Двоє – Осип і Надія

Осип Емільович Мандельштам (1891–1938) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературо­знавець.

Надія Яківна Мандельштам (1899–1980), її дівоче прізвище – Хазіна. Батько – юрист і математик, був присяжним повіреним. У 1902 році сім’я переїхала до Києва, де Надія Яківна навчалася в гімназії. Разом із батьками подорожувала Європою. Вступила на юридичний факультет Київського університету, однак навчання не завершила. В роки революції навчалася у майстерні відомої художниці Олександри Екстер. У 1919 році в київському кафе «Х.Л.А.М.» («Художники, Літератори, Артисти, Музиканти») познайомилася з Осипом Мандельштамом. Через три роки вони одружилися.

16 травня 1934 року Осипа Мандельштама заарештували за написання і читання віршів і помістили до внутрішньої в’язниці на Луб’янській площі. Надію Яківну викликали на спільний із чоловіком допит,  на якому їй запропонували супроводжувати чоловіка на заслання. Незабаром після прибуття до Чердині вони оселилися у Воронежі.

Після другого арешту,  що стався в ніч із 1 на 2 травня 1938 року, Мандельштама відправили до пересильного табору під Владивостоком, де він і помер.

Йосип Бродський у некролозі Надії Яківни писав:

«Десятиліттями ця жінка була в бігах, петляючи провінційними містечками імперії, влаштовуючись на новому місці лише для того, щоб утекти при першому ж сигналі небезпеки. Статус неіснуючої особи поступово став її другою природою. Вона була невисока, худа… Книги, навіть закордонні, ніколи не затримувалися у неї надовго. Прочитавши чи переглянувши, вона тут же віддавала їх комусь. У роки її найбільшого добробуту, наприкінці 1960-х – на початку 1970-х, у її однокімнатній квартирі на околиці Москви найдорожчим предметом був годинник із зозулею на кухонній стіні. Злодій тут зазнав би розчарування, як, утім, і ті, хто міг з’явитися з ордером на обшук. Вигнанка, біженка, жебрачка-подруга, як називав її в одному зі своїх віршів Мандельштам, і ким вона, по суті, залишилася до кінця життя».

Після загибелі Мандельштама Надія Яківна, побоюючись арешту, виїхала з матір’ю до Калініна. Оскільки могли провести обшуки й арештувати разом із рукописами Осипа Мандельштама, вона завчила його вірші й прозу на пам’ять. Вона стала «живою книгою» Мандельштама.

Під час війни в Ташкенті викладала іноземні мови. Викладала їх і в Ульяновську – у місцевому педінституті. Згодом – у Читинському педагогічному, у Чуваському педагогічному очолювала кафедру англійської мови. У 1956 році захистила кандидатську дисертацію з англійської філології, досліджуючи функції знахідного відмінку в англосаксонських поетичних пам’ятках.

У 1958 році в Тарусі почала писати свої «Спогади».

У 1962-му влаштувалася викладачкою факультету іноземних мов у Псковському державному педагогічному інституті, де працювала до 1964 року. У листопаді 1965 року, за сприяння Фріди Вігдорової, Надії Мандельштам вдалося перебратися до власної московської однокімнатної квартири на Великій Черемушкинській вулиці, де вона прожила до кінця життя.

У цій невеличкій квартирі вона влаштувала щось на зразок громадсько-літературного салону, який регулярно відвідувала столична інтелігенція: Андрій Синявський, Варлам Шаламов, Сергій Аверинцев, Борис Мессерер, Бела Ахмадуліна, Юрій Фрейдін а також західні славісти тощо.

Перший том її «Спогадів» вийшов у Нью-Йорку,  у видавництві імені Чехова у 1970 році. «Друга книга», як вона її назвала,  вийшла в Парижі в YMCA-PRESS у 1972 році. Незадовго до смерті Надії Мандельштам, також  у Парижі, у 1978 році була видана її «Третя книга».

Публіцист і літературознавець Марк Слонім згадував:

«Я давно не читав такої приголомшливої книги, як “Спогади” Надії Мандельштам, вдови знаменитого поета. У Радянському Союзі спочатку вона була відома лише небагатьом за самвидавом, на Заході ці спогади вийшли в перекладах англійською, французькою та іншими мовами…».

Її спогади – це крик душі. Вона писала:

«…Треба вити, коли тебе б’ють і топчуть чоботами. Адже цим виттям людина залишає слід на землі, повідомляє світові, як вона жила і померла. Якщо нічого іншого не залишилося, треба вити. Мовчання – справжній злочин проти людства».

Олександр Галич присвятив пам’яті Осипа Мандельштама пісню «Повернення на Ітаку».

Марія Розанова, дисидентка, публіцистка:

«Одного разу, коли я зайшла до Надії Яківни, вона сказала: “Як добре, що ви прийшли. Сьогодні Оська має день народження”. І я зрозуміла, що для неї він усе ще живий».

Останній лист Надії до Осипа закінчується словами:

«Ти приходив до мене щоночі уві сні, і я все питала, що сталося, а ти не відповідав. Не знаю, чи живий ти, але з того дня я втратила твій слід. Не знаю, де ти. Чи почуєш ти мене? Чи знаєш, як я кохаю? Я не встигла тобі сказати, як сильно тебе кохаю. Я не вмію сказати й зараз. Я тільки повторюю: тобі, тобі… Ти завжди зі мною, і я – дика і зла, яка ніколи не вміла просто заплакати, – я плачу, я плачу, я плачу. Це я – Надя. Де ти? Прощавай».

Підготував

Олександр БИСТРЯКОВ