Довгоочікуваний

Якось в синагозі в поле мого зору потрапив якийсь хлопець, що молився трохи осторонь інших. До нього постійно хтось із парафіян підходив. Вони обмінювалися короткими репліками, і молитва тривала.

Нарешті вона скінчилася, я поспішив назустріч ребе, бо хотів з ним порадитись. До нас підійшов той хлопець, якого постійно турбували під час молитви. І тут ребе каже:

– Познайомтесь, це мій син Реувен.

Ми потиснули один одному руки. Симпатичний брюнет щільної статури, з яскравим юнацьким рум’янцем на обличчі. Словом, звичайна молода людина. Коли він нас покинув, ребе несподівано промовив:

– А ви придивіться до нього! – І через паузу повторив. – Придивіться – не пошкодуєте!

Як відомо, ребе слів на вітер не кидає. Я згадав «ходу» до хлопця у молитовному залі. Мабуть, якийсь авторитет він вже заробив. Значить, варто справді придивитися.

Так відбулася наша перша зустріч. А незабаром Реувен зник, до того ж надовго. Запитати не було в кого, та й незручно. Як трохи пізніше виявилося, він даремно не втрачав часу: одружився з чарівною дівчиною і став батьком дівчини-красуні.

…Хана і Шмуель довго мріяли про сина (я свідомо опускаю слова «ребецен» і «ребе», тому що в цьому випадку вони просто батьки). А народжувалися, як це іноді трапляється, самі дівчата. І кожна, коли підростала починала чіплятися до батьків:

– Ну коли ви купите братика!

Їм відповідали:

– Потерпіть, купимо. Усьому свій час. Буде вам братик.

І це сталося. Напевно, Всевишній почув і на загальну радість великої на той час родини Камінецьких подарував довгоочікуваного спадкоємця. У перекладі з давньоєврейської його ім’я означає: «Дивіться, син!». Реувен народився 2000 року. Ось тому напередодні його двадцятип’ятиріччя я взяв у нього інтерв’ю, перше в його житті. Яке і пропоную до уваги читачів.

– Ти дипломований рабин?

– Так, отримав дип­лом від двох рабинів у єшивах США та Франції. Це було дуже непросто: кожен іспит тривав п’ять годин, а їх було кілька. Навчання в єшиві вимагає дисципліни та повного занурення у процес. Для мене це стало етапом не лише професійного, а й духовного зростання, що допомагає мені у повсякденній роботі.

– Можеш оцінити свій характер?

– Вважаю себе цілеспрямованою людиною. Ніколи не пасую перед труднощами,  завжди знаходжу чим зайнятися і намагаюся бути корисним людям. Люблю, щоб всюди був порядок, і докладаю чимало зусиль для цього. Я товариський і поступливий, але в той же час прагну бути чесним і послідовним – все це дуже допомагає як у роботі, так і в сім’ї.

– Хотів би щось у собі змінити?

– Іноді я надто швидко, імпульсивно реагую на події. Потрібно навчитися гальмувати, глибше аналізувати ситуацію перед тим  як приймати рішення. Це допомогло б краще розуміти не лише себе, а й інших.

– Ти можеш сказати: «Ніщо людське мені не чуже»?

– Однозначно – можу. Пропускаю все крізь себе, завжди думаю, чим можу допомогти. Якщо бачу, що хтось потребує підтримки, намагаюся знайти вихід. Для мене важливо бути корисним у житті інших людей,  це є справжня суть людяності.

– Найбільше досягнення на сьогоднішній день?

– Пишаюся, що ми з командою відкрили кошерну крамницю, створили єврейський молодіжний рух. Надаємо гуманітарну допомогу тим членам громади,  хто її потребує. Але якщо говорити про головне,  це звісно, сім’я і ті людські зв’язки, які я збудував у громаді за роки життя у Дніпрі.

– Тобі доводилося робити рішучий крок, може, навіть доленосний?

– Одним із таких кроків стало повернення в Україну під час війни. Я перевіз сюди дружину та дитину. Це рішення комусь може здатися ризикованим, але для мене воно було цілком природним. Я завжди знав, що хочу повернутися – жити та працювати тут.

– Як ти реагуєш на удачі і як – на «проколи»?

– Як і багато хто, дуже небайдуже. Не вийшло, помилився, – засмучуюся, злюся. Але для мене важливо не зацик­люватися на цьому, а шукати спосіб перетворити невдачу на удачу. Вірю, що кожна складність – це можливість подальшого зростання.

Всім своїм удачам дуже радію, але знаю, що за кожною з них стоїть щоденна праця, важка робота і благословення Всевишнього. Ніщо не дається легко, але, зробивши, отримую задоволення, прагну продовжувати діяти в цьому напрямку та рухатися далі.

– Чи терпимо ставишся до недоліків оточуючих? Чи пробачаєш помилки? А що тобі неприйнятно?

– Терпимо, вважаю, що кожному потрібно дати шанс. Але не можу прий­няти обман, неповажні стосунки між людьми. Це ті речі,  які суперечать моїм цінностям.

– Чи шкодуєш про те, що не трапилося, чи не відбулося?

– Ні,   я живу тут і зараз.

– Які люди тобі подобаються?

– Дуже ціную людей дії. Тих, хто менше говорить і більше робить. Для мене це ознака відповідальності та сили характеру.

– З чим розлучаєшся легко, з чим важко?

– Дуже спокійно розлучаюся з негативними ситуаціями – намагаюся зрозуміти, який урок я одержав, і йти далі. Я не з тих,  для кого промах, помилка – щось надзвичайне. Головне – це рух у правильному напрямку.

Я легко відпускаю людей зі свого життя, розумію, що погляди, пріо­ритети, інтереси певною мірою можуть змінюватись і з кимось мені стає не по дорозі. Для мене важливіше досвід дружби, спілкування, який я отримав від тієї чи іншої людини, та подяка Всевишньому за те, що дав можливість бути знайомим з цією людиною.

– У тебе є друзі? Хто вони?

– У мене багато друзів. Можу умовно поділити їх на три групи. Ті, з ким я виріс і підтримую стосунки. Друзі з єшів,  де отримав сміху рабина, – намагаюся бути з ними на зв’язку, незважаючи на відстань. І, звичайно, прихожани нашої громади, з якими склалися теплі стосунки. Багато хто з них став для мене не просто парафіянами,  а близькими за духом людьми, з якими ми робимо одну спільну справу – це розвиток та зміцнення єврейської громади Дніпра.

– Чи ти знаєш життя так званих простих людей, парафіян? Чи знаєш їхній настрій, потреби, проблеми?

– Робота з людьми – величезна відповідальність. Щодня я вислуховую різні історії, переживання. Життя зараз дуже складне, виникає безліч питань, які потребують вирішення або хоча б вдумливої поради. Це змушує мене бути більш чуйним і терпимим до людських проблем. Звісно ж, знаю про те, чим і як вони живуть. Для мене важливо не просто вислуховувати, що мені люди кажуть щодня, а й допомагати тим, хто гостро того потребує, вирішувати найважливіші проблеми.

– Ти вже допомагаєш реб Шмуелю як посланник Любавичського Ребе?

– Безперечно. Бути його посланцем – велика честь. Бути частиною великої родини посланців у Дніпрі – а це понад двадцять сімей – відповідально й важливо. Ми разом працюємо заради наближення приходу Машиаха, намагаємося розсіювати темряву та робити світ навколо себе кращим.

– Яким батьком хочеш бути для своїх дітей?

– Хочу бути наставником та прикладом. Щоб вони виросли порядними, інтелігентними, успішними, навчилися будувати своє життя і стали частиною нашої великої громади.

– Розкажи про свою дружину.

– Дружину звуть Естер. Вона з Ліону, це місто у Франції. Закінчила там єврейську школу. Потім жіноче училище в Ізраїлі, працювала вчителькою в єврейській школі в Дубаї (ОАЕ). Її батьки рабин Шолом та ребецен Хана-Шейна Гуревичі також є посланцями Любавичського Ребе у Ліоні. Обидва керують там єврейською школою, де навчаються 800 дітей.

Познайомилися за єврейською традицією, тобто через шидух. Інакше кажучи, відбулося сватання. Назву «винних» у нашому знайомстві. Це керівник департаменту кашруту в громаді та рідний брат Естер – Ісроель Гуревич та моя рідна сестра Ріша Камінецька, директор єврейського дитячого садка. Декілька років тому вони створили свою родину. Так випливло ім’я Естер. Потім вони запропонували познайомити нас і стали таким чином сватами (шадханім). Це зрештою виявилося чудовою ідеєю. Незабаром ми побачились. Мене підкорила її доброта, вихованість, спокій. Завдяки цим її якостям я теж  став набагато спокійнішим.

– Як вона адаптувалася у новому середовищі?

– Дуже добре. Незважаючи на різницю в культурі та менталітеті, наша дружня громада прийняла її. Естер вчить мову і готова будувати наше життя поряд зі мною, у моєму вже давно рідному Дніпрі. Естер бере активну участь у житті громади,  допомагає організовувати неформальні заходи для дівчат.

– Чи плануєш ти вчити французьку?

– Треба, але часу поки не вистачає. Хоча багато вже розумію.

– Реувене, так вийшло, що ти старший син. Беру на себе сміливість уявити, що батьки покладають на тебе великі сподівання. Але чи вистачить у тебе сил і знань, щоби виправдати їх? Досвід прийде згодом, а все інше? Ти готовий підставити плече батькові?

– Все в руках Всевишнього. Від мене, зрозуміло, багато залежить, але все інше залежить тільки від Нього. Я дуже намагаюся здобувати знання та досвід, працювати і ще раз працювати, підставляю плече своєму татові та решті членів громади тоді, коли вони цього потребують. Я, звичайно, хочу виправдати надії моїх батьків та Всевишнього.

– Зрештою, яке питання ти сам би хотів собі поставити?

– Думаю,  запитав би Всевишнього, що я маю зробити, щоб цей світ став кращим, світлішим і добрішим. Це головне питання, яке постає перед кожним із нас.

Інтерв’ю провів

Ігор МАНЕВИЧ

На сімейному фото Реувен стоїть четвертий праворуч