Якщо запалюють свічки ‒ це комусь потрібно…

А також з цієї нагоди публікуємо спогади І. С. Маневича про один епізод його журналістської діяльності, про божевільну на той час ідею та її втілення у життя.

«Дивний, майже абсурдний заголовок», — буркне читач, який тримає в руках цей випуск газети. — «До чого тут американці?». На перший погляд, він правий, але не поспішайте з висновками.

У нашій обласній бібліотеці є краєзнавчий відділ. У ньому акумулюється та вивчається величезна кількість матеріалів різного змісту. Зокрема, зберігаються підшивки всіх газет, які виходили або досі виходять у Придніпров’ї. До речі, й мені доводилося там щось шукати для роботи.

І ось я уявив картину. До краєзнавчого відділу заходить людина. Можливо, історик або аспірант, який збирає матеріал для дисертації, краєзнавець або просто допитливий читач. Просить підшивку дніпропетровської міської газети «Дніпро вечірній», починає читати.

І раптом! Що це? Він не вірить своїм очам. На першій сторінці, в правому нижньому куті, маленька замітка в один рядок з малюнком. Намальована запалена свічка і повідомлено час її запалювання. І в кожному наступному п’ятничному випуску красується таке оголошення. Лише час трохи змінюється. І де це? В нещодавно партійному органі! У країні, де збудовано соціалізм і будують комунізм! В країні справжнього інтернаціоналізму! І раптом такі недозволені речі! Куди дивиться редактор?

…Я народився в абсолютно асимільованій родині, дуже далекій від будь-якої релігії. Дідусів, на жаль, я не знав. Гадаю, що вони були віруючими. Мені «дісталася» одна бабуся, та й то — на недовгий довоєнний час. Наскільки пригадую, її дев’ять дітей нічого не знали про релігію. Справа в тім, що після ранньої смерті чоловіка-годувальника родина жила в злиднях, іноді навіть голодувала. Але вона всіх витягла й поставила на ноги. І як вони боготворили свою мамусю! Це обожнювання я бачив на власні очі. Хіба це не одна з заповідей юдаїзму?

Отож, я виріс атеїстом. Минуло багато років, допоки я, в якості підопічного Хеседу, почав відвідувати синагогу, познайомився з ребе Шмуелем та ребецен Ханою, став великим шанувальником і споживачем маци…

З численних постулатів юдаїзму мені чомусь найбільше в душу вкарбувалося запалювання суботніх свічок. Можливо, тому, що під час Другої світової війни,

в евакуації, звичайні стеаринові свічки були великодефіцитними. Досить часто, коли вимикали світло, шкільні домашні завдання доводилося виконувати при якомусь коптячому саморобному світильнику.

У цій заповіді, яка дійшла до нас із глибини віків, є щось приховане, недоступне нам, звичайним людям. У самому дійстві — запаленні, навіть у його функціональному значенні, — є щось сакральне, містичне. Варто згадати рядок геніального Бориса Пастернака:

«Свеча горела на столе, свеча горела…».

У вразливих людей від цього по шкірі мурашки бігають. Ханукальне «Маленьке світло проганяє велику темряву» — це взагалі вислів на всі часи. А який спектр загальнолюдських почуттів!

Одного разу я звернув увагу, що в єврейських календарях-щорічниках вказано час запалювання суботніх свічок. Але, на жаль, замовники цієї корисної поліграфічної продукції чомусь не розуміють, що багато користувачів не мають стовідсоткового зору й не можуть побачити ці мікроскопічні цифри. А шкода…

Коротше кажучи, з усього сказаного мені спала на думку одна ідея. Дивна за тими часами, навіть, смію думати, божевільна. Я працював тоді в дуже популярній і високотиражній міській газеті «Дніпро вечірній». Виходила вона п’ять разів на тиждень, крім вихідних. То чому б, подумалося мені, не вказувати в п’ятницю цей самий час? Я вже знав слово «міцва». Далі все сталося ось як.

Звернувся до головного редактора «Вечорки» Валентина Тимо­фійовича Тарасенка. Він замислився. Напевно, подумав про реакцію «згори». Так, йому було непросто ухвалити позитивне рішення. Ще не так давно газета була партійним органом. Цензура ще діяла, хоча і слабшала. У той час можна було запросто «отримати по вухах». В обласній парторганізації, почувши таку пропозицію, просто покрутили б пальцем біля скроні. Це в кращому випадку. Але, на щастя, часи вже були інші.

Тоді, щоб спростувати його сумніви, я навів найпереконливіший для будь-якого редактора аргумент. Завдяки цим повідомленням у газеті ми збільшимо кількість єврейських передплатників, а отже — піднімемо наклад, що означає окупність та прибутковість. Цей меркантильний довід спрацював. Отримавши добро, я розповів ідею прекрасному художнику «Вечорки» Віті Ткаленко, і він втілив її в малюнку. Так це і запрацювало. Я не знаю реакції влади, і скільки таких номерів вийшло, — не рахував, не пам’ятаю. Але це — БУЛО!

Так звичайні, по суті, свічки «вистрілили» надзвичайною акцією в Дніпропетровську. Ребе Шмуель не очікував такого сюрпризу і був у захваті. Адже в жодній світській газеті країни нічого подібного не було. Знайомлячи гостей і членів різних делегацій, що відвідували єврейську громаду, він обов’язково згадував і цей, просто неймовірний факт.

Про цей епізод із моєї багаторічної журналістської практики я й хотів розповісти читачам єврейської газети.

А зараз — про ще більш дивовижне, принаймні для мене.

Питання на розминку: хто скаже, що спільного між «Дніпром вечірнім», звичайною міською газетою, і найпопулярнішою в світі газетою? Упевнений на 100 відсотків, — таких людей не знайдеться.

А ось і настільки ж приголомшливе співпадіння, так би мовити «в яблучко».

У середині 80‑х років XX століття одному єврею, який очолював велику рекламно‑видавничу компанію, спала на думку оригінальна ідея: «А що як газета “New York Times”, яку вважають найвідомішою і найвпливовішою в світі, щоп’ятниці буде публікувати час запалювання суботніх свічок?».

Звичайно, хтось мав це фінансувати, але який приплив гордості та підйом єврейської самосвідомості від такого щотижневого оголошення про святу для єврейського народу Суботу! Ініціатор знайшов багатого щедрого єврея, який перейнявся ідеєю і погодився оплачувати «символічну» суму — майже дві тисячі доларів на тиждень! — за її реалізацію.

І протягом п’яти років щоп’ятниці євреї всіх п’ятдесяти штатів, а також ті, хто жив за межа­ми США, бачили таке оголошення:

«Єврейські жінки! Запалення суботніх свічок в п’ятницю о такій-то годині».

Доля склалася так, що благодійник змушений був скоротити фінансування низки проектів, і в червні 1999 року публікація оголошення припинилася. Відтоді його не друкували — за виключенням одного разу.

Це сталося в січні 2000 року. «New York Times» випустила святковий номер, присвячений міленіуму, і вийшла з трьома титульними сторінками. На першій йшлося про те, що публікувалося в цій газеті сто років тому — 1 січня 1900 року. На другій містився сучасний новорічний матеріал, а на третій — прогнози на майбутнє, про те, що писатиме газета 1 січня 2100 року (тобто через 100 років). На цій фантастичній сторінці можна було знайти такі заголовки: «Ласкаво просимо до 51-го штату — Куби!», «Чи мають роботи право голосувати?» та інші. А в доповнення до цих захопливих новин із майбутнього на тій же сторінці знову було розміщено оголошення про час запалювання суботніх свічок 1 січня 2100 року.

Так просто, ні­хто не замовляв і ні­хто за це не заплатив. «New York Times» зробила це за власною ініціативою. У редактора газети запитали, навіщо він розмістив таке незначне оголошення. Його відповідь з приголомшливою точністю підтвердила вічне існування єврейського народу та силу традиції, що передається з покоління в покоління. Він — католик ірландського походження — сказав:

«Ми не знаємо, що станеться в 2100 році. Неможливо передбачити майбутнє. І тільки в одному ми можемо бути повністю впевнені — у 2100 році єврейські жінки запалюватимуть суботні свічки»…

До речі, після цього виявилася ще одна примітна обставина. Хтось із тих, хто прочитав цю історію, не полінувався перевірити за календарем, на який день тижня припадає 1 січня 2100 року, і виявив, що це… п’ятниця! У нашому бурхливому житті бувають такі містичні збіги, в які важко повірити. Тепер і я, як той відвідувач краєзнавчого відділу бібліотеки, не можу повірити своїм очам. «Цього не може бути!». Саме час вигукнути разом зі Станіславським: «Не вірю!».

Хвалитися мені вже не личить, але я відчуваю гордість, що здійснив, по суті, нездійсненне в тих умовах. Пишаюся ще й тим, що така оригінальна ідея прийшла комусь іншому в розумну єврейську голову. І де? На іншому кінці світу, за океаном! Отже тому й заголовок цього матеріалу такий.

На цьому можна було б з чистою совістю поставити крапку. Але спеціально для тих, хто дотримується традиції, про яку йшла мова, я підготував кілька цікавих висловів, цитат, уривків із художніх творів, що підкреслюють її значимість як у повсякденному, так і в релігійному житті.

«Благословенна будет та свеча,

что в пламени рождающемся тает,

Благословенно будет это пламя,

что в сердце, в тайниках его горит.

Благословенно будет это сердце,

которое в бою остановилось,

Благословенна будет та свеча,

что в пламени рождает свет…».

Хана СЕНЕШ

«Свет свечи принес в их души мир. Этот мерцающий огонек меж огромных теней словно говорил им: “Зло еще не заполонило мир. Осталась искорка надежды”».

Ісаак БАШЕВІС-ЗІНГЕР

«А потом наступило время зажигания свечей — поистине удивительного обряда, который каждый раз пробуждает в любом еврейском сердце (даже нерелигиозном) воспоминания, надежды на благополучие и счастье своей семьи. Каждая женщина зажигала одну или две свечи, произносила благословение, просила Всевышнего за своих близких, просила об исполнении своих заветных желаний».

Майя Біленька

«Но Всевышний сотворил чудо, и горела Менора восемь дней. Мы с тобой, внученька, поставим ее на окошко. Сейчас, знаешь, самые длинные ночи в году. И слабый наш огонек рассеет долгую зимнюю тьму».

Емма Коган

«Нет в почестях необходимости

И в кроткой славе — никакой!

Все эти малости и милости

Зачеркиваются строкой

О буре, мглою небо кроющей,

И о свече… Бедным бедна

Погаснуть бы должна!

Но всё еще

Горит она… Горит она…»

Анна АХМАТОВА

____________________

Ігор МАНЕВИЧ