Лідери єврейської громади: Ігор Романов

Так, це один із найбільш, як то кажуть, закритих, непублічних і нетусовочних лідерів громади — Ігор Олегович Романов, перший і поки що єдиний директор Об’єднання юдейських релігійних громад Дніп­ропетровського регіону. Власне, цим він і цікавий…

— Мої батьки з Харкова, де й я народився 1959 року. Мама, Тамара Ваганівна, працювала економісткою в Міністерстві чорної металургії, яке знаходилося в Дніпропетровську, — розповідає Ігор Романов. — Тато, Олег Рафаїлович Грінберг, під час війни 1941–45 років мав статус «сина полку», точніше — шпиталю. Його мама, моя бабуся, була лікаркою й служила в пересувному військовому шпиталі. Усю війну її тоді ще малолітній син перебував разом із шпиталем. Так вони разом дійшли до Кенігсберга. Закінчивши Харківський будівельний інститут, тато отримав направлення до Дніпра і тут залишився. Відновлював «Криворіжсталь». Будучи грамотним інженером, у період перебудови організував і успішно очолював власну справу. Вийшовши на пенсію, батьки ухвалили рішення виїхати на ПМП до Німеччини. Коли тата не стало,  а в нас почалася війна, моя сестра, яка живе в Туреччині,  забрала маму до себе. Зараз мамі 92 роки.

— А ваше дитинство?..

— Із тримісячного віку я — мешканець славетного Дніпра. Спочатку жили в комуналці, потім татові дали окрему квартиру в районі 12-го Кварталу. На моїх очах будувався палац культури «Шинник», будівельний майданчик якого ми облазили, що нази­вається, вздовж   і впоперек — краще за будь-якого тамтешнього будівельника. «Родзинка» мого безтурботного дитинства — катання трамваями і футбол,  — благо поле також   було поруч. Це спонукало мене до серйозних занять спортом: гімнастикою, футболом, пізніше — бадмінтоном, який став улюбленим видом спорту і яким займаюся донині. Як ветеран, безумовно. Але два-три рази на тиждень тренуюсь. Навіть у змаганнях беру участь.

Ще з дитячих років в мене збереглася нерушима дружба з двома однокласниками зі школи № 16,  до якої я перейшов пізніше. Дружба, якою я дуже дорожу. З них лише один єврей. Другий із самого початку знав, що я з єврейської родини, але це жодним чином не заважало нашій дружбі.

— Школа… Улюблені предмети? Мрії про майбутню професію?

— Окрім математики та інших прикладних наук, любив літературу. Навчався досить добре. Але знання давалися нелегко. Проте в атестаті було лише кілька четвірок, більшість — п’ятірки. Мрії про конкретну майбутню професію? Не пам’ятаю, або їх узагалі не було. Хотілося чогось розмитого — стати якимось начальником, чимось або кимось керувати… А коли в рожевих мріях доводилося спускатися на землю, то розуміння, що починати треба з інженера на підприємстві, виглядало найбільш реалістичним. Що, власне, й було реалізовано.

— Інститут?

— Ні, почав із технікуму Автоматики та Телемеханіки — престижного на той час навчального закладу і не менш шанованого відділення електронно-обчислювальних машин. Навчався із задоволенням і готувався до вступу у виш. Вибір припав на металургійний інститут, спеціальність — теплоенергетика. Після першого курсу призвали до армії. На щастя, служив майже за фахом — зв’язківцем, — у Запоріжжі та Криму. Після демобілізації поновився в інституті, але вже не на денному,  а на вечірньому відділенні. Паралельно влаштовувався на Петрівку. Запропонували дві вакансії: у центральну заводську лабораторію та в копровий,  допоміжний цех мартенівського виробництва. Начальник копрового до моєї кандидатури поставився відверто скептично — мовляв, довго тут не затримаєшся… Мене це зачепило, і я наполіг, щоб мене взяли. Словом, у моїй трудовій книжці з’явився запис про прийняття електриком кранового господарства. Колектив цеху виявився напрочуд хорошим і прийняв мене цілком доброзичливо. Та й я швидко вжився.

Невдовзі обзавівся родиною: дружина — колега, також металург. Народилася донька, і до її першого дня народження мені зробили подарунок — призначили майстром бригади з 70 осіб. На цій посаді я пропрацював 13 років. Заробив авторитет, повагу, гідну зарплату, «шкідливий стаж» і заводське житло. Досі часто сниться той прекрасний час…

— Яким же дивним чином простий радянський інженер єврейського походження перетворився на одного з лідерів єврейської громади?

— У цьому заслуга мого тата, коло спілкування якого свідомо поширювалося переважно на євреїв. На початку 90-х він мав власну фірму, що займалася будівництвом і сантехнікою. Саме тоді до міста прийшов «Джойнт» і почав облаштовувати Хесед на Барикадній. Тато знав першого директора дніпропетровського «Джойнта» Шимона Стриньковського, який попросив його залучити місцевих євреїв до роботи в Хеседі.

У той час Петрівка почала різко здавати позиції, і я мав намір змінити місце роботи. І тут тато дуже вчасно натякнув на роботу в Хеседі. Ян Сидельковський, тодішній директор Хеседа, запропонував мені очолити соціально-гуманітарний напрям — створення бази даних нужденних місцевих євреїв-пенсіонерів для отримання матеріальної допомоги, зокрема продуктових наборів.

Треба сказати, що набори тоді були дуже хороші. Розповім один кумедний випадок. Приїжджає до нас на престижній машині молодий чоловік, просить назвати вміст набору і дати йому порожній хеседівський пакет — мовляв, сам усе купить для мами. Ми виконали його прохання. А за кілька днів до Хеседу посипалися дзвінки з обуренням: чому у одних в наборі є курка, а в інших — нема? Виявилося, що з добрих намірів той молодий чоловік, окрім передбаченого списком, купив ще й курку. Щаслива мама миттєво похвалилася знайомим, обурена реакція яких не змусила довго чекати…

— Коли відбулася зміна вашої діяльності?

— Соціально-гуманітарним напрямком у Хеседі я займався понад чотири роки. У 1999-му запропонували роботу в єврейській громаді — конкретно очолити структуру Федерації єврейських громад України, раніше створену рабином Меїром Стамблером, — Об’єднання єврейських громад Дніпропетровського регіону.

Трохи історії. Федерація була створена для відродження єврейських традицій в Україні й налічувала п’ять великих регіональних об’єднань: Дніпро, Одеса, Житомир, Донецьк,  Луганськ. Серед тих об’єднань,  які й донині продовжують активно працювати,  — Об’єднання єврейських громад Дніпровського регіону. Воно почало свою діяльність одним із перших, збираючи крихти ідишкайту, які дивом уціліли за роки соціалізму.

Спочатку до складу Об’єднання, окрім Дніпра, входили Кропивницький, Кам’янське, Кривий Ріг, Черкаси. Тепер це вже автономні громади зі своїми рабинами. Об’єднання нашого регіону сьогодні налічує 14 громад. У сфері їхньої діяльності — проведення єврейських свят,  збереження традицій юдаїзму, консультативна та юридична допомога, робота з подолання й викорінення проявів антисемітизму, меморіально-історична діяльність і просвітницька робота з ознайомлення жителів України з життям і культурою єврейського народу. Також акцент робиться на спортивному розвитку єврейської молоді. На це спрямовані програми, що активно працюють у Федерації: «Маккабі», «Єдність», «Дніпро — шахова столиця» та інші.

Центральну роль тут, безумовно, відіграє Єврейська громада Дніпра. Саме звідси поширюється світло ідишкайту в маленькі міста й села, де іноді мешкають усього двоє-троє євреїв. Як, наприклад, у П’ятихатках, де проживає лише одна родина Седлерів. Нам дорогий кожен єврей,  де б він не жив. Саме завдяки Дніпровській громаді вдалося зберегти єврейське життя в невеликих населених пунктах. Ми надсилаємо туди кошерні святкові набори, які допомагають проводити єврейські свята за всіма правилами. Активну діяльність там ведуть і наші волонтери.

— У чому полягала ваша місія?

— Почну з цифри: у нашому регіоні — без урахування обласного центру — проживає орієнтовно, з поправкою на війну,  від 15 до 18 тисяч євреїв. Тому основними завданнями Дніпровського об’єднання є: створення інфраструктури громад; проведення заходів, пов’язаних із традиціями юдаїзму; спів­праця з організаціями та посланцями Ізраїлю й Америки; проведення зустрічей і налагодження контактів із керівництвом міст,  що входять до складу Об’єднання; підготовка, організація й проведення лекцій для єврейського населення тощо. Також — тісні контакти у сфері спорту.

Окремо я займаюся питаннями безпеки. Це — комунікація з правоохоронними органами, а також запобігання інцидентам антисемітизму, переважно побутового характеру.

(ВІД АВТОРА. Увесь цей величезний пласт роботи Ігор Олегович Романов узяв на свої плечі — і, що називається, підняв із першої спроби. Нинішній високий рівень розвитку Об’єднання єврейських громад Дніпровського регіо­ну — значною мірою його особиста заслуга. Своїм же одним із головних досягнень Ігор Романов вважає те, що «зумів багатьох своїх друзів привести до юдаїзму та в результаті створити «власну єврейську команду»).

— Традиційне запитання: про усвідомлення власної, особистої причетності до єврейства…

— Свою єврейську ідентичність я усвідомив у спілкуванні з бабусею. Окрім того, що в колі друзів і родини вона спілкувалася їдишем, вона свято дотримувалася єврейських традицій: запалювала свічки, на Песах обов’язково була маца — невідомо звідки взята…

На початку 90-х із друзями ходив на щойно організовані в Дніпропет­ровську відкриті святкування Песаха й Пурима. Мені стало цікаво, і я почав глибше занурюватися в єврейські премудрості.

Мені дуже близьке все, що пов’язане з пам’яттю єврейського народу. У зв’язку з цим безмежно ціную знайомство і дружбу з легендарним Аркадієм Шмістом — власне, те, чим він займався. Після його трагічної загибелі багато його незавершених проєктів ми взяли на себе. У результаті в малих містах і селах області — Нікополі, Солоному та інших — з’явилися меморіали й пам’ятники загиблим і розстріляним євреям.

Вже років 20 навчаюся єврейської премудрості й донині беру уроки Тори в різних рабинів. Сьогодні — у рабина Мойше Вебера. Намагаюсь, якщо випадає можливість, не пропускати молитви в синагозі.

— Як зазвичай складається ваш робочий день?

— Як і раніше, проводжу його в поїздках, у дорозі. Щоправда, нині, з відомих причин, дещо рідше. Мета поїздок — зустрічі як із керівниками, так і з рядовими членами малих єврейських громад регіону. Не подумайте, це не святкові візити, а обговорення і вирішення нагальних проблем на місцях. І коли вдається чимось допомогти, відчуваю невимовне задоволення. Напевно, тому, коли випадає чергова поїздка до якоїсь громади, зранку прокидаюся з особливим ентузіазмом і піднесенням.

— У двох словах про родину…

— Про дружину я вже згадував. На початку війни дружина і донька — вона лікарка, дитячий офтальмолог — із двома дітьми виїхали до Німеччини. Я ж ось уже майже чотири роки курсую то до них, то до мами й сестри в Туреччину. Ні, переїжджати не збираюся — тут робота, друзі, улюблений бадмінтон, тут багато що тримає. Чекаю, коли війна закінчиться й усі рідні повернуться.

Старший онук Ігор — надзвичайно музично обдарований. Він піаніст із консерваторською освітою і, можна сказати, з європейським ім’ям. У свої лише 20 років дає фортепіанні концерти в Парижі, Брюсселі та інших європейських столицях. Молодшому онукові Матвію — п’ятнадцять. Він школяр і також подає великі надії…

— Ваші захоплення, окрім бадмінтону?

— Шахи, любов до яких мені прищепив тато. Така цікава деталь: щоб захопити шахами моїх друзів, він безкоштовно вів в школі шаховий гурток. Потім був шаховий клуб на Дзержинського, участь і перемоги в різних турнірах. У підсумку — перший дорослий розряд. Любов до шахів збереглася й досі.

Для підтримання форми виробив для себе залізне правило: поки не виграю дві поспіль бліц-партії в комп’ютера — спати не лягаю… Тривалий час я є заступником голови міської шахової федерації. Пишаюся тим, що престиж шахів у місті помітно зріс, і амбітно мрію,   щоб Дніпро став шаховою столицею України.

Бесідував

Євген ЄВШТЕЙН