Аркадій Франкенберг – останній головлікар ОШВД

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Аркадій Артурович Франкенберг зберігає вірність справі свого життя, а також є поважним членом Єврейської громади Дніпра і парафіянином синагоги.

— Я народився у Дніпропетровську в 1953 році. Тато, Артур Аркадійович, працював у торгівлі, мама, Розалія Іхілевна, була відомою в місті майстринею з виготовлення жіночих капелюшків, — розповідає доктор Франкенберг. —Батько воював, при обороні Сталінграда отримав тяжке поранення в голову. З кулею в черепі, яку не наважувалися витягти, так і прожив усе життя.

— Що або хто спонукав вас обрати медичну стежку?

— Мама в підлітковому віці, перебуваючи в евакуації, тяжко застудилася з ускладненнями, які потім її не відпускали. Тому я з дитинства спостерігав за роботою лікарів, вимушено став, як то кажуть, завсідником лікарень, де мама часто лікувалась. Словом, медичне середовище було мені далеко не чужим. І десь років у тринадцять я вже твердо вирішив для себе, що буду лікарем.

— Слід гадати, у школі ви вчились добре…

— Атестат псувала лише одна «трійка» — з креслення. З усіх інших предметів — «добре» й «відмінно». Особливо любив і знав фізику та хімію. Адже готувався вступати до медичного.

— Як із таким прізвищем у той час вам вдалося вступити до медінституту ?

— Прізвища я не змінював. І вступив із першого разу, хоча на першому іспиті, з улюбленої хімії, примудрився отримати «трійку». Решту ж склав на «відмінно». Кажуть, тоді євреїв у медичний приймали не більше одного відсотка від загальної кількості абітурієнтів. До речі, в нашій групі вчилася — на «відмінно» — майбутній головний алерголог області і депутат міськради Євгенія Михайлівна Дитятковська.

— Ви зробили наголос на відмінному навчанні Дитятковської, а самі як вчилися?

— Вчився з задоволенням. Відмінником я не був, але твердим хорошистом був точно.

Серед величезної кількості іспитів і заліків у пам’яті лише один випадок, коли на першому курсі викладачка, яку просто коробило від мого прізвища, на іспиті поставила мені явно незаслужену «трійку». Хотів було подати апеляцію до ректорату, але тато врозумів і відговорив…

— Як сталося, що ви обрали досить непопулярну спеціалізацію — шкірних захворювань?

— Я дружив з одногрупником Олегом Ольховим, батько якого, Юрій Хананович Когон, був доцентом кафедри шкірних хвороб. Окрім того, що мені дуже подобалися його лекції, я часто бував у них удома, де Юрій Хананович уже в яскравіших тонах розкривав глибини й доводив гостру необхідність шкірної спеціалізації. У хорошому сенсі, доцент Когон мене «заразив», і я серйозно захопився вивченням шкірних хвороб.

Інтернатуру проходив в обласному шкірно-венерологічному диспансері на Артема. Після її закінчення запропонували роботу лікаря-ординатора у шкірному відділенні. То був 1978 рік. Потім працював лікарем у гонорейному відділенні. Перша керівна посада — завідувач відділення закритого типу в Лоц-Кам’янці. Так, існувало й таке, майже секретне, під охороною міліції і собак відділення для дорослих і неповнолітніх, огороджене високим парканом із колючим дротом. Там утримували — ні, не злочинців — асоціальних громадян: типу бомжів, алкоголіків, безробітних, вокзальних проституток і дітей із неблагополучних сімей. Які потрапляли туди здебільшого після міліцейських рейдів… Їхнім звичним середовищем був переважно базар-вокзал. Смішно сказати, але я після цієї роботи ще довго з острахом ходив на Озерку, бо з різних кінців частенько чулися радісні вітання… Нашим завданням було їх обстеження на предмет виявлення заразних хвороб. Тиждень, проведений там, вони сприймали як перебування на найкращому курорті чи в будинку відпочинку… Наприкінці 90-х ці відділення цілком слушно закрили. Пропрацював я там цілих шість років.

— Скільки ліжок вміщав диспансер ?

— За моєї каденції з усіма філіями — близько двохсот. Окрім шкірного і гонорейно-урологічного, в окремій старезній будівлі було сифілідологічне відділення на 40 ліжок. Пізніше його ліквідували, бо в нормальних країнах венеричні хвороби лікують амбулаторно.

— А як сталося, що головлікарем диспансеру призначили саме вас?

— Після завідування відділенням я певний час працював начмедом. У цей період — йшов 1988-й, третій рік перебудови — серйозно захворів тодішній голов­лікар, його здоров’я не дозволяло керувати диспансером. І хоча мені було всього 35 років, та я єврей, та ще й не член комуністичної партії, — вибір, чомусь, упав на мене… Напевно, під час хвороби головлікаря я доволі тривалий час непогано виконував його функції. У результаті на цій посаді я пропрацював із вересня 1988-го до листопада 2021-го — важко навіть самому усвідомити — 33 роки. До речі, я виявився останнім головним лікарем обласного шкірного диспансеру, бо наприкінці 2021 року його юридично ліквідували. Ще виконував дуже важливу в сучасній медицині функцію експерта Міністерства охорони здоров’я, який разом із групою колег готував протоколи лікування та їх доказову стандартизацію. За моєї участі в нашому диспансері створено перший в Україні анонімний венерологічний кабінет. Як з’ясувалося, два лікарі цього кабінету за місяць успішно амбулаторно вилікували стільки ж містян, скільки 70 їхніх колег за рік.

— До останнього почували себе на своєму місці?

— Так. Тим більше, що мені дали після виходу на пенсію попрацювати спершу головлікарем, а пізніше — гендиректором обласного шкірно-венерологічного диспансеру цілих вісім років. За що я безмежно вдячний місцевій владі.

— Гостро стояла за вашої каденції проблема венеричних хвороб і СНІДу в Україні та в нашому місті?

— Наведу такий приклад. У 1997 році я брав участь у роботі Світового конгресу венерологів в Іспанії. Там оголосили країни-лідери за захворюваністю на сифіліс. На першому місці у світі — Росія, за нею — Україна і Молдова. За містами — Дніпро, на щастя, був після Одеси і Києва. Практично той самий показник і за СНІДом. У 1998 р. я отримав грант Держдепартаменту США і пройшов дуже корисне стажування як із профілактики, так і з лікування СНІДу у штаті Західна Вірджинія.

— Зараз будівлю шкірвендиспансеру переобладнано під церкву та єпархію ПЦУ… Яка історія цієї величної споруди?

— До революції 1917 року в будівлі розташовувалося земство, після — артдивізіон «червоних». У 1922 році, в розпал епідемії сифілісу і керуючись рішенням першого з’їзду дерматологів про створення мережі шкірно-венерологічних лікувальних закладів, будівлю передали під облаштування в ній зазначеного медичного закладу. За рік диспансер прийняв перших хворих.

На жаль, 100-річчя шкірно-венерологічного диспансеру, яке хотілося відзначити у 2023 році, не відбулося. Юридично цього лікувального закладу вже не існувало.

— Шкодували за втраченим будинком на Артема?

— Навпаки, радів — як не дивно. Річ у тім, що будівля, мабуть, від часу зведення ніколи капітально не ремонтувалася. Перебувала в аварійному стані ще на початку моєї лікарської практики в диспансері. Всередині все сипалося, тріскалося, текло. Через просідання ґрунту на стінах утворювалися наскрізні сколи й тріщини, які в середині 80-х спричинили розрив труб опалення. Затопило цокольний поверх, ледве встигли вивести хворих. … Грошей на ремонт не виділяли, а в мене серце кров’ю обливалося, бо розумів, що зберегти будівлю мені ну ніяк не вдасться. Коли її передали у господарські руки й там почалася серйозна реконструкція — наскільки мені відомо, навіть укріпили фундамент, — я щиро радів.

— Ви росли в єврейському середовищі?..

— Хоч мої батьки були євреями, як тоді казали, чистокровними, єврейських проявів від них не виходило анітрохи. Навпаки. Пам’ятаю, наші родичі, які емігрували до Ізраїлю, передали мені значок із зображенням ізраїльського прапора. Я настільки був гордий і щасливий, що зранку приколов його до піджака і, збираючись до інституту, з сяючим обличчям милувався у дзеркалі. Це побачила мама і мало не з жахом відібрала мою радість: мовляв, ти що, захотів собі й нам великих неприємностей?!. Хоча, мамині дідусь і бабуся були активними парафіянами синагоги, дотримувалися кашруту й єврейських традицій. Ми часто гостювали у них. До речі, від них я дізнався про єврейські свята і вперше скуштував мацу, тісто для якої вони прокручували через віджимні валики пральної машинки.

— Зараз ви і парафіянин синагоги, і поважний член єврейської громади Дніпра…

— Моєму прилученню до єврейства я значною мірою завдячую нашому раву Шмуелю Камінецькому. Нас познайомив на початку 90-х наш спільний знайомий Борис Шнеєрсон. Почав я з курсів із вивчення Тори, традицій, історії єврейського народу. За три роки занять познайомився з масою цікавих людей. Тоді й став відвідувати синагогу. Що й казати, а єврейська кров, що тече моїми жилами, вступила в хімічну реакцію з моєю душею і свідомістю.

Ще ближчим до єврейської громади я став після того, як перевів молодшого сина до єврейської школи. Там і він, і я відчули, що потрапили в рідну сім’ю. Завдяки вчительці історії Аллі Григорівні Гельберг, яка пробудила в ньому любов до юриспруденції та права, Сашко з червоним дипломом закінчив ВНЗ і став висококласним адвокатом.

— Тоді розкажіть трохи про синів…

Старшому синові Владиславу 48 років, він лікар за першою освітою, спочатку обрав мою спеціалізацію, навіть успішно працював у диспансері. Але після одруження фінансова складова його не влаштувала… Разом із дружиною — вона мікробіолог — відкрили приватну клінічну лабораторію.

Олександру, молодшому, — 42, він, як я казав, адвокат. Займається міжнародними юридичними питаннями. Член нашої єврейської громади

— Чим ви займаєтесь, перебуваючи на пенсії?

— Останні три роки жив у родичів в Ізраїлі. Виїхав від війни і, зрештою, вона мене й там дістала — як то кажуть, з вогню та в полум’я. Але тягнуло додому, тут живуть двоє моїх синів, троє онуків і… могила дружини.

Для підтримання себе у професійній формі й досі вивчаю світову медичну літературу за профілем. На щастя, після стажування у США, медичним англійським володію непогано. Ще з початку 90-х зайнявся інтернет-консультуванням. За ці роки це стало бажаним і офіційним методом надання медичної допомоги людям.

Євген ЄВШТЕЙН