Люди дивовижної долі: Олександр Фрідкіс

До 7 адара принесення сувою було приурочено не випадково. Адже це не тільки день відходу з життя Моше Рабейну, але також професійний день працівників «Хевра Кадіша». Олександр Фрідкіс упродовж багатьох років не тільки керував справами громади та був габаєм синагоги «Золота Роза», а й очолював «Хевра Кадіша» у місті. Та й загалом, в історію Єврейської громади Дніпра ім’я Олександра Фрідкіса вписано окремою главою. Свого часу телепрограма «Алеф», що виходила
в ефір понад чверть століття, підготувала два великих репортажі з цією дивовижною людиною. Я уважно їх переглянув та об’єднав спогади Олександра Фрідкіса в один газетний матеріал.

Шлях до молитви

У нашій родині за дотриманням єврейських традицій стежила переважно старша сестра батька – Естер, Есті, Фіра. Не знаю, чи мала вона єврейський календар, але коли починається і закінчується Пурим, Шавуот чи Песах, вона знала.

На зимові та літні канікули мене зазвичай відправляли до неї. А тітка ділилася зі мною своїми знаннями. Мамі вона постійно говорила: «Як це – діти – два сини – у йорцайт не знають, як читати Кадіш?». У 15–16 років я вже знав і Кадіш, і Шма Ісраель, і що це головна єврейська молитва – все завдяки тітці. Вона ж мене вперше привела й до синагоги.

Одного разу тітка зателефонувала сусідам – у нас у квартирі телефону не було, а у сусідів був – і запропонувала разом сходити в синагогу на Песах. У мене були заняття в школі, і в синагогу я тоді не пішов. Але на інше свято того ж року, пам’ятаю, було вже тепло, тітка мене в синагогу таки зводила – це було в неділю, і в школі уроків не було.

Мене тоді вразило, скільки людей прийшло до синагоги – дуже багато. Я подумав: «Чому всі ці люди прийшли сюди? Звідки взялося стільки людей?». І тітка допомагала мені знайти відповіді на всі ці запитання. Хоча у тонкощі не заглиблювалася.

Міліцейським порадам всупереч

Ніколи не забуду, як прийшов на Песах до синагоги 1974 чи 1975 року – я ще в інституті навчався. На вході стоять старшина міліції та капітан. Стежать за порядком. Якусь дівчинку з бабусею пропустили. Нас теж пропустили, але спочатку розпитали: «Де ви вчитеся? Що ви тут забули? Ідіть краще в парк або на дискотеку, або в кінотеатр!». Після таких запитань трохи не по собі ставало. Але ми все одно в синагогу приходили, дивилися, слухали і вбирали по крупицях єврейські традиції.

Потім почалася перебудова. Наприкінці 1987 року в Дніпропетровську організували курси івриту. Головою єврейської громади міста на той момент був Григорій Кеглер. Він жив поблизу, і ми разом стали відвідувати уроки івриту. Нашим першим учителем був Борис Цейтлін – по суті, він вкладав у нас не тільки знання мови, а й традиційні знання.

Пізніше було організовано уроки Тори. Це вже дозволялось. Спочатку вони проводилися один раз, потім – двічі на тиждень, тричі на тиждень. У результаті, 1989 року синагога була відкрита завжди. Хоча раніше відкривалася лише по суботах. Перед молитвою приходила прибиральниця Наташа. Якщо це була зима – топила грубку на другому поверсі. На жаль, коштів на опалення всієї будівлі не вистачало, тому опалювали тільки другий поверх, на балконі якого молилися жінки. Перший поверх від другого відділявся спеціальною перегородкою.

Постійного хазана в синагозі не було, але був Абрам Городецький. Він працював бухгалтером, відвідував усі молитви і дуже гарно співав. Ось він і був хазаном, а згодом передав естафету своєму братові – Ісааку Городецькому.

У 80-ті роки ми запрошували в синагогу хазана з Бердичева. Він приїжджав на всі свята зі своїм шофаром і проводив молитви – на Йом Кіпур, Рош аШана, Суккот, Шміні Ацерет, Симхат Тору.

Свята земля не продається

Я пам’ятаю Симхат Тору 1987 року – це було одне з найвеселіших свят – акафот із сувоями Тори. А на подвір’ї синагоги розташовувалась невеличка стара альтанка, яка під час Суккоту перетворювалася на Сукку – ми просто прикрашали її ялинковим гіллям. Словом, робили, що могли. І намагалися зробити більше.

Взагалі, всі, хто тоді відвідував синагогу, – це були святі люди. Вони приходили на молитву, не думаючи про якісь мирські речі – гроші чи фарбренген. Нічого цього не було. Навпаки, самі приносили гроші. Григорій Кеглер іноді просив людей допомогти – коли, наприклад, синагозі не вистачало коштів для оплати рахунку за електрику. І люди допомагали. Для людей похилого віку, які приходили в синагогу, це був клаптик рідної землі. Свята земля.

Пам’ятаю, люди, які жили по сусідству із синагогою, одного разу звернулися до Кеглера з проханням пересунути на 20 сантиметрів паркан, обіцяли за це заплатити. Григорій Кеглер відмовив їм у м’якому формулюванні, але категорично: «Будь ласка, це ми можемо у вас викупити 20 сантиметрів землі. Але своєї не віддамо. Це наша земля, викуплена багато років тому, і вона залишиться за громадою».

Маца радянського періоду

Керівники Єврейської громади Дніпропет­ровська завжди турбувалися про те, щоб перед Песахом у людей була можливість купити мацу. Не тільки у дніпропет­ровців, а й у жителів Дніпродзержинська, Новомосковська, Кривого Рогу тощо.

Спочатку складали заявку, в якій вказували, скільки євреїв мешкає в Дніпропетровську та інших містах. І відповідно – скільки тонн маци необхідно. Громадою в той час керував Абрам Сухий. А я разом зі ще одним євреєм – Іллею Мордуховичем – після складання заявки приносили її на затвердження в облвиконком, у відділ по справах релігій, який очолювала людина на ім’я Зубець. Моєму супутнику було вже понад 80 років. Він був хворий і ходив із паличкою. А Зубець жодного разу не запропонував йому присісти – ми завжди чекали «аудієнції», стоячи біля дверей. Зубець щоразу вивчав заявку і запитував: «4 тонни, навіщо вам стільки?».

За мацою ми їздили в різні міста – до Києва, Одеси, Сімферополя, одного разу в Білорусію. Але зрештою зупинили вибір на Москві – там мацу купити було простіше, і до нас ставилися більш довірливо.

Непроста арифметика

У Дніпропетровську в заявці нам цифру 4 завжди закреслювали, виправляли на 2,5 тонни. У Москві ми пояснювали ситуацію представнику місцевої єврейської громади Федоровському. Він приходив до головного рабина Москви Адольфа Шаєвича, після чого до заявки приписували ще 500 кг. Тож зазвичай у місто ми привозили 3 тонни маци. Замовляли велику машину – завантажували в неї мацу і разом із водієм, щоб уникнути ексцесів у дорозі, поверталися до Дніпропетровська. Вранці машина під’їжджала до синагоги. Через дорогу від неї розташовувалася фабрика, ми там наймали вантажників, платили їм по 5 рублів, і вони мацу вивантажували в зал синагоги. Ані єврейських газет, ані інтернету тоді не було. Але працювало «циганське радіо». Тож маца розходилася швидко. Люди похилого віку приходили по неї з білими наволочками, накрохмаленими до хрускоту. Упаковки маци були 2-кілограмові – паперові й перетягнуті шпагатом. Люди брали по 2-3 упаковки. Московська хоральна синагога на вул. Архипова продавала нам мацу по 2 рублі за кілограм. А в Дніпропетровську вона продавалася по 3 рублі, оскільки потрібно було якось відшкодовувати витрати на її доставку.

Крім маци ми привозили в місто борошно, виготовлене з неї, що входило в загальну заявку. З цього борошна люди готували кнейдлах, зі смаженою цибулею і гусячим жиром усередині. Кнейдлах відварювалися в бульйоні – смак був непередаваний!

Знай наших!

Наприкінці 60-х років невелика мацепекарня існувала і в Дніпропетровську – на вулиці Харківській. Розташовувалася вона у звичайній квартирі, на першому поверсі, де жила сім’я євреїв. Мацу пекли на замовлення: люди приносили 4 кг борошна і забирали 3 кг маци, кілограм залишався пекарям – за роботу. Цдаку там теж можна було залишити, але розраховуватися люди воліли борошном. Пізніше випічка маци припинилася – напевно, власники квартири померли.

Багато євреїв, які приходили в синагогу, цікавилися, де можна придбати єврейський календар із зазначенням дат єврейських свят. Нам такі календарі надсилали з Москви. Гроші в Москву синагога пересилала. А в Дніпропетровську єврейський календар можна було придбати за 1 рубль. Тож члени громади були більш-менш поінформовані. Звісно, таких детальних бесід, як після приїзду до Дніпра ребе Шмуеля Камінецького, з членами громади ніхто тоді не проводив – про закони Песаха, про те, яких традицій під час цього свята потрібно дотримуватися, і з чим це пов’язане. Люди знали, що євреї вийшли з Єгипту, після Виходу стали вільним єдиним народом, і в пам’ять про це ми їмо прісний хліб. Ось про це пам’ятали всі, і маца на свято в людей завжди була.

Був один випадок, коли мацу спекли просто в синагозі – на вул. Коцюбинського, 7. Крім того, люди пекли мацу самі – брали зубчасте коліщатко від годинника і прокочували по тісту, щоб воно не піднімалося. Засікали час, щоб укластися в 18 хвилин, і випікали мацу в печі.

Дніпро. Набережна. Седер.

А от перший седер у Дніпропетровську провели 1989 року в ресторані «Корал», на Набережній. Людей зібралося дуже багато. Для проведення седера до Дніпропетровська приїхав рабин з Ізраїлю з дружиною. Седер він вів на івриті. Але була й перекладачка – жінка вже у віці, Катерина. Вона закінчила факультет івриту в Київському державному університеті ще до того, як його закрили 1966 року, після розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем. А ще вона подарувала мені іврито-російський словник, виданий у Москві 1963 року – перший іврито-російський словник, виданий у СРСР.

У наступні роки седер проводили в інших місцях. Зокрема, в кафе «Дніпропетровськ», теж на Набережній – при однойменних готелі та ресторані. А за кілька років до міста приїхав реб Шмуель Камінецький, і седери стали проводити на вищому рівні – так, як годиться.

Загалом, після приїзду до Дніпропетровська реб Шмуеля Камінецького, ситуація в місті разюче змінилася. Він завжди багато уваги приділяв просвітницькій діяльності. І люди стали більш активно долучатися до єврейських традицій. Свою роль у цьому, звісно, зіграли і гласність з перебудовою. Але саме з приїздом р. Шмуеля Камінецького в житті Єврейської громади Дніпра почався новий етап.

Чи важко працювати габаєм?

Я ніколи не замислювався над тим, важко це чи ні, – бути габаєм у синагозі. Але мені завжди було приємно цим займатися. Я відчуваю, що затребуваний, що потрібен, що можу дати людям те, чого вони чекають. І що працюю не тільки тому, що мені це подобається, а щоб принести якусь користь нашій єврейській громаді.

А в тому, що в синагозі люди не тільки моляться, а й обговорюють якісь свої питання, не бачу великої трагедії. Так було споконвіку. Адже недарма на івриті синагога – це бейт кнесет, будинок зібрання.

Валентин Хорошун

Фото djc.com.ua