Тому ми й живі!

На екрани фільм вийшов три роки тому і не залишився непоміченим – практично одразу двічі був визнаний найкращим фільмом місяця на європейських міжнародних фестивалях «Future of Film Awards» та «Europe Film Festival». Тож сумнівів у тому, що і в Дніпрі фільм блискуче пройде глядацький тест на майстерність і художню цінність, не було.

Так і сталося. У всякому разі, байдужих глядачів після перегляду не залишилося. Коли весь жах Голокосту зображується на прикладі конкретних людських доль і загублених людських життів, складно залишитися байдужим. Тим більше що фільм багато в чому співзвучний і сьогоднішнім подіям, які переживає Україна. Словом, організатори спецпоказу не помилилися у своєму виборі. Фільм «Чому я живий» у Дніпрі запам’ятають надовго.

Взагалі ж, сама історія створення кінокартини дивовижна. Фактично «Чому я живий» – один із найбільших «довгобудів» в історії української кіноіндустрії. За словами Віллена Новака, реалізація задуму тривала два десятиліття – здебільшого через відсутність фінансування. Режисерський сценарій був написаний ще 2001 року. Але лише 2019 року, після того як продюсери подали проєкт на конкурсний відбір у Держкіно, ситуація зрушила з мертвої точки – на знімання фільму держава виділила приблизно $1 млн. Картину було знято на Одеській кіностудії, а в прокат вона вийшла в листопаді 2021 року. Сьогодні це вже титулована стрічка, удостоєна цілої низки міжнародних нагород. Зокрема, воістину тріумфальним для фільму був 2022 рік – призи та нагороди на кінофестивалях у США, Франції, Туреччині. Роком раніше на фестивалі «Future of film Awards» «Чому я живий» таки був визнаний «Найкращим повнометражним фільмом», а у Великій Британії увійшов у число лауреатів. І це – не пов­ний перелік регалій.

До речі, своєю назвою фільм також зобов’язаний продюсерам. «Чому я живий?» – цитата репліки одного з героїв картини, єврея Євсея.

«Вони вбили всіх… Вони вбили мене… Я повинен… Повинен розповісти всім, хто ще живий. Вони вбили всіх… Чому я живий? Хто мені сьогодні скаже? Хто мені скаже завтра? Навіщо я живий?», – вигукує Євсей після сцени розстрілу євреїв, під час якого йому вдалося врятуватися, а ось дружина його загинула. Оповідання, за яким знято фільм, називається «Тепер я турок, не козак». Це теж цитата – але з опери «Запорожець за Дунаєм», арія Карася. Євсей цю арію виконує – у фільмі й оповіданні він успішний оперний співак. Віллен Новак спочатку хотів залишити оригінальну назву. Але глядачеві, далекому від оперного мистецтва і мало знайомому з радянською епохою, коли арії Карася з «Запорожця за Дунаєм» лунали в кожному другому українському палаці культури, назва «Чому я живий», звісно, зрозуміліша.

– Дія фільму відбувається в Маріуполі. Саме в Маріуполі було знищено понад 10 тис. євреїв – усе єврейське населення міста станом на 1939 рік. Зрозуміло, що багато хто з євреїв встиг із міста евакуюватися. Але оскільки 1941 року через Маріуполь пролягали евакуаційні шляхи, багато хто зі знищених тут євреїв не місцеві жителі, а люди, які раніше намагалися втекти від нацистів та евакуювалися в місто. Але фактично це фільм про двічі знищене місто – спочатку нацистськими окупантами, а потім – російською армією. При цьому дуже символічно, що в прокат фільм вийшов за 4 місяці до повномасштабного вторгнення, а знятий він на Одеській кіностудії – найстарішій кіностудії в Європі, якій уже 105 років і яка на 5 років старша за Голлівуд, – наголосив перед показом фільму операційний директор Об’єднаної єврейської громади України Віталій Камазін.

До речі, переселенці з Маріуполя на перегляді фільму також були присутні.

– Я Вікторія, мешканка Маріуполя. У Дніпрі вже близько трьох років. І хочу подякувати за цю стрічку, бо я побачила рідне Азовське море. Пізнала піщаний пляж, де були зйомки. А ще – замислилася над назвою цього фільму «Чому я живий» і провела паралелі – «Чому жива я? Хоча багато моїх знайомих загинули в Маріуполі у 2022 році. Для себе я зробила висновок, що, мабуть, залишилася живою для того, щоб люди знали, яка трагедія була в цьому місті. Як воно було знищене. І щоб довести це до аудиторії, щоб цінували мир, мирне життя, – поділилася свої­ми враженнями після показу одна з глядачок.

Утім, і сам фільм, точніше оповідання, за яким його знято, насправді автобіографічна історія. Автор оповідання – відомий український сценарист Євген Митько. За його сценаріями знято близько 30 фільмів. Найвідоміші – «Бумбараш» і перша екранізація повісті Анатолія Калініна «Циган». Крім того, Митько доклав руку до написання сценарію фільму Геннадія Полоки «Республіка ШКІД». Власне, для свого друга–режисера Анатолій Митько і написав оповідання. Але так уже склалося, що 1998 року в журналі «Мистец­тво кіно» його прочитав Віллен Новак, «зомлів», і одразу зрозумів, що це ідеальний сюжет для кіно, в якому є «і любов, і ненависть, і злість, і терплячість, і, в меншій мірі, але людяність».

Так от, сам Євген Митько – маріуполець.

– Я бачив цей фільм понад 30 разів – на монтажі, на прем’єрах і таке інше. Це величезна робота великого колективу. Але все почалося з історії, яку написав хлопчик Женька, який виріс і став Євгеном Митьком, відомим сценаристом. І цей великий майстер написав твір про своє особисте життя, про маленького хлопчика з Маріуполя. Він сам був із Маріуполя, і дійсно пережив події, описані в оповіданні, тобто окупацію міста. Це автобіографічний твір. Він дуже хотів, щоб за його оповіданням був знятий фільм. Але, на жаль, не дочекався. Права на сценарій ми купували і підписували договір з його дружиною і сином, – пояснює генеральний продюсер фільму і керівник «Одеської кіностудії» Андрій Осипов і додає: – Я знаю, що 4 березня 2022 року в Маріуполі загинула 92 річна жінка, яка була єврейкою і пережила Голокост саме в Маріуполі. А ось другу окупацію міста вже не витримала, ховалася по підвалах, але померла від голоду.

Проте сам Андрій Осипов наголошує, що фільм «Чому я живий» хоч і сповнений трагізму, за жанром все ж  таки ближчий до мелодрами, в якій знайшлося місце і серйозному, і смішному, і трагічному, і життєствердному.

Зав’язка фільму проста. Юна українка Фрося і єврей Льончик знайшли і покохали одне одного. І все було б чудово, але батько дів­чини Олексій Іванович категорично проти такого союзу, оскільки упереджено ставиться до євреїв.

Лаконічно, але вичерпно сюжет картини після її прем’єри 2021 року описав режисер Віллен Новак:

«У моєму фільмі є дві сім’ї, українська та єврейська. Але кохання в моєму фільмі цікавіше, ніж у «Ромео та Джульєтті». Дів­чинка з української родини закохалася в хлопчика з єврейської родини. А її батько, українець, просто ненавидить євреїв. Але в кінці фільму він стає іншим, його персонаж  переломлюється».

– У назві фільму немає знаку питання,  і це не помилка. Це стверджувальне речення. Можна по-ншому сказати: «Тому я живий». Життя є найвищою цінністю. Проте в критичних ситуаціях люди здатні на самопожертву в ім’я життя інших людей. Героїня фільму, рятуючи свою доньку, погоджується на зв’язок з австрійським офіцером, і зрештою розплачується за це кількома роками в таборах. Батько сімейства, коли стає відомо, що на нього донесли за переховування євреїв, накладає на себе руки, щоб врятувати свою сім’ю. Але в підсумку 9-річний хлопчик, від імені якого ведеться розповідь, як і Фрося і Ленчик, які пройшли через усі випробування, залишаються живі. Так що це все-таки оптимістична історія, – підкреслює генеральний продюсер.

Не менш важливо, що протягом фільму ставлення батька дівчини до євреїв радикально трансформується. На початку фільму здається, що між ним і майбутнім тестем-євреєм нездоланна прірва. Але народження онуки, а потім війна і прихід німців у місто все змінює. В умовах смертельної небезпеки батькові сімейства стає зрозуміло, що головне в житті любов та взаєморозуміння. У результаті змінюється його ставлення і до євреїв, і до життя взагалі. У цьому й полягає основний заклик фільму – залишатися людьми незалежно від зовнішніх перипетій, усіх складнощів життя та змін влади.

– Це і моя особиста історія. У мене був прапрапрадідусь, Арсентій Лаврентій Лаврент’єв. Він був мером міста Хотин – невеличкого міста Чернівецької області. І під час одного з єврейських погромів став між  погромниками і єврейською родиною. І теж постраждав – йому вибили око. Він жив понад 120 років тому, і я не знаю історію його життя – тільки цей факт. У нас є старовинна сімейна фотографія, і на ній він з одним оком.

У нашому фільмі крім сцен Голокосту є і сцени, пов’язані з антисемітизмом, несприйняттям українцями євреїв. Але світла у фільмі теж  багато. І це головне – резюмує Андрій Осипов.

Наталія Ларіонова