Особливе значення війни Судного Дня

52 роки минуло з часу проведення четвертої арабо-ізраїльської війни, яка увійшла в історію як війна Судного Дня. Це воєнне зіткнення називають також Жовт­невою війною і навіть війною у Рамадан.

Зовні перебіг подій відомий: 6 жовтня 1973 року армії Єгипту та Сирії напали на Ізраїль, бої тривали 18 днів, сторони зазнали величезних втрат тощо. Водночас війна Судного Дня й досі залишається суперечливою сторінкою історії Ізраїлю й викликає жваві дискусії серед військових, істориків та політиків.

Війна між ізраїльтянами та арабами 1973 року вирізняється, передусім, періодом її проведення, адже вибір дня нападу був невипадковим. Ізраїльська розвідка ще з літа 1973 року попереджала про зосередження на кордонах військ противника й щоденні розвідувальні польоти, які дозволяли відстежити переміщення ЦАХАЛу в зоні Суецького каналу. Ці дані ізраїльтяни оцінили як навчальні маневри. Однак прем’єр-міністр Голда Меїр у своїх спогадах «Моє життя» писала, що війна очікувалась, і «Дадо (генерал-майор Давид Елазар — М.Б.) вважав, що слід завдати превентивного удару». Ізраїльська розвідка припускала, що армії Сирії та Єгипту не готові до воєнних дій, а їхнє керівництво не наважиться вступити у війну.

До 6 жовтня 1973 року уряд Ізраїлю мав повну картину становища й ухвалив рішення про призов резервістів, відмовившись від плану превентивного удару.

Поки тривало засідання уряду, почалася війна. За півгодини радіо Сирії та Єгипту оголосило, що саме Ізраїль розпочав війну, а дії їхніх армій є лише відповіддю. На початку війни до арабської коаліції приєдналися Ірак, Саудівська Аравія, Марокко, Пакистан, Лівія та інші, надаючи фінансування й зброю. Активну роль у підтримці коаліції відіграв СРСР, що постачав зброю, підводні човни й авіацію. Країни соцтабору теж не залишилися осторонь. Так, Куба надіслала до Сирії 3000 солдатів і танки, а НДР — 12 винищувачів-перехоплювачів.

Керівництво арабської коаліції припускало, що вій­на, розпочата у священний для юдеїв день — Йом Кіпур, призведе до поразки ізраїльтян. Адже це єдиний день у році, який навіть не надто релігійні євреї проводять в молитві, каючись у гріхах, скоєних за рік. Для більшості євреїв Йом Кіпур не схожий на інші свята: життя в країні зупиняється. В Ізраїлі, на жаль, головна служба життя — ЦАХАЛ, і на Йом Кіпур надається найбільше відпусток. Саме на це розраховувала коаліція, але вона не врахувала, що для євреїв дорожче Судного Дня саме життя. Ведення війни з ворогами Ізраїлю є заповіддю, важливішою за йом тов, бо заради порятунку євреїв від ворогів кожен зобов’язаний, у разі потреби, пожертвувати собою (Мішпат коген, 143; Циц Еліезер, 13, 100; «Перлини Ѓалахи», Лікутім, ч. 2, гл. 11, п. 3). Мудреці вважають це застосовним навіть до дрібниць: якщо вороги напали на прикордонне єврейське поселення, щоб украсти сіно й солому, то «їм слід дати збройну відсіч, навіть якщо для цього доведеться порушити суботу» (Вавилонський Талмуд, Ерувін, 45а; Шульхан арух, 329, 6). А оскільки весь Ізраїль вважається прикордонною зоною, як стверджував рабин Шломо Горен, ізраїльтянам заповідано й у йом тов забезпечити захист життя й цілісність держави.

Розуміючи перебіг подій, стає зрозумілим становище Ізраїлю у перші дні війни. Адже 6 жовтня 1973 року о 14:00 армії Сирії та Єгипту одночасно атакували ізраїльські позиції в районах Тель Фарес, Хаар-Авіталь, Хермон тощо. За даними ізраїльських дослідників, за перші 72 години війни було збито понад 100 ізраїльських літаків і лише 1 сирійський. Після артобстрілу у бій вступили 3 сирійські піхотні дивізії й 1400 танків, яким протистояли 180 ізраїльських танків. Сирія здійснила висадку десанту на горі Хермон. У південній частині Голанських висот сирійці прорвали лінію оборони й відкинули ізраїльські підрозділи до Нафаха. Упродовж чотирьох днів боїв танкова бригада під командуванням Януша Бен-Галя утримувала за собою ланцюг пагорбів у «Долині сліз», де відбулася центральна битва, по завершенні якої сирійці практично дійшли до гирла Йордану. На північному фронті ЦАХАЛ заблокував просування сирійської армії. У ніч з 6 на 7 жовтня війська арабської коаліції захопили траси, що вели до озера Кінерет — головної прісної водойми Ізраїлю. Перевага сил залишалася на боці сирійців, адже призов резервістів затримався на 15 годин через те, що радіо Ізраїлю не працювало у йом тов. Прикладом для ізраїльтян став резервіст лейтенант Цвіка Грінгольд, який стримував на півдні Голан упродовж 20 годин просування сирійської бригади.

Лише 7 жовтня 1973 року ізраїльські підрозділи отримали підкріплення під командуванням генерала Моше Пеледа. І вже 8 жовтня ЦАХАЛ перейшов у контратаку в районі шосе Ель-Аль Кабір. Після важких боїв сирійські підрозділи були відкинуті до кордону 1949 року. На північному фронті Голанських висот підрозділи генерал-майора Рафаеля Ейтана зупинили сирійську армію в долині Емек га-Баха. На цент­ральному фронті підрозділи ЦАХАЛу відтіснили противника вздовж нафтопроводу «Таплайн» у район Хушнія, а згодом відкинули їх за межі Голанських висот. Тепер ізраїльтянам належало вирішити — наступати в Сирію чи зупинитися на кордоні 1967 року. Цілий день 10 жовтня командування обговорювало це питання, адже наступ на Дамаск вивів би Сирію з війни й укріпив статус Ізраїлю. Крапку в суперечці поставила прем’єр-міністр Голда Меїр, яка оголосила про наступ. 11 жовтня війська під командуванням генерал-майора Іцхака Ейтана розпочали атаку в районі Джобата, а дивізія генерал-майора Дана Ленера просувалася до Дамаска. Однак ізраїльтяни несподівано зіткнулися з іракськими дивізіями. Скориставшись ситуацією, ізраїльський десант захопив стратегічно важливу висоту Тель-Шамс, тож підкріплення сирійців, іракців та йорданців не змог­ло зупинити наступ ЦАХАЛу.

У підсумку в боях за Голанські висоти Сирія втратила близько 1100 танків, 392 солдати потрапили в полон. У сирійському полоні опинилися 68 солдатів ЦАХАЛу. Сирійські ВПС були повністю виведені з ладу, а більшість радянських ракетних установок знищені. Воєнні дії завершилися захопленням позицій на горі Хермон, а Дамаск перебував у радіусі обстрілу ізраїльської артилерії.

Особливе місце у вій­ні Судного Дня посів ВМФ Ізраїлю. Уже 7 жовтня 1973 року відбулася унікальна битва під Латакією. Хоча вона була невеликою, уперше у світі билися ракетні катери. У результаті бою ізраїльський флот знищив 5 сирійських ракетних катерів, продемонструвавши маневровість нового типу суден. Але остаточний перелом на морі відбувся 8–9 жовтня в битві біля узбережжя Балтима, де шість ізраїльських ракетних катерів потопили три з чотирьох єгипетських. Після цього бою флоти Сирії та Єгипту протягом усієї вій­ни не змогли покинути свої бази, надавши ізраїльтянам перевагу на морі. Найбільшою втратою Ізраїлю під час усіх воєн з арабами став танкер «Сіріус», який 25 жовтня 1973 року, у перший день перемир’я, підірвався на міні.

Складна ситуація склалася на Синайському півострові, де 5 єгипетських дивізій, що налічували близько 70 тисяч солдатів, атакували ізраїльські позиції, які обороняли 500 бійців ЦАХАЛу. Єгиптяни, завдяки ідеї Баки Закі Юсефа, зуміли подолати піщані загородження «лінії Бар-Лева» за допомогою водометів. Єдиним, хто утримав позиції «лінії», була команда Форт-Будапешта під керівництвом Моті Ашкеназі. Форсування Суецького каналу супроводжувалося артобстрілом єгипетських ВПС, що знищили ізраїльські військові аеродроми на території півострова. Сукупні втрати ВПС Єгипту склали 11 бойових літаків. Особливий міжнародний резонанс викликав підбитий ізраїльтянами єгипетський літак, яким керував капітан Мухаммед Атіф Садат. Ця втрата привернула увагу світової спільноти до війни Судного Дня, адже загиблий льотчик був братом президента Єгипту. Ізраїльські танкові війська також несли тяжкі втрати, натрапивши на протитанкові підрозділи противника.

8 жовтня 1973 року генерал-майор Шмуель Гонен розділив сили ізраїльтян на три частини. Єгиптяни кинули у бій величезну кількість піхоти, озброєної протитанковою зброєю, однак ЦАХАЛ доволі швидко пристосувався до такої тактики, скоротивши свої втрати. Після кількох днів очікування єгипетський президент Анвар Садат, бажаючи покращити становище сирійців, віддав наказ міністрові оборони Ахмаду Ісмаїлу Алі готувати наступ. Генерал Саад Ель Шазлі виступав проти цієї небезпечної стратегічної помилки. Але президент лишився непохитним, і 14 жовтня єгиптяни здійснили атаку у чотирьох місцях лінії фронту, безуспішно намагаючись прорватися на південь до нафтових родовищ Абу-Родса. Тим часом Аріель Шарон повів свої війська в атаку вздовж берегів Суецького каналу, де розгорілася одна з найтяжчих танкових битв — біля «Хава ха-Сініт» («Китайської ферми»). Ізраїльські війська знищили близько 110 танків противника. Уночі з 15 на 16 жовтня десант дивізії пройшов у тил, закріпившись між 2-ю та 3-ю єгипетськими арміями. Тим часом танковий батальйон 3-ї єгипетської армії, що просувався на північ уздовж Великого Гіркого озера, був повністю знищений військами Авраама Адана. А ввечері 19 жовтня на західному березі Суецького каналу опинилися три дивізії ЦАХАЛу.

Міжнародна спільнота уважно стежила за перебігом воєнних дій. Особливу роль у врегулюванні конфлікту відіграв держсекретар США Генрі Кіссінджер, який 20–22 жовтня вів переговори з радянською стороною, у результаті чого було вироблено проект резолюції Ради Безпеки ООН про припинення вогню й виконання 242-ї резолюції 1967 року. Вже 23 жовтня Голда Меїр виступила в Кнесеті із заявою про припинення вогню «не через воєнну слабкість». Услід за цією заявою виникла нова криза: єгипетський президент Анвар Садат просив, аби війська СРСР і США стежили за дотриманням припинення вогню, і радянські війська готувалися вступити в цей район. Попри те, що обидві ворожі сторони прий­няли умови припинення вогню, воєнні зіткнення тривали до 24 жовтня й завершилися оточенням ізраїльтянами міста Суец і 3-ї єгипетської армії (близько 20 тисяч солдатів і 300 танків). Битва за Суец стала останнім великим боєм і викликала ескалацію кризи, адже Єгипет почав вимагати від Ізраїлю утримувати цю армію. 24 жовтня радянське керівництво попередило ізраїльтян «про найтяжчі наслідки» у разі «агресивних дій проти Єгипту й Сирії», і ізраїльські війська припинили наступ.

На момент завершення війни Судного Дня ЦАХАЛ захопив територію західного берега Суецького каналу. Передові підрозділи ЦАХАЛу перебували за 70 км від Каїра й за 40 км від Дамаска. У морських боях ВМС Ізраїлю знищили більшість сирійського й єгипетського військових флотів, пануючи в Середземному й Червоному морях. Єгиптяни втратили близько 1000 танків, 8372 солдати єгипетської армії потрапили в полон, тоді як у єгипетському полоні опинилися від 300 до 500 ізраїльських бійців. У боях загинули близько 3500 сирійців, 15000 єгиптян і близько 2500–3000 (за арабськими даними — близько 8000) ізраїльських бійців. За низкою джерел, війна завершилася воєнною перемогою Ізраїлю.

Складнощі виникли вже після війни Судного Дня, адже договір між Ізраїлем та Єгиптом був підписаний лише 11 листопада 1973 року. Услід за 338-ю і 339-ю резолюціями ООН та домовленістю між Ізраїлем та Єгиптом у грудні 1973 року відбулася Женевська мирна конференція з Близького Сходу, що сприяла переговорам між Ізраїлем і Сирією, результатом яких стало повернення Сирії частини Голанських висот на умовах демілітаризації й розміщення тут військ ООН.

Війна Судного Дня змінила багато понять у сфері сучасної воєнної справи. Було висунуто концепцію стратегічних оборонних воєнних дій — «активна оборона». На зміну масованому танковому прориву оборонних рубежів прийшла ідея розвідки боєм. Уперше в історії морських битв було використано ракетне озброєння. У свою чергу, застосування арабськими країнами економічного й політичного тиску (запровадження ОАПЕК ембарго на продаж нафти країнам Західної Європи) призвело до першої й найбільшої енергетичної кризи. Через війну зросла залежність Ізраїлю від США у сфері дипломатії, фінансування й постачання зброї. Війна Судного Дня обійшлася Ізраїлю у суму, еквівалентну річному валовому продукту, і стала найкривавішою. Після її завершення в Ізраїлі почалися антиурядові акції протесту під проводом Моті Ашкеназі. Невдоволення було настільки великим, що взимку 1973 року була створена комісія для розслідування причин невдач на початку війни на чолі з головою верховного суду Шимоном Арганатом. Попри те, що імена Голди Меїр і Моше Даяна у звіті не згадувалися, ізраїльтяни вимагали їхньої відставки, яка відбулася навесні 1974 року. Новим головою уряду став Іцхак Рабін, що намагався відновити впевненість ізраїльського суспільства у своїх силах, а також підвищити престиж Ізраїлю на міжнародній арені.

Микола Буланий

На фото: Прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр та міністр оборони Моше Даян. 1973 р.