Гонкурівська премія є найпрестижнішою у Франції. Це премія статусна, і призовий фонд є символічним (зараз вона складає 10 євро). Її присуджують один раз, і з титулом «лауреат Гонкурівської премії» письменники входять до плеяди найкращих майстрів літератури Франції. Починаючи з 1903 року нею нагороджувалися на бенкеті у кафе «Друан».
Проблема з нагородженням виникла лише одного разу… Почалася ця історія в 1975 році, коли номінантом став Еміль Ажар. На перший погляд усе проходило як слід: у кафе прийшов молодик, його нагородили, і церемонія завершилася. Сенсація відбулася пізніше. Виявилося, що Ажар ‒ псевдонім не Поля Павловича, а його двоюрідного дядька Ромена Гарі. Гарі є єдиною людиною в історії Гонкурівської премії, якій вдалося отримати її двічі. Під цим псевдонімом, а також багатьма іншими, кожен із яких супроводжувався вигаданими історіями, ховається Роман Кацев. Одного життя було замало для різноманітних «я» цієї людини. Він мріяв створити «абсолютний роман», де автор був би одночасно і його героєм. Так Гарі придумав кілька життів для себе, двійників, творів. Справжнє життя він перетворив на своєрідну «Людську комедію».
Народився Роман 8 травня 1914 р. у родині Ар’є-Лейба Кацева та Міни Овчинської у Вільно. Батько був комерсантом, а мати актрисою єврейських театрів. Але Роман постійно змінював ці дані. Так він перетворювався на Гарі де Касєва або Ромена Гарі Касєва, який народився в Курську, Вільні, Києві, Самарканді або Ніцці. Його батьки ставали росіянами, французами, грузинами, татарами… Батько ставав російським дипломатом, польським шляхтичем і навіть зіркою німого кіно І. Мозжухіним.
Реальне життя Романа було яскравим і сповненим подій. З 1915 по 1920 роки сім’я роз’їжджала між Вільно, Москвою та Варшавою. А з 1925 р. після розлучення батьків, він з матір’ю кочував по родичах, поки вони не осіли в 1928 році у Ніцці. Мати, яка робила капелюшки на замовлення, мріяла, щоб він став дипломатом з орденом Почесного легіону або актором, письменником, але обов’язково великим і визначним. Вона жила лише сином. Завдяки її невтомній роботі Роман перепробував багато хобі від балету та музики до стрільби та фехтування – доки не зупинився на вигадуванні.

У 1933 р. виходить перший роман «Вино мертвих», який викликав інтерес у публіки. Оповідання Гарі починають друкувати у багатьох газетах. Паралельно він навчається на юриста та філолога-славіста в Сорбонні, служить в армії та закінчує Вищі військові курси. Незважаючи на успіхи в навчанні, Ромен став єдиним у льотній школі, хто отримав звання сержанта замість лейтенанта. Можливо, це було пов’язано з єврейським походженням, але, щоб не засмучувати матір, Роман створив свою версію події. За його ствердженням, низьке звання він отримав через те, що спокусив дружину коменданта. Мати, хоч і пожурила сина, але, як і раніше, пишалася ним. Потім Романа направляють на службу до училища Салон-де-Прованс. У цей час Роман зустрічає своє перше кохання – шведську журналістку Крістель Содерлунд. Дівчина невдало стрибнула з трампліну в басейн, а Роман не втратив шансу завоювати серце красуні, врятувавши їй життя. Широкий спектр інтересів і діяльний характер Романа в 1940 р. потребували псевдоніма «Ромен Гарі», який висловлює прагнення «горіти у творчості й у житті попри все».
Під час війни Роман служив в армії, але після капітуляції Франції, Гарі втік до Великобританії, де вступив до ескадрильї «Лотарингія» армії де Голля. Під час служби Гарі здійснив 26 бойових вильотів. Якось, будучи штурманом, Гарі допоміг посадити літак сліпому пілоту, що стало прецедентом у французьких ВПС. Він був нагороджений Військовим хрестом та орденом Визволення.
Ромен мав безліч поранень, а після перенесеного черевного тифу написав роман «Європейське виховання», що вийшов в 1944 р. Навесні того ж року за пораненням Ромена виключено з бойового льотного складу. Його призначили секретарем генштабу армії, а згодом запросили на роботу до Міністерства закордонних справ. Стали збуватися материнські мрії, але її вже не було на світі – за три з половиною роки до повернення сина вона померла від раку шлунка. Перед смертю вона написала йому 250 листів, які потім відсилала її подруга, щоб Ромен не турбувався про матір. Про все він дізнався, тільки після повернення до Ніцци. Гарі знайшов втіху в шлюбі з письменницею Леслі Блаш, яка була старша за нього на 11 років. Їхній шлюб тривав 16 років. Почався він у 1945 р. з публікації «Європейського виховання», що завоювало загальне визнання, а завершився прощальним подарунком Гарі – романом «Леді Л.».
Після роману, який заслужив на «Премії критиків», молодий капітан і кавалер Почесного легіону Гарі успішно писав по роману за рік. Кожен із них присвячувався актуальним проблемам епохи, в якій жив і творив автор. При цьому він боровся з інертністю уваги читача. Для цього він якось опублікував під різними назвами одну й ту саму книгу. Читачі нічого не помітили та захоплювалися талантом письменника. У Гарі розвивається депресія, і вийти з неї допомогло написання роману «Коріння неба». Твір був удостоєний Гонкурівської премії, але цей день затьмарився звісткою про загибель батька
в крематорії Аушвіца 1943 р. (за іншими даними – у гетто Вільнюса).
Крім художніх книг, він писав наукові праці з лінгвістики. Паралельно працював у дипломатичних місіях у Болгарії, Швейцарії, Великій Британії, а також перебував у представництві Франції в ООН. До 1955‒1956 гг.
У період 1956‒1960 р.р. Гарі очолював консульство у Лос-Анджелесі. Дипломат прийняв образ героя-коханця, і за ним навіть закріпилося прізвисько «секс-аташе». Гарі, говорячи про любов до всіх жінок, підкреслював, що цікавиться ними лише як письменник. Однак у цей період його особисте життя різко змінюється після знайомства з актрисою Джин Сіберг, яка була на 24 роки молодшою. Вони укладають шлюб 1963 р., тоді ж у них народився син. Гарі залишив службу (хоча і став радником міністра інформації з питань культури та ЗМІ), щоб весь час бути поряд із дружиною. Він супроводжує її на зйомках, пише сценарії її картин. Фільм «Птахи летять помирати в Перу» за його сценарієм став першим фільмом в американському прокаті, якому було присвоєно категорію «X». Цю категорію призначають за відверті сцени та сцени насильства. У фільми за його романами залучаються знаменитості як Пітер Устінов, Софі Лорен та Пол Ньюман.
Але до 1970 р. через підтримку Джин «Чорних пантер» – організацію терористичного характеру – у сім’ї почалися проблеми з ФБР, а преса в Лос Анджелесі розпочала цькування актриси. Від нервової напруги Сіберг втратила дитину, впала в депресію і кілька разів робила спроби самогубства. Гарі підтримував дружину. Трохи оговтавшись, Джин приєдналася до руху алжирців. Згодом, через любовний зв’язок актриси з лідером алжирського руху, Гарі та Сіберг розлучилися.
Гарі продовжував писати. Незважаючи на отримання відзнаки командора ордена Почесного легіону, в літературному середовищі оминали його твори. Тоді письменник і наважився на основну містифікацію. Восени 1974 р. було опубліковано роман «Голубчик» авторства Еміля Ажара з Ріо-де-Жанейро. Новий літератор став знахідкою 1974 р. Гарі довелося навіть відмовлятися від премії Ренодо, якою мали нагородити юного таланта. Публіка припускала, що під псевдонімом Ажара ховався маститий письменник чи ліванський терорист Хаміль-Раджа, чи навіть безіменний хірург, який робить підпільні аборти. Містифікація вдалася. Ромену Гарі довелося навіть розмовляти з жінкою, яка стверджувала, що вона мала роман з Ажаром.
Розуміючи серйозність справи, Гарі домовився із родичем Полем Павловичем, щоб той почав грати роль Ажара.
І щойно публіка повірить у його існування, Павлович зникне. Таким чином, Гарі міг би й надалі писати під псевдонімом, здобувши сплеск інтересу до своїх творів. Гарі навіть юридично оформив у нотаріусів всі особливості «діяльності» нового літератора. Гра Гарі започаткувала життя Ажара.
Через рік Ажар публікує роман «Все життя попереду». При цьому Гарі мало не зруйнував містифікацію тим, що першу назву він взяв з іншого свого твору. Завдяки дружині Павловича назву змінили та книгу номінували на Гонкурівську премію 1975 р. Стурбований Гарі наполягав на тому, щоб племінник подав відмову. Голова журі та президент Гонкурівської академії заявив, що обрали книгу, а не автора та премія присуджується незалежно від думок автора. Завдяки подібному збігу обставин Гарі став лауреатом премії вдруге.
Цікаво, що літературні успіхи Ажара супроводжувалися обговоренням, а роботи Гарі ігнорувалися. З Ажаром уклали контракт на 5 романів, екранізація його роману ізраїльським режисером Моше Мізрахі отримала «Оскар», «Золотий глобус» та «Сезар». Успіх закрутив голову Павловича і той захопився роллю ‒ опублікував справжню біографію, дозволив друкувати свої фото, став головним редактором у відомому видавництві. Він навіть почав вимагати від Гарі рукописів для нових видань за контрактом. Ілюзія Ажара витіснила Гарі з його власної постановки.
За п’ять останніх років життя письменник написав 7 книг «від Гарі» та ще 4 романи «від Ажара». Гарі продовжував опікуватися колишньою дружиною, облаштувавши їй квартиру в будинку, де жив із сином, щоб Джин могла відвідувати дитину. Положення змінилося після її самогубства в 1979 р. Він відмовлявся від усіх пропозицій: від створеної премії Поля Морана, від членства у Французькій Академії тощо. Передавши всі права публікації творів своєму синові, 2 грудня 1980 р. письменник застрелився, залишивши послання своїй аудиторії:
«День Д. … досяг межі самовираження». Але гра автора/героя у своєму абсолютному романі не закінчилася і після смерті: на похороні в Будинку інвалідів звучав разом із французькою «Марсельєзою» «Ліловий негр» Вертинського. Через кілька місяців Павлович відкрив таємницю містифікації. а через рік було видано останній твір Гарі «Життя і смерть Еміля Ажара».
За своє життя Роман Кацев змінив багато імен та ролей – від литовського єврея до француза-денді, від простого сержанта до героя Опору та друга генерала де Голля, від юриста до генерального консула та радника міністра. Він вважав себе ліберальним буржуа з гуманістичними схильностями, у якого хоч і не було ні краплі французької крові, але в жилах текла кров Франції. Французька літературна еліта косо дивилася на славу та комерційний успіх Гарі і не сприймала його всерйоз. Проте, як великий прозаїк Гарі та великий письменник Ажар, він створив 27 книг, ставши одним із кількох гуманістів, які, на думку філософа Цвєтана Тодорова, повставали проти нелюдяності ХХ століття.
Микола Буланий
Фото: пам’ятник Гарі у Вільнюсі (власні фото)
ЩЕ СТАТТІ
Люди дивовижної долі: Олександр Фрідкіс
Син рабина ‒ засновник нетрадиційної комп’ютерної арифметики
Наум Коган – повість довжиною у життя