Ніч без сну, або занурення в пекло

У фільмі, який триває дев’ять з половиною годин, немає ні кошмарних фотографій, ані архівних матеріалів про зондеркоманди, катів, лікарів-нелюдів. У ньому – лише свідчення людей, які жили переважно у маленьких містечках України, Польщі, Білорусі, Росії… Відпові­даючи на ввічливі запитання інтерв’юера, євреї, поляки, німці розповідають про Катастрофу незбагненні для розуму речі.

Дев’яносто відсотків фільму присвячені єдиній темі – знищенню євреїв нацистами. Це не розповіді про Другу світову вій­ну, про антисемітизм, про депортації, навіть не про гетто – тільки знищення. Усі дев’ять з половиною годин – занурення в абсолютне пекло.

Ось що сказав сам автор:

– Довше зробити було неможна, оскільки це зруйнувало б враження. Тому що, якщо робити довше, – фільм перетворився б на серіал. А це – епічний витвір мистецтва. Ні довше, ні коротше. Лише так. Із самого початку.

Цей фільм показується дуже часто у всіх країнах, причому, як ведеться, без перерви. У Франції – з восьмої вечора до ранку…

«ШОА» – спроба подолати мовчання. Розповісти про те, про що розповісти неможливо. Подолання неможливості розповісти.

Кіноепопея Ланцмана – це фільм багатьох голосів. Згадують не лише жертви, а й колишні члени нацистської партії,  і чиновники, які працювали над налагодженням конвеєра смерті, та співробітники відділів із планування залізничних перевезень. Згадують також сторонні спостерігачі (переважно польські селяни). Таке «багатоголосся» надає кінотвору об’ємності, багатовимірності, поліфонії. Саме тому фільм стає ще й обопільним випробуванням – і свідка, і глядача. Адже жертви, що вціліли, говорять і від імені інших – тих, хто не може свідчити.

Хоча йдеться про минуле, фільм розгортається в сьогоденні, про що відразу ж повідомляється в титрах:

«Історія починається зараз у Хелмно, на річці Нарві, у Польщі. Хелмно було тим місцем у Польщі, де євреїв уперше почали винищувати за допомогою газу. Щодня спалювали дві тисячі трупів. З 400 тисяч чоловіків, жінок і дітей, доставлених туди, вижили лише двоє… Срібник, що залишився живим, був 13-річним хлопчиком».

Звучить його голос:

– Це не можна описати. Не можна відтворити те, що тут сталося. Неможливо! І ніхто цього не може зрозуміти. Навіть я тут, зараз…

Неможливо зрозуміти, як поряд з таборами йшло звичайне життя: селяни обробляли свої поля прямо під їхніми обнесеними колючим дротом стінами. Неможливо зрозуміти, як йшли і йшли вагони, – спеціальний транспорт, – у яких везли сотні і тисячі голодних, смертельно наляканих чи, навпаки, людей, які нічого не підоз­рювали. Неможливо уявити, через що пройшли ув’язнені, які працювали у спецпідрозділах, чиїми обов’язками було вилучення з газових камер злиплих, скам’янілих тіл або розкопування та знищення останків тих, кого поховали поспіхом. Зрештою, неможливо зрозуміти, як продумувалась і вдосконалювалася машина смерті, ніби йшлося про якесь пересічне виробниц­тво. Зрозуміти й справді неможливо.

У «ШОА» є такий епізод. Філіп  Мюлер, колишній член зондеркоманди Освенцима, згадує про те, як у 44-му було доставлено транспорт із так званого чеського сімейного табору. Саме тоді, почувши звуки гімну, що заспівали його співвітчизники, він зрозумів, що його життя більше не має сенсу. І вирішив піти у газову камеру разом із ними. Але тут до нього підійшли жінки, і одна з них сказала:

– Твоя смерть не оживить нас. Ти маєш звідси вибратися живим. Ти маєш розповісти про наші страждання, про те, що з нами зробили.

Це єдиний момент, коли Мюллер просить зупинити зйомку, він починає плакати. Також обривають промову й інші очевидці – Абрахам Бомба, Мордехай Підхлібник. Але це не просто емоції, що раптом наринули. Зрозуміло,  що кажуть вони не вперше. І виникає відчуття, що вони не можуть уникнути цієї долі – свідчити, що це їхній обов’язок і навіть у якомусь сенсі невідворотність. Тим трагічніший момент, коли вони осікаються. За великим рахунком, той, який перестав говорити ще за життя, або, як у «ШОА», безмовна жертва винищування, від якої не повинно було зберегтися жодних слідів, – він, загиблий, і є справжнім свідком, свідомо приреченим на мовчання.

– У мене не було загального уявлення, – пояснює Клод Ланцман своє бачення Голокосту. – У мене були нав’язливі ідеї… Одержимість холодом… Одержимість несподіванкою… Першим шоком. Першою годиною перебування євреїв в Освенцимі, першими хвилинами. Одержимість останніми миттєвостями, очікуванням, страхом. Такий фільм не можна створити теоретично. Фільм такого роду вишиковується в голові, животі, в кишках — всюди.

Ставши світовим суспільним явищем, твір кінорежисера Ланцмана викликав широкий відгук у багатьох країнах і породив гігантську літературу про Голокост, викликав додатковий потік свідчень нових фігурантів. «ШОА» був удостоєний премій кінофестивалів у Берліні та Роттердамі, премії «Цезар» на фестивалі європейського кіно (Франція), премій Британської академії кіно,  Міжнародної асоціації кінодокументалістів, Товариства кінокритиків США.

Фільм отримав продовження в наступних стрічках режисера: «Живий і той що уходить» – про табори Аушвіц і Терезієнштадт – та «Собібор, 14 жовтня 1943 року» – про повстання

в цьому таборі. Останній був представлений на позаконкурсному показі на Каннському кінофестивалі в 2002 році.

Клода Ланцмана нагороджено медаллю учасника Опору, він офіцер і командор ордену Почесного легіону, кавалер Національного ордену «За заслуги», Почесний доктор Єврейського університету в Єрусалимі, Амстердамського університету, Університету Адольфі (США), Берлінської Академії.

…«ШОА» залишає на згадку серцеві шрами, яких неможливо позбутися.

Знаменитий кінорежисер Клод Ланцман помер у 2018 році на 93-му році життя та похований на цвинтарі «Монпарнас».

Підготував

Ігор МАНЕВИЧ