«Бережи любов, як скрипку Страдіварі»

Слова, винесені в заголовок, належать відомій дніпровській поетесі Людмилі Віталіївні Некрасовській. Випадково побачені на сторінках газети, вони вразили мене своєю яскравістю й образністю. Тому є кілька причин.

По-перше я народився в родині музиканта, який багато років працював в оркестрах оперних театрів. Тож імена найвидатніших «творців» скрипок — Страдіварі, Аматі, Гварнері — для мене не просто слова. Їхні інструменти коштують шалені гроші та зберігаються в державних колекціях. За певних обставин той чи інший музичний інструмент передається в тимчасове користування безоплатно переможцю різноманітних міжнародних конкурсів, знаменитому виконавцю.

Тато боготворив великого Давида Ойстраха. Він завмирав, коли з чорної радіотарілки лунали Б-жественні звуки, видобуті зі скрипки Страдіварі. На такій скрипці грав і наш великий земляк Леонід Коган.

Не будучи літературним критиком і ніколи не писавши віршів, не беру на себе сміливість оцінювати творчість Л. В. Некрасовської. Але її вже гідно оцінили і фахівці, і колеги, і читачі.

Можна підбити деякі підсумки. На її рахунку два десятки авторських книжок, на які написано понад 4000 рецензій. Твори поетеси публікувалися в антологіях, альманахах, журналах України, Іспанії, Ізраїлю, Великої Британії. Їх перекладено одинадцятьма мовами, включно з івритом і есперанто. Людмила Віталіївна є володаркою понад сотні міжнародних нагород і лауреаткою 16 літературних премій, членкинею письменницьких організацій названих вище країн.

Про те, що ім’я Некрасовської відоме далеко за межами нашої країни, я знаю з перших рук. Було це так. Мій однокласник Міша Раскін давно оселився у Штатах. І от, живучи в Чикаго, познайомився з творчістю нашої землячки. У свій час він закінчив вечірню музичну школу. І в Америці почав писати музику. Одного разу Мішель подзвонив і попросив випросити (вибачте за співзвуччя) у Некрасовської дозволу написати музику на її вірші. Дозвіл, звісно, було отримано. У результаті він написав близько десятка пісень і часто виконував їх на концертах самодіяльності. А всього на музику покладено понад сто її віршів.

Соціально значущою для поетеси є її просвітницька діяльність. Кожна книжка віршів проходить презентацію в єврейській громаді Дніпра, де вона — давня й бажана гостя. І де звучать і вірші, і пісні. Кожна така зустріч радує й дивує своєю новизною та поетичністю. Такі самі презентації відбуваються у вишах, бібліотеках, на підприємствах, в інших містах і країнах. Так, із любителями подорожей вона поділилася у віршах враженнями від знайомства з містами Західної Європи. Подвійний подарунок зробила любителям живопису, створивши цикл віршів, присвячених роботам знаменитих майстрів пензля, поєднавши безсмертні твори з поетичним осмисленням. Як зауважив відомий композитор, музикант і поет Володимир Скуратовський, це плідний варіант спілкування і взає­мозбагачення.

Нещодавно Некрасовська здійснила свою давню мрію, написавши цикл «О библейских полотнах стихотворной строкой». Вийшла ціла книжка, видана в нашому місті.

А скільки громадських обов’язків поклали колеги на тендітні жіночі плечі! Почав рахувати й збився. Але вона справляється… Я вражаюся, як її на все вистачає, звідки така ерудиція, широта й щедрість душі, постійні пошуки нових шляхів? Звідкись спливли рядки Ахматової:

«Когда б вы знали, из какого сора

растут стихи, не ведая стыда…»

А звідки «сор» Некрасовської?

Школи: з викладанням англійською мовою, музична, художня. Дипломи: інженера з автоматики й телемеханіки, вищої школи винахідництва і патентознавства, Європейської школи міжнародного економічного обліку.

Батьки часто читали доньці вірші. Батько, військовий інженер, любив живопис, музику. Маючи абсолютний музичний слух, часто співав оперні арії, прилучаючи Людмилу до шедеврів світового музичного мистецтва.

Ось звідки «сор», тобто фундамент, на якому будувалася Особистість. Результат очевидний. Мене невимовно дивує й засмучує, що Л. В. Некрасовська досі не має звання заслуженого діяча мистецтв або заслуженого працівника культури. Зате не на батьківщині, а в Мадриді, гідно оцінили її творчість. Там знай­шли відповідні слова: «Почесний громадянин мистецтва». Це звання нашій землячці присудила «Міжнародна асоціація громадян мистецтва».

Я попросив поетесу відповісти на запитання анкети, щоб краще пізнати її внутрішній світ, симпатії й антипатії, думки й почуття.

— Ваше улюблене висловлювання, афоризм?

— Улюблене висловлювання:

«Вы не обязаны изменить мир, но вы также не имеете права отказаться от попыток».

Коли прочитала ці слова Тафона, задумалась: як змінити? навіщо? Пригадалися рядки Василя Федорова:

«Хочу я в мир, не мною созданный,

внести красивое свое».

Ці слова й стали дороговказом.

— Людські недоліки, які ви схильні пробачити?

— Пробачити можу все, окрім брехні, зради та звірства. Життя зводило з різними людьми. Багато було надійних, без другого дна. Особливо радувало, коли такими виявлялися талановиті люди. З часом люди проявлялися повніше: в одних з’являлася заздрість до чужого успіху, інші боялися або не хотіли підставити плече в тяжку хвилину, треті намагалися нишком підставити підніжку. Особливо це стало помітно під час війни. Вій­на зірвала маски, оголила суть. І друзів помітно поменшало.

— Що цінуєте в чоловіках? У жінках?

— І в чоловікові, і в жінці ціную почуття відповідальності за сім’ю і тих, хто поруч, за справу, якій служить, за країну, в якій живе. Це почуття — стрижень людський. Якщо воно є в людині, то все її життя, всі вчинки будуть цьому підпорядковані. Хоча це почуття часто ускладнює життя, адже жити лише заради власних насолод простіше й приємніше. Але саме воно робить нас людьми.

— Ваше ставлення до шлюбу?

— До шлюбу ставлюся як до інституту життя. Вчитися важко, але дуже цікаво. Шкода, що не всім ця наука до снаги. А складність у тому, що на все треба вміти дивитися з двох боків: зі свого і зі сторони другої половинки. Добре, якщо погляди збігаються, а якщо є розбіжності, потрібно вчитися знаходити компроміси. Шлюб має допомагати обом розкрити свій потенціал.

— Що таке щастя?

— Щастя — почуття, яке хочеться продовжувати безкінечно. Хоча кожен знаходить його у своєму. Хтось щасливий у колі друзів, хтось — в усамітненні. Для одних сім’я — джерело радості, для інших — тягар. Комусь робота приносить задоволення, у когось вона вимушена, і душа до неї не лежить. Пригадайте, як визначив щастя Маркс:

«Счастье — это когда с работы хочется идти домой, а из дома — на работу».

— Чи були ви щасливі?

— Була. І досі почуваюся щасливою. Адже щастя — це не лише взаємна любов, а й заняття улюбленою справою, і успіхи дітей, якими можна пишатися, і друзі поруч, і… У щастя багато складових. Мені пощастило з усім. І з чоловіком у нас повне взаєморозуміння, і син, яким можна пишатися, і улюблена справа є, і друзів вистачає. Але, на жаль, вже немає ні моїх батьків, ні батьків чоловіка, війна забрала двох подруг. Це боляче. Але треба жити.

— Вірите у долю?

— Ні, у напередвизначеність не вірю. Ми самі будуємо своє життя, самі ухвалюємо рішення і самі несемо за них відповідальність. Важливо бути чесним із самим собою. А віра в долю — частково спроба перекласти відповідальність за власні вчинки на когось іншого або на обставини.

— В яку історичну епоху ви хотіли б жити?

— У нинішню. Хоч є те, що наш час утратив, і ще кілька сотень років тому поняття «честь» було рівнозначне поняттю «життя». У нинішню — бо ця епоха зробила життя значно зручнішим, комфортнішим, цікавішим. З’явилося багато можливостей, багато способів реалізувати себе. Але скільки ще є того, що хотілося б зробити кращим…

— Чи була у вас спокуса іншого життя?

— Ні, не було. Мені завжди подобалося те, чим я займаюся, чи то наука, музика, живопис, поезія. Я люблю чоловіка і пишаюся сином. Я бувала в багатьох країнах і чимало бачила. Ні, іншого життя не хочу. Дуже сподіваюся, що після війни буде ще багато всього такого, що наповнить життя новими барвами.

— Головна риса вашого характеру?

— Вимогливість до себе у всьому. Прагнення робити все з повною віддачею. Ахмадуліна казала, що треба бути чесним перед чистотою звуку. Я намагаюся бути чесною перед власною совістю, тому завжди готова допомогти тим, хто потребує допомоги, і берегти тих, хто поруч.

— Що хотіли б у собі змінити? Від чого позбутися?

— Позбутися болісного відчуття незадоволеності, що примушує багаторазово переробляти те, що вже зроблено, добиваючись кращого результату. Якщо я пуб­лікую старий вірш у новій книжці, значить, він поданий у новій редакції.

— Чи залишиться те, що ви зробили?

— Якщо те, що я зробила, комусь у чомусь допоможе сьогодні чи потім, значить, воно зроблене не даремно. Тридцять шість років тому обірвалося життя мого тата. А я й досі зустрічаю людей, яким він допоміг, які його пам’ятають. Іноді мені розповідають про нього те, чого я не знала, а люди це пам’ятають і цінують. Дай Б-г і мені залишити по собі добру пам’ять, а віршами чи вчинками — неважливо.

— Ваше ставлення до смерті?

— Ставлення до смерті — філософське. Хоча я дуже люблю життя. Хотілося б дожити до нашої перемоги, побачити країну, жити в якій радісно.

— Улюблений спогад?

— Таких спогадів дуже багато. Люблю згадувати місця, де довелося жити, багато міст Європи, у яких ми з чоловіком побували. Маленького синочка. Я й досі намагаюся зрозуміти, хто з нас кого вчив: я його чи він мене. Згадую батьків — мою опору в житті. Коли ми жили на Сахаліні, ми з татом щонеділі ходили на лижах 10 кілометрів тайгою. Тато йшов попереду, а я відставала. І він залишав мені в снігу цукерки, допомагаючи йти. Пам’ятаю, як ми з мамою після хуртовини йшли 15 кілометрів тайгою до міста, по пояс у снігу. Це було необхідно: потрібні хворим ліки були в мами в кабінеті в поліклініці, і без неї ніхто б їх не роздав. Пам’ятаю, як батьки привезли додому мою сестричку, з якою в мене понад 20 років різниці. Я дивилася на цю крихітку і дуже хотіла її поцілувати, але боялася. Багато спогадів.

— Чи траплялися з вами дива?

— Дива я все ще чекаю. І вірю, що воно неод­мінно станеться. Якось я затрималася на роботі. Потім стояла на зупинці й чекала тролейбус, якого довго не було, а в сина в школі мали бути батьківські збори, і було незручно запізнюватися. Я стояла й просила вищі сили, якщо вони є, прислати тролейбус. Коли, нарешті, прийшла до школи, з’ясувалося, що збори перенесли на інший день. Було відчуття дива: мене почули й допомогли.

— Ваше коло спілкування?

— Коло спілкування дуже широке: ті, з ким я навчалася, працювала, займалася наукою, друзі, поети, видавці, композитори, музиканти, співаки, художники, студенти, читачі… Я рада, що всі вони є

в моєму житті. Багато людей мені пишуть, телефонують, діляться хорошим і поганим. І цей зворотний зв’язок тримає мене на плаву.

— Ваше ставлення до Б-га?

— Б-гу вдячна за все: радості, печалі, школу життя. Я не знаю молитов, не дотримуюся приписів. Але іноді звертаюся до Нього своїми словами. І мені здається, що мене чують.

— Яке запитання хотіли б поставити собі?

— Питаю себе, чи здійснилися мої юнацькі мрії? Щось здійснилося, багато ще ні. Але ж життя не закінчене. Все ще попереду.

— З ким із великих ви хотіли б зустрітися? Про що спитати чи попросити?

— Життя подарувало зустрічі з багатьма цікавими людьми. Уже багато років я пишу цикл «Листи до Горація», де ставлю йому різні запитання. Але сформулювати запитання значно важливіше, ніж отримати відповідь.

Запитання ставив

Ігор Маневич