Назавжди з нами

29 грудня 2025 р. померла Зоя Лев… Не дожила одного місяця до 97 років…Я вперше побачив Зою Шевелівну Лев влітку 2002 р. Протягом 20 років приходив до неї з візитами як до підопічної Хеседу. Це була людина неординарна,  відверта, з активною життєвою позицією, у минулому геофізик.

Вона закінчила Дніпропетровський Гірничий інститут з відзнакою ще у 1952 році. Опинившись юною дівчиною — молодим спеціалістом — у радянському Забайкаллі, не розгубилася, виконуючи обов’язки начальника електророзвідувальної геофізичної партії. Налагодила в ній дисципліну. Працівники цієї партії поважали її за знання та вміння знаходити з кожним спільну мову… Коли закінчувався польовий сезон, розпочиналися камеральні роботи. Відповідальність за якісне їх виконання теж лежала на її плечах.

Вона мала багато друзів. Була завзятою театралкою. Взимку любила відвідувати Великий та Малий театри, була особисто знайома з відомим режисером Товстоноговим, бачила на сцені Майю Плисецьку.

Книги підтримували її майже до останніх років життя (поки не погіршився зір). Найулюбленішим автором в неї був Юрій Нагібин. Його творчість, його життєвий шлях знала до дрібниць.

Піклувалася і благоустроєм свого міста, своєї вулиці. Вміла знайти потрібні слова та підхід до будь-якого чиновника, що ігнорував звернення громадян. Писала статті у «Дніпро вечірній», була постійним автором в газеті «Шабат шалом»…

Щирі співчуття її рідним та близьким.

Барух Даян га-Емет!

Влад КУВТИРЬОВ

До уваги читачів — автобіографічна замітка-спогад Зої Лев, що був опублікований в «Шабат шалом» в серпні 2009 року (Переклад на українську мову — редакція «Шабат шалом»).

Без знижок на молодість

За життєвими обставинами мені доводилося відвідувати різні установи.

І майже всюди я спостерігала, як старші колеги опікуються й навчають молодих спеціалістів. У пору мого виробничого старту, що почався в далекі п’ятдесяті роки минулого століття, усе було зовсім інакше…

Отримавши спеціальність інженера-геофізика, я поїхала на роботу в Забайкалля.

Начальник Нерзаводської партії Д.П. Вінниченко вищої освіти не мав (тоді керівників, подібних до нього, називали практиками). Без спеціальної освіти був і начальник загону Василь Машуков. Технічний керівник тут узагалі був відсутній: Вінниченко дипломованих спеціалістів не жалував і позбувався їх за першої ж нагоди.

У такій ось обстановці мені й належало виконувати обов’язки техрука. Неприязнь начальника я відчула одразу і так само одразу зрозуміла, що уникнути долі чергової жертви мені навряд чи вдасться. Яким саме способом Вінниченко позбудеться мене, я, звісно, не знала. Але коли рівно через три місяці після початку моєї роботи він несподівано поїхав у відпустку, залишивши партію під мою та Машукову опіку, стало ясно: «атака» почалася.

Як часто буває на Русі, Вася був непоганим працівником, але ще «кращим» п’яницею. Зрештою, перебуваючи в сильному підпитті, він загубив секретні карти й потрапив під суд. Щоб уникнути тюремного ув’язнення, Машуков просто на базі партії зробив спробу самогубства. Але його скрутили, а малокаліберну гвинтівку, з якої він збирався застрелитися, відібрали. Коли пристрасті вщухли, Василь зажадав повернути йому зброю, оскільки разом із загоном вирушав у тайгу. Повернули. А потім, як і належало, повним складом виїхали на ділянку. А через два дні…

О десятій вечора майже всі мешканці десятимісного намету — робітники на чолі з техніком-оператором — заснули. Не спалося лише старшому робітникові та Машукову, який уже «прийняв на груди». Під нічним тайговим небом він натхненно читав вірші, а також розбирав, чистив і збирав гвинтівку. Коли все було готово, він засунув дуло собі до рота і вистрілив…

Увесь загін прокинувся миттєво. Охоплені панікою люди, залишивши на місці все як було, кинулися бігти до найближчого села. А це — 20 кілометрів пересіченою місцевістю і п’ять бродів, які ще й потрібно вміти долати! Таким чином, про подію я дізналася лише вранці.

Мій життєвий досвід нещодавньої студентки був сам по собі невеликий, а спілкування з міліцією і зовсім до нього не входило. Але саме мені довелося організовувати приїзд слідчого та судмедексперта на місце, куди дістатися можна було лише пішки або возом. Я вже не кажу про необхідність особисто брати участь у слідчому розгляді й про безліч пояснювальних записок, які довелося писати…

Минув місяць. Повернувся з відпустки наш «доблесний» начальник і миттєво скористався ситуацією: звинувативши мене, а також подружжя молодих спеціалістів-геологів у смерті Машукова, він фактично вибив мене зі своєї «поміченої» території. За кілька місяців я перевелася на посаду техрука в іншу партію. Щоб дістатися місця нового призначення, мені потрібно було машиною доїхати до найближчої залізничної станції Борзя (це за 300 км від Нерзавода), а потім проїхати ще 25 кілометрів до села Хадабулак. Але саме ці 25 км я пройшла пішки: щоб життя не здавалося медом, Вінниченко заборонив везти мене далі Борзі!

…Телефонного зв’язку з Хадабулаком, звісно, не було. Дороги я не знала. Водії рідкісних зустрічних машин могли підказати, куди йти, лише до найближчої сопки. Але всім чортам назло я до вечора була в Хадабулаку!

Контора геофізиків містилася в будівлі колишньої церкви. Вдень начальник партії набирав тут робітників, а ввечері я та мої нові колеги ставили розкладачки й засинали під шарудіння мишей, які ніяк не могли забути, що колись у церкві був зерновий склад.

Ми розпочинали розвідку нових площ. Очолював колектив теж практик, але, на відміну від Вінниченка, до молодих спеціалістів він ставився доброзичливо й з розумінням. Було багато труднощів іншого порядку, але всі вони виявилися переборними.

Здобувши таку «блискучу перемогу» наді мною, Вінниченко незабаром залишився майже сам із собою: мої друзі-геологи працювати з ним не захотіли й перевелися в іншу партію.

Зоя ЛЕВ

«Шабат шалом», серпень 2009 р.

На світлині — автор під час роботи в Забайкаллі, 1957 р.