Бітахон Сари-Мушки Харпатіної

– Народилася я на Луганщині, у мальовничому курортному містечку Кремінне, в сім’ї торгової робітниці та самодіяльного художника, – розповідає Сара-Мушка. – Дитинство пройшло в тітчиному будинку, де мені взимку часто доводилося топити грубку, носити вугілля, рубати дрова. Влітку – копатися на городі, який межував з чудовим лісом із озерами та берегом Сіверського Дінця. Все це мене привчало до праці, формувало любов до природи, виховувало волелюбність, вільнодумство, «хлопчицько-кібальчицькі» спритність, завзятість, жвавість, азарт. Рибалка, гонки на велосипедах, хлопчачі бійки, спортивні ігри, зокрема футбол, де я, через високий зріст, чудово стояла на воротах. Напевно, тому забракло терпіння закінчити музичну школу за класом фортепіано.

Зараз, коли ми залишили свій будинок у Харкові й жили, майже поневіряючись, мене нічим не злякати, я все можу, за що безмежно вдячна Всевишньому.

Років із п’яти я почала складати вірші, прилюдно декламувала їх, стоячи у дворі на табуретці. Пізніше серйозно полюбила пое­зію, знала багатьох класиків напам’ять. Обожнювала своїх дідусів та бабусь. Всі вони пройшли через війну, і я могла годинами слухати їхні розповіді, завжди вітала їх з Днем Перемоги.

– А ким ви мріяли стати у дитинстві?

– Батьки родом із шахтарського Стаханова, там і пройшли мої шкільні роки, що випали на кошмарні дев’яності. Закривалися шахти та заводи, як і багато хто, мої батьки їздили на заробітки до Росії. Окрім цього, брали в оренду колгоспну землю під городи чи прополку. У всьому цьому я брала безпосередню участь. Але бачила себе не колгоспницею, а – міліціонером, слідчим чи прокурором. Справа в тому, що мій двою­рідний брат працював у міліції, як він сам казав: за їжу і продовольчі талони. А ще я часто приходила до його райвідділу і бачила, як там ділять зароблені «непосильною працею» гроші. Тодішні менти з голоду та від безгрошів’я не вмирали. Ось цим і спокусився мій дитячий розум, який ще не зміцнів.

– Отже, в школі ви надавали перевагу гуманітарним предметам?

– Зовсім ні. Як не дивно, в старших класах у мене виявився математичний розум. Не дарма ж мій чоловік дав мені після прийняття гіюра двозначне єврейське ім’я, де Сара асоціюється з жінкою, яка завдає тон, а Мушка – з  легким ароматним подихом від тліючих пахощів.

Так, з математикою я була на «ти». Найскладніші завдання «клацала», як горішки. Мене делегували на різного рівня математичні олімпіади, де я практично завжди перемагала. В 11-му класі одну з таких олімпіад проводив Харківський автодорожній університет, вельми тоді престижний ХАДІ. Переможця автоматично зараховували на 1-й курс без іспитів. Після підбиття підсумків мені оголосили, що я – студентка. Вибрала факультет менеджменту, спеціальність «економіст, управління бізнесом». Це було у березні. Взявши письмове підтвердження про моє зарахування, на радощах покинула ненависну школу. Справа в тому, що вчителі мене терпіти не могли. На відміну від класних підлабузників та пристосуванців, я завжди різала їм правду-матку у вічі. Через що неодноразово була на межі виключення. А ще – за мою участь у бійках та учнівських розбірках за правду, за справедливість. Мене всі хлопчаки боялися, адже я займалася дзюдо… Класна керівниця мене називала гангстером у спідниці. Словом, за два місяці до отримання атестату демонстративно влаштувалася на роботу до пекарні. Випускні іспити все ж таки складала, але для мене, вже студентки, це було формальністю.

– Студенткою були такою ж зухвалою та впертою?

– До третього курсу все йшло нормально. У мене на інтуїтивному рівні раптом виявилися інженерні знання нюансів автомобільного устрою, через що мені радили перевестися на кафедру автобудування. На щастя, цього не сталося. Але тут виник конфлікт із керівництвом кафедри, 70-річним професором, який приймав заліки та іспити у студенток у недвозначно закритому кабінеті… А п’яний декан міг запропонувати перездати заборгованість у його автівці за містом… Словом, я перевелася на заочне. Причому із задоволенням, бо треба було платити за навчання, орендовану квартиру, нормально харчуватися та вдягатися. Працювала в агентстві нерухомості, в металургійній компанії, потім у дорогому бутіку.

– Вражаюче поєднання двополюсності вашої молодості – комерційної та духовної…

– Скільки себе пам’ятаю – у мене, зі мною чи в мені завжди було присутнє усвідомлення духов­ності, сподівання на Всевишнього. Пізніше я дізналася, що це почуття – важливе, невід’ємне поняття юдаїзму, одна з основ Тори і називається «бітахон».

– Вам не здається, що ваш потяг до єврейства таки має бути об­умовлений наявністю у вас єврейської крові?

– Донедавна це було нашою родинно-родовою таємницею. Бабуся з дідусем по маминій лінії познайомилися в концтаборі. Я намагалася «пробити» її родовід за різними інстанціями, на жаль, якихось документальних підтверджень не збереглося. Тільки людська поголоска.

– І ви таки вийшли заміж за єврея…

– У ту пору мені вже було 24, але я більше думала про роботу, ніж про одруження. Якось зібралися з подругами в караоке-клубі. Там до мене підйшов чоловік, назвався Йосипом і несподівано запропонував заспівати дуетом пісню Михайла Круга «Давай поговоримо», яку співак виконував зі своєю дружиною. І ми її досить душевно заспівали. Коли я хотіла піти, він попросив залишитися і на знак серйозних намірів познайомив мене зі своїм батьком, який теж був тут, у клубі. Такий несподіваний поворот. Цікаво, що перше наше з Йосипом побачення відбулося у Дніпропетровську. Провівши мене після знайомства додому, він запропонував разом з’їздити наступного дня до Дніпра, куди йому треба було у бізнесових справах.

– Тут, напевно, і освідчився вам?

– Ні, все було дещо прозаїчніше. Він запропонував стати його бізнес-партнером. І я ним стала. Забігаючи наперед, констатую, що партнерство, тандем з моїм чоловіком – у всьому, не лише у бізнесі – триває ось уже 14 років нашого спільного життя.

– А заміжжя, весілля? Було?

– Спочатку Йосип мені сказав, що після його розриву з першою дружиною, знову одружуватися він бажання не має. Хоча ми стали жити разом. А весіль у нас було аж три. Коли я завагітніла двійнятами, зі страшенною силою захотілося побути у весільній сукні, відчути себе нареченою. Тоді Йосип запропонував весілля на Мальдівах. А мені хотілося звичайного в таких випадках свята – з розписом у загсі, обміном обручками, кортежем машин зі стрічками, гостями… Словом, замість Мальдів ми обрали замок у Кончі Заспі. Там Йосип влаштував ціле карнавально-театралізоване шоу, де в присутності численних родичів освідчився мені. А ввечері був шикарний, майже весільний бенкет. Офіційно ж розписалися ми за два місяці в Харкові, за проектом «весілля за 24 години», який тоді входив у моду. То було весілля № 2. А коли Йосип, єврей і за мамою, і за татом, здійснив обряд брит-міли, я пройшла ґіюр, і ми почали дотримуватися кашруту та вести відповідний спосіб життя, Всевишній нам дарував третє весілля – справжню єврейську хупу. Наша хупа 2021 року відбувалася в «Менорі» і стала за своєю суттю унікальною…

(Про це та багато іншого – у наступному номері).

Розмовляв

Євген ЄВШТЕЙН

P.S. Редакція газети «Шабат шалом» вітає Сару-Мушку з днем народ­ження, який вона нещодавно відсвяткувала, та бажає всього найкращого щонайменше до 120-ти!

Мазаль тов!