадійливе розуміння того, що все буде добре. Словом, ім’я Аліза здійснило зі мною якісне переродження, змінило світогляд і додало саме те, чого я так потребувала.

— Розкажіть, будь ласка, про батьків, які дали майбутній легкій і веселій Алізі владне ім’я Тетяна…

— Батька майже не пам’ятаю, вони з мамою розлучилися, коли я була ще дитиною. Хоч його прізвище Іванов, він єврей по мамі. Моя мама, Галина Меєрівна, будучи сильною й авторитарною жінкою, виховувала мене і старшого брата сама. Але ці владні якості, викликані життєвими обставинами, зовсім не заважали їй зберігати в собі й дарувати нам із братом стільки любові, тепла, доброти й ласки, що вистачило б на десятьох. Я сама, ставши мамою двох дітей, не можу зрозуміти: звідки вона, працюючи на двох роботах, брала цей ресурс щохвилинної турботи про нас, уваги й любові. Повертаючись втомленою додому, мама займалася нами і домашнім господарством. І це при тому, що наше становлення припало на складні дев’яності роки. Проте час тотального дефіциту жодного разу не позначився на нашому зовнішньому вигляді чи харчуванні — холодильник завжди був повний продуктів і дбайливо приготовленої різноманітної їжі. Це зовсім не означає, що ми росли білоручками. Навпаки, мама залучала нас до всіх домашніх справ. За що ми з братом їй безмежно вдячні.

За першою професією мама — дипломована кухарка, згодом перекваліфікувалася на перукарку. Вона працювала як наймана працівниця, а також разом із подругою відкрила власну перукарню, яка проіснувала понад 15 років.

— Що запам’яталося з дитинства?

— Я дитина перебудовного часу — народилася у 1988 році. Тому ще застала епоху, коли можна було допізна гуляти у дворі багатоповерхівок, будувати халабуди, розводити вогнища й пекти картоплю, коли в тебе в друзях дюжина хлопців і дівчат, коли мама з балкона кликала додому їсти. Досі пам’ятаю це лагідне протяжне: «Фе­дюююша, Танюююша!». Федір — це мій старший брат. А ввечері мама приділяла час виключно нам, спілкувалася, жартувала, складала різні віршики-буриме, огортала любов’ю. У будь-який час можна було без стуку й вагань перебігти до квартири навпроти, де жила мамина рідна сестра зі своєю родиною, знову пограти, наприклад, у лото, пригоститися чимось смачненьким, почути нову майсу від тітки…

— Чи впливало на спілкування або дружбу з ровесниками те, що ви єврейка?

— Не пам’ятаю такого. Не до кінця розуміючи, що означає бути єврейкою, я підсвідомо пишалася самим фактом свого єврейства. Завдяки мамі й тітці в моєму лексиконі навіть були розмовні слова на ідиш. Мама, яка жила в часи «п’ятої графи», особливо не заглиблювалася в єврейське питання, але водночас відкрито говорила про наше єврейське походження. Щодо традицій, у нас була мамина старша сестра, яка стежила за святами й завжди намагалася відзначати їх у родинному колі. Коли я підросла, за будь-якої нагоди я відкрито казала, що так, я єврейка! А коли хтось розповідав неприємний анекдот про євреїв, я войовничо запитувала: мовляв, ти щось маєш проти євреїв?..

— Ким ви мріяли стати в шкільні роки?

— Однозначно — тільки актрисою.

Артистизм у мене від мами, яка на святах, виїздах за місто була душею компанії, заводійкою, сценаристкою, режисеркою й організаторкою будь-якого заходу. З дитинства я любила бути в центрі уваги: без жодного сорому ставала на табуретку й декламувала вірші, співала пісні. Якось в дитячому садку я навіть грала дві ролі в одній виставі. У школі писала сценарії святкових вечорів і сама брала в них участь — співала, танцювала, була ведучою. У випускному класі мріяла лише про театральну освіту. Але в Дніпрі на той момент неможливо було здобути саме вищу театральну освіту. Мама займала категоричну позицію щодо необхідності отримання вищої освіти. Її наполегливість перемогла: успішно склавши вступні, але не потрапивши на бюджет факультету телекомунікацій у гірничому, я вступила до металургійного на бюджет на спеціальність «Менеджмент і аудит металургійного виробництва», яка згодом не отримала акредитації, і я закінчила НМетАУ з дипломом «Металургія сталі». Другий диплом — психолога — я здобула вже у свідомому віці, закінчивши заочне відділення МГПІ «Бейт-Хана».

— Невже так і занапастили пристрасть до театру, акторства?

— У металургійному з реалізацією моїх театральних нахилів спочатку було складно. Тому спершу я потрапила до СТЕМу — студентського театру будівельної академії — і паралельно грала в народному театрі «Чародії», режисер якого згодом організував театральну студію і в металургійній академії, куди я пізніше перейшла. Тож свої акторські амбіції в студентські роки я задовольнила повністю: гастролі, фестивалі, конкурси, творчі тусовки, спілкування… Плюс — грала в КВК. Крім того, я майже професійно опанувала хореографію, дикцію, сценічну мову, спілкування з аудиторією, режисуру та інші театральні тонкощі, якими користуюся й досі. Усе це допомогло мені стати успішною менеджеркою в низці компаній, де довелося працювати після навчання, і навіть обіймати керівну посаду.

— Що спонукало молоду, не обтяжену релігією і, загалом, успішну дівчину прийти до єврейства?

— Моя тітка довгий час співпрацювала з Хеседом. У 2011-му, напередодні Рош га-Шана, вона принесла мені рекламну листівку із запрошенням на заняття в STARS — єврейську молодіжну організацію, діяльність якої спрямована на популяризацію єврейської культури, традицій, історії та релігії серед молоді. Якраз у цей період я закінчила виш, пішла з КВК, театру, і мої вечори були вільні. Вирішила заповнити цей час, і не для красного слівця скажу, що відчула в собі поклик єврейської крові. Словом: прийшла, дізналася, сподобалося, залишилася. І з головою занурилася в пізнання єврейства. Поступово почала долучатися до єврейських заповідей.

У вже відкритій тоді «Менорі» потрапила до школи лідерів від STL — єврейської молодіжної організації «Шіурей Тора Любавич». Там я відчула себе «у своїй тарілці». І зрештою мене запросили на роботу в STL. Спочатку — координаторкою українських молодіжних клубів по Україні, а через рік — ще й редакторкою «STL NEWS» — єврейських молодіжних новин, що виходили щотижня. STL стала моєю любов’ю і життям, а єврейська громада — другим домом. У свій перший дім у той час я приїжджала лише переночувати. Це був дуже яскравий і насичений період мого життя, у який я знайшла багато друзів, почала свій усвідомлений шлях у релігію і навіть зустріла свого коханого чоловіка.

— Як ви опинилися в єврейському ліцеї?

— В обох декретних відпустках по догляду за дітьми я довго не засиджувалася. Продовжувала допомагати єврейській громаді з написанням сценаріїв, організацією та проведенням жіночих свят. На одному з заходів познайомилася з Леєю Альтойз, завучкою з єврейських традицій 144-го ліцею. Саме їй належала ідея запросити мене в єврейський ліцей. Це було взимку 2023 року, і я з радістю погодилася. Почала викладати в 11-му класі єврейські традиції, допомагала в організації та проведенні заходів. Через два місяці Лікуш, на жаль, пішла з цього світу. Наступного навчального року директорка ліцею Олена Леонідівна Краснова після погодження з р. Шмуелем Камінецьким запропонувала мені посаду завучки кафедри івриту та єврейських традицій із збереженням викладацької та організаційної роботи.

— Прізвище Рабинович ви взяли від другого чоловіка?..

— З Женею, згодом Зал­маном, я познайомилася на «STL NEWS». Розумному, добродушному, порядному, харизматичному й кучерявому єврейському хлопцеві тоді щойно виповнилося 16 років. Чомусь він здавався мені «цимесом» — найкращою частиною єврейського народу. Якось на зйомках чергового сюжету «STL NEWS» я йому ляпнула: мовляв, ти такий класний хлопець, був би ти старший — я б вийшла за тебе заміж. Вочевидь, ця фраза на небесах не залишилася непоміченою, і через два роки, бе ашгаха пратіт (з волі Всевишнього), необдумано кинута фраза набула сенсу. Ми разом поїхали працювати в табір для хлопців на Песах. Там було багато американських вожатих, вихідців з єшив, які не мали звички спілкуватися з дівчатами. Єдиним знайомим там виявився Залман. Перші три дні припали на свята, коли навіть телефони під забороною. Таким чином, Залман був практично єдиною людиною, з якою я спілкувалася. Ми багато говорили, торкалися дуже глибоких тем. Так ми пізнали одне одного ближче, і між нами зародилися почуття. Зізнаюся, спочатку я заперечувала ці почуття. Логіка підказувала, що стосунки з різницею у 10 років — це неможливо. Йому щойно виповнилося 18, мені вже 27. У мене робота, плани, амбіції, а він ще студент — яке спільне життя може у нас бути? Але після повернення до міста ми регулярно бачилися. Залман був переконаний, що ми створені одне для одного, і всіляко намагався мені це довести. Він був дуже наполегливим. І зрештою переміг. Я визнала, що теж маю до нього почуття. Через 2 місяці ми оголосили про заручини, а ще через 2 місяці одружилися.

— І що було далі?

— А далі через шість років після весілля у нас нарешті народилася перша дитина — син, зараз йому трохи більше трьох років. Доньці скоро буде півтора. Ми їх безмежно любимо — це наше з Залманом найбільше щастя.

Бесідував

Євген ЄВШТЕЙН