Ханукальні менори (післямова)

Свято пройшло, але його світло залишилося в серці кожного єврея. Особливі спогади – запалювання ханукальних свічок. Щовечора на моєму підвіконні стояли три ханукії. Щовечора, як і мільйони євреїв, я додавала нові свічки. Їхні вогники сповіщали всіх про те, що темряву не розгониш силою або палицею. Вогники мерехтіли від найменшого руху і навюівали такий собі елегійний настрій.

          За традицією ми повинні дивитися на полум’я ханукій, співати веселі пісні та розповідати (вже вкотре) історію свята. Але кожного вечора приходили інші, часом несвоєчасні думки. Так згадався розпач та моторошність на початку війни. Тоді знайомі, які дивом вирвалися

з окупованого Маріуполя, прислали фото зруйнованої синагоги. Нічого не залишилося від колись величної споруди. Окрім Менори. Вона стояла серед мотлоху, обгоріла, покручена, та все ж-таки жива! І хоча не було в ній жодної свічки, всі знали, що це – менора. І вона вистоїть і буде запалена в свій час.

         В один з вечорів пам’ять перенесла в страхітливий лікарняний коридор, де довелось мені колись провести свято. Посеред жаху перед страшною хворобою та невідомістю її завершення я переборола себе та запалила ханукію. Стояла морозна зима, лежали сніги, а до мене завітали дві подруги, щоб підтримати та підняти настрій. А потім підійшов черговий лікар. Я приготувалася гасити свічки, а він раптом зізнався, що теж єврей, але багато років поспіль не святкував Хануку, як належить. Ми не завжди можемо зрозуміти, навіщо опинилися в тому чи іншому місці. Може саме мої свічки щось розбудили в серці цього єврея.

         Згадалась ще одна історія про ханукію. Її мені розповіли діти, які навчаються в релігійній школі міста Сдерот. Їхня школа розташована менш ніж за два кіломет­ри від сектора Гази. На даху директор поставив ханукію, зроблену з уламків ракет, які впали на місто за останні роки. Так інструмент терору та смерті перетворився на символ стійкості, життя та світла. Ця ханукія і зараз сповіщає весь світ про те, що наш народ зможе вистояти під час будь-яких потрясінь.

         У п’ятий день Хануки сталася неприємність: у місті вимкнули всі ліхтарі. Темрява давила з усіх боків. А на моєму підвіконні палали ханукії. Сусідка припустила, що передчасно почалися всеукраїнські свята. А мені згадалася ще одна менора. Її фото було зроблено у 1932 році у німецькому містечку. Сім’я Кілі запалила першу свічку свята, і Рахель звернула увагу, що нав­проти їхньої ханукії на протилежному будинку тріпотить прапор зі свастикою. Вона зробила фото і написала на обороті:

         «”Смерть євреям“, – говорить прапор. ”Євреї будуть жити!“ – так відповідає світло».

         Сподіваюсь, що і мої ханукії сповіщали про це всі вісім днів свята.

         А це ханукальне відео мені переслали декілька десятків знайомих. На ньому командир штурмової бригади ЦАХАЛу наказує своїм солдатам запалити ханукію. І все було б, як завжди, але світло розвіяло темряву посеред центральної площі Гази. Молоді хлопці у військовій формі після благословення на ханукальні свічки заспівали традиційну пісню. Я її кожного вечора чула в махоні від учениць. Але цього разу не змогла стримати сліз. Народ Ізраїлю живий! Ми переможемо, як колись була перемога. Як колись Всевишній «віддав сильних до рук слабких, численних до рук небагатьох, нечистих до рук чистих та злодіїв до рук праведників, зловмисників до рук тих, хто вивчає Тору». Ці слова увійшли до молитви на Хануку. Вони найважливіші для нас як запорука безмежної віри в ханукальні дива. І нехай вони будуть з нами не тільки в свято світла!

Ірина ЛАЗАРЄВА

Фото pexels.com