Про рабина синагоги «Золота Роза» ребе Реувена Мільмана

– Я народився в місяць Хешван, після осінніх свят 5728 року в тоді ще радянській Середній Азії, – розповідає рав Мільман. – Незважаючи на загальноприйнятий радянський спосіб життя батьків, змалку цілком усвідомлював своє єврейство. По можливості вдома дотримувалися єврейських традицій, на Песах завжди була маца, з батьківських та прабатьківських вуст я чув ідиш. Мама закінчила історичний та романо-германський факультети університету. Викладала у школі. Нині їй 81 рік, живе у Німеччині. Тато був непоганим токарем, але потім вивчився на кравця і мав славу одного з кращих кравців в Узбекистані. Шив чоловічий одяг для найвищого керівництва республіки. Як доказ: під час візиту до Ташкента другого прем’єр-міністра незалежної Індії Лала Бахадура Шастрі татові хотіли доручити зшити та подарувати прем’єру костюм, бо його був у суцільних латках та штопках. Однак індійський лідер відмовився від нового вбрання, але погодився, щоби реставрували старе. Тато майстерно впорався і з такою роботою. Батьки любили подорожувати, і підчас шкільних канікул я з ними об’їздив півсоюзу.

Обидва дідусі пройшли Другу світову війну. Мойша, дід по татовій лінії – з єврейського містечка Чечельник, що на Вінниччині. Успадкував професію балагули. Не розлучався з кіньми ні на війні, ні у повоєнний час – розвозив вугілля, білу глину, воду. Користувався великою повагою у людей, був активним парафіянином синагоги, вдома зберігав рідкісний сувій Тори. Його дружина, моя бабуся, з дітьми пройшла жах єврейського гетто, волею долі всі лишилися живі.

– А як ви опинились у Дніпрі?

– Папа хотів жити на своїй малій батьківщині, в Україні. Батьки переїхали до Дніпропетровська, коли мені ледве виповнилося 11 років. Начебто батькові після кількох інфарктів підходив тутешній клімат. Хоча невдовзі після переїзду
з татом стався інсульт, і в 45 років його не стало… Та й близьких родичів у нас тут не було. Жив хтось із далеких, з якими батьки практично не спілкувалися. До таких, швидше за все, належав і славнозвісний будівельник, керівник тресту «Дніпроспецбуд» Борис Якович Мільман, на честь якого в місті названо вулицю. Не випадково, гадаю, зовні він схожиий на мого діда Михайла Борисовича Мільмана.

До переїзду батько бував у Дніпрі і місто йому дуже подобалося. Радів, що у місті живе багато євреїв. Хоча тут я вперше почув слово «жид», вірніше, мене вперше так обізвали… Разом з тим, тут, 1984-го року, я вперше відвідав синагогу на Коцюбинського. Пам’ятаю, тодішню її занедбаність та невлаштованість. Дивлячись на це, тато пожертвував на синагогу 25 рублів, половину своєї пенсії з інвалідності.

– Про що ви мріяли, ким хотіли стати у шкільні роки?

– Заповітної мрії не пам’ятаю. У школі тяжів до гуманітарних предметів. Дуже любив читати, причому з раннього дитинства. «Проковтував» усе підряд, без переваг – від фантастики до історичних романів. У тата було хворе серце, тому він вмовляв мене стати лікарем. Я не чинив опору. Пізніше отримав і другий диплом – про вищу педагогічну освіту.

– Традиційне питання: як ви прийшли в єврейство? Як це починалось?

– Це сталося, коли до нашого міста приїхав посланець Любавичського Ребе рабин Шмуель Камінецький. А духовно-релігійний запал мені дали концерти та релігійні проповіді відомих єврейських канторів та рабинів, що проходили на початку 90-х у Льодовому палаці, святкування Пуріму у кафе готелю «Дніпропетровськ» та інші подібні заходи. У 58-й, з єврейським ухилом, школі вже можна було придбати мацу та відвідати седери на Песах. Поступово у мене з’являлися друзі-євреї зі спільними інтересами. Один з яких – Іцхак Каршенбаум, син засновника та головного редактора газети «Шабат шалом». Згодом я познайомився і з самим Михайлом Олександровичем Каршенбаумом, його дружиною Людмилою та донькою Іриною. Часто бував у цій хлібосольній родині в шабати, на Песах та інші єврейські свята. З багатьма євреями-ровесниками потоваришував в Ізраїльському культурному центрі на Барикадній. На той час працював я неподалік старої синагоги на Коцюбинського. Спочатку зрідка, трохи пізніше – практично щодня бував там. У мене навіть своє місце було – у другому ряду зі старійшинами. Мені це лестило, більше того – релігійно-духовна аура, що панувала в синагозі, почала мене захоп­лювати, вести за собою. На мене звернули увагу шановні рабини. Ближче познайомився
з р. Шмуелем Камінецьким, ребецен Ханой, рабином Хаїм-Бер Стамблером та їхніми сім’ями. Ось тоді я і вирішив присвятити себе релігії…

– …тобто, вчитися?

– Так. З волі Всевишнього, це збіглося з відкриттям у місті єшиви та приїздом з цієї нагоди Моше Фурлендера, Дана Закути та Еліші Барама. Не можу не пишатися тим, що моє прізвище стояло першим у списку бажаючих там навчатися. А також тим, що мої товариші по навчанню стали шановними в громаді шойхетами, машгіа­хами, сойферами… Як показник,  – я після єшиви працював машгіахом у «Бейт-Хані». До речі, на той період я виявився одним із небагатьох машгіахів на всю громаду. Працював практично цілодобово: вдень готували їжу на 180 вихованок «Бейт-Хани»,  а вночі – для підопічних Хеседа. Давав теоретичні та практичні уроки кашруту вихованкам «Бейт-Хани», чим набув неоціненного досвіду, що згодом став у нагоді.

Словом, життя тоді в мене було не лише насиченим, а й різноманітним. Певною мірою я мав безпосереднє відношення до перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах. На прохання рава Камінецького разом із мамою приєднався до штабу Віктора Пінчука, довіреної особи Кучми. За виконану роботу мені обіцяли привабливу політичну кар’єру. Але я своє майбутнє бачив лише у духов­но-релігійному служінні. Розуміючи, що отриманих релігійних знань мені явно не вистачає, вирішив їх поповнити. Друзі багато хорошого розповідали про єрусалимську єшиву Гутника. Зібрався їхати туди. Але дізнався, що єшива розформувалася та розподілилася на дві. Одна – «Томхей Тмімім» – для російськомовних у південному хабадському містечку Кір’ят-Малахі, що неподалік Ашкелону. Рабином там був Мордехай-Мотл Козлінер, відомий і шановний хасид з чернівецьким корінням, який пройшов безліч випробувань радянським антисемітизмом. Потрібно було мати багато хасидських якостей, щоб заслужити його прихильність. На щастя, я став одним із небагатьох вихованців,  до яких він добре ставився. Можливо тому, що я, як і він, жив у Середній Азії, що я був найстаршим учнем єшиви, за моє знання кашрута… Незважаючи на суворість, небагатослівність і замкнутість ребе Мотла, до його щедро накритого столу щосуботи приходили десятки євреїв – послухати його мудрості. Словом, рабин Мордехай-Мотл Козлінер став для мене прикладом справжнього хасида, принципів якого і сам намагаюсь дотримуватись і жити за ними. І найпочесніше для мене – рав Мотл замість мого батька, якого вже не було тоді, разом зі своєю дружиною вів мене під Хупу. Слава Б-гу, ребецен Зельда жива, і я з нею та її дітьми постійно підтримую добрі, майже споріднені стосунки.

Цікавий момент, що характеризує рава Мотла як справжнього хасида та показує його добре ставлення до мене. Усвідомлюючи матеріальне становище моєї молодої сім’ї, в якості весільного подарунка-сюрприза він вперед на півроку сплатив оренду квартири, яку ми знімали.

Із навчанням у єшиві я прожив у цьому містечку майже десять щасливих років. Потоваришував із багатьма хабадськими сім’ями. Там все ще відбувалося моє хасидське становлення, загартування та навчання: закінчив курси рабинів по кашруту; школу офіцерів безпеки: працював машгіахом біля рава Ярославського. Після закінчення єшиви благодійний фонд «Колель-Хабад» направив мене як шаліаха до Одеської області, де тамтешній рабин відрядив мене до Білгород-Дністровської громади. Незважаючи на велику завантаженість, мені вдалося з’їздити до Чечельника на могилу батька, діда та інших близьких родичів, а також до Дніпропетровська, де у тісному дружньому колі відзначив свій день народження.

– Ваша дружина директорка махона…

– Що важливо для рабина, моя майбутня дружина навчалася у гуманітарному коледжі Міжнародного гуманітарно-педагогічного інституту «Бейт-Хана», ще на вул. Широкій. Вперше я побачив Рахель 15-річною ученицею «Бейт-Хани», де я, окрім роботи машгіахом, навчав дівчаток кашруту, давав уроки Тори і проводив шабати. Після першого курсу вона з батьками переїхала жити до Ізраїлю. Там продовжила навчання у релігійно-педагогічному коледжі «Бейт Рівка Хабад» у містечку Кфар Хабад. Словом, в Ізраїлі ми знову зустрілися… Потім Рахель успішно пройшла і блискуче склала іспити дуже серйозних курсів директорів навчальних закладів при Міністерстві освіти Ізраїлю. Що надалі послужило її призначенню директоркою нашого махону.

– А що послужило вашому другому пришестю в Дніпро?

– Влаштувавшись в Єрусалимі, я знову навчався ще в одній єшиві, викладав, а після одруження ще й працював у пекарні довіреним машгіахом дуже шанованого в Ізраїлі рабина Ярославського. Там у нас народилися двоє синів. У 2007 році один шановний рабин запропонував мені та сім’ї шліхут. Дружина погодилася. Ми обирали: чи Казахстан, де мені пропонували керівництво громадою, чи Донецьк. Не вагаючись, обрали Україну, що ближче до Дніпра, батьківщини дружини та міста моєї юності. Після двох років життя у Донецьку нам сказали, що для посланців Любавичського Ребе звільнилися місця у «Бейт-Хані» Дніпра – рабина для мене та викладача для дружини. Після закінчення терміну договору дружині запропонували роботу в махоні, який вона незабаром і очолила. А мені – в організації «Дерех а-Хесед», яка здійснює духовну місію в місцях позбавлення волі. Таким чином я два роки ніс за колючий дріт світ юдаїзму засудженим євреям. Став активним членом єврейської громади Дніпра, залучав до громади та єврейства старих та нових знайомих.

– Зараз ви – рабин синагоги «Золота Роза». Якось непомітно очолили одну з найбільших синагог в Україні...

– Призначення відбулося минулого року. Йшла і на жаль йде повномасштабна війна – самі розумієте, не до салютів із цього скромного приводу, та й не люблю я пустої мішури. До призначення багато років я був офіційним представником головного рабина Дніпра і регіону р. Шмуеля Камінецького, а також голови ради Федерації єврейських громад України р. Меїра Стамблера. До речі, після того, як я очолив синагогу «Золота Роза», я продовжую виконувати попередні обов’язки.

– Чим в основному займається рабин «Золотої Рози»?

– Ненормований робочий день, розписаний за хвилинами. Починається з ранкових молитов-міньянів, потім може бути наступне: уроки, обряд обрізання, трублення в шофар, надягання тфіліну, кріплення мезузи, консультації з кашруту, відвідування підрозділів громади, різноманітна допомога хворим, екскурсії «Менорою» та багато іншого.

Розмовляв

Євген ЄВШТЕЙН

(Продовження у наступному номері)