Театральне відродження Вадима Сідура

У Дніпрі народилася і «розправила крила» перша в історії театральна вистава про видатного уродженця міста, скульп­тури, графічні роботи та вірші якого ще при житті стали класикою світового авангардизму.

Взагалі про Вадима Сідура не розкажеш двома словами. Не той масштаб. І про нього самого, і про його творчість можна знімати кіно і писати монографії. Що, власне, і відбувається. Про творця «Волаючого» та «Треблінки» час від часу згадують у різних куточках світу по обидва боки Атлантики. Сідуру присвячують перформанси, інсталяції, виставки, лекції, дискусії, фільми, фестивалі і навіть музичні альбоми. Тому що він — постать світового масштабу, один з найяскравіших авангардистів радянського періоду. До того ж, антивоєнна тематика, що пронизує всю творчість Вадима Сідура, на жаль, ніколи не втрачала і не втрачає своєї актуальності.

Проте письменників і драматургів до недавнього часу він як історична й творча постать не надто надихав. Що вписується у глобальний тренд — образів єврейських скульпторів і художників, відтворених на світовій сцені, не так вже й багато, особливо з числа тих, що жили в СРСР.

Не мелодією єдиною

Що ж  до Вадима Сідура, кілька років тому «Театр Звуку» Олександра Бакші — відомого російського композитора — присвятив метру свою «Сідур-містерію». Але, по суті, це був музичний перформанс — театралізоване дійство. Просто організоване воно було в антуражі Підвалу — майстерні Вадима Сідура, і з акцентом не на творах і творчості майстра, а на музиці та «декорі» — напівтемряві, водостічних трубах, шматках жерсті, гальмівних колодках, — і різних видах сприйняття: емоційного, музичного, естетичного тощо.

Тож вистава «Сідур», прем’єри якої пройшли вже у трьох містах Украї­ни, аналогів не має. Це перша класична сценічна постановка, головним персонажем якої є сам Вадим Сідур, а дія сфокусована на світах, у яких він жив, — духовному, моральному, творчому й фізичному, включаючи таку неприємну деталь радянської дійсності, як КДБ. І хоча інтер’єр у виставі «Сідур» той самий — творча майстерня,  — у даному випадку це не стільки декорація, скільки резонатор подій на сцені. У підсумку — за емоційним накалом і глибиною тем, що розкриваються, — вистава перегукується з «Фаустом» і драмами Шекспіра. Хоча для гумору в ній теж  знайшлося місце — адже це Театр ДГУ.

Шлях додому через десятиріччя

У тому, що саме Театр ДГУ першим втілив образ Вадима Сідура на сцені, теж немає нічого дивного. Сідур — корінний дніпрянин. Щоправда, у Дніпропетровську він прожив менше 20 років, але його становлення як художника і скульптора почалося саме тут. Та й важке поранення, яке значною мірою визначило весь творчий шлях метра, Вадим Сідур отримав під час Другої світової війни на Дніпропетровщині. А що стосується автора п’єси і художнього керівника Театру ДГУ Григорія Гельфера, він щодо видатного земляка давно дотримується чіткої й однозначної позиції:

— Вадим Сідур був різнобічно обдарованою людиною з величезним і багатогранним творчим потенціалом. І головна ідея полягає в тому, що пам’ять про Вадима Сідура і його творчість необхідно повернути туди, де він народився. Якщо ми будемо віддавати комусь такі імена, забувати про таких людей — це ж неправильно. Бо це наші активи, наша гордість і надбання, — підкреслив Григорій Гельфер після прем’єри вистави в Одесі.

За його словами, втілення проектів, присвячених знаковим людям Дніпра — для театру сьогодні є магістральним напрямком розвитку. Що, до речі, повністю відповідає назві театру. Нагадаємо, що у словосполученні Театр ДГУ абревіатура має тлумачення — «Дніпро — Гордість України». При цьому, як підкреслює худрук театру, «Сідур» — перша, але не остання вистава про видатних дніпрян. Серед задумів, зокрема, вистави про Хаїма Грановського та Валер’яна Підмогильного.

Головою і серцем — на сцені

Судячи з аншлагів, з якими пройшли прем’єрні покази, ідея, покладена в основу вистави, потрапила на благодатний ґрунт, з чого можна зробити висновок, що «Сідур» вписаний до репертуару Театру ДГУ на багато сезонів уперед. Після ознайомлення з відгуками глядачів сумнівів у цьому не залишається.

Ось, наприклад:

«Вистава триває менше години, а думаю я про неї вже другу добу поспіль. Не хочеться спойлерити, але деякі епізоди б’ють під дих. Мене завжди цікавила тема «Митець vs держава», а тут її трактують з різних боків, ще й так інтенсивно, що головою та серцем ти весь — там, на сцені. Ніколи подих перевести. Я обов’язково прочитаю цю п’єсу на папері. Обов’язково, як буду у Дніпрі, відвідаю музей Вадима Сідура, про якого, соромно казати, майже нічого не знав. А вам раджу, — якщо буде можливість, подивіться «Сідура» своїми очима. Бо це результат роботи трьох талановитих людей, які віддали данину пам’яті своєму земляку, генію у мистецтві і побратиму у творчості».

Так відгукнувся про київську прем’єру один із глядачів — Євген Кузьменко. І таких відгуків багато.

Тріумфальна хода вистави «Сідур» Україною почалася 4 вересня з показу в Києві — у «PinchukArtCentre».

10 вересня стартував дводенний показ в Одесі — у художній галереї «ARTODESA». А 16 вересня Театр ДГУ повернувся  у Дніпро. Тут у театра є свій майданчик — в Будинку на Троїцькій, де й пройшли три прем’єрні вистави. Усі три — з аншлагами. Причому квитки зникли задовго до прем’єри — і на вересневі вистави, і на два жовтневі покази, включені до репертуарної сітки театру. Втім,  це очікувано.

З-за кордону видніше

Театр ДГУ спеціалізується на постановці камерних, іммерсивних вистав. У тому ж  Будинку на Троїцькій глядацька зала під час постановки «Сідура» розрахована всього на 30 місць. При цьому у колектива давно сформувалася своя аудиторія глядачів — ще з часів КВН. Тож напівпорожніх залів на виставах Театру ДГУ не буває за визначенням.

Примітно, що виставу про Сідура тепло зустріли й за кордоном. Перед прем’єрою в Україні Театр ДГУ побував у Гельсінкі. І там «Сідур» мав анітрохи не менший успіх, ніж у Києві та Одесі. Так що тест на якісну драматургію вистава пройшла впевнено. А це і є однією з прикмет справжнього мистецтва — воно легко долає державні кордони, мовні, культурні та всі інші бар’єри.

— Справжні митці, вони і філософи, і провидці, і месії. Шкода, що ми живемо в такому світі, де залишаються жахи війни і людські страждання. Але разом з тим залишається і незгасаюче мистецтво. І коли є глядач, який це мистецтво і справжніх митців розуміє та сприймає, — це велике щастя. Особливо — як у випадку з Вадимом Сідуром, — коли творчість майстра перегукується з тим, що зараз відбувається у нас в Україні, — підкреслив Григорій Гельфер.

Все почалось з ескізу

І все-таки раніше за всіх із виставою про Сідура познайомилися дніпряни. Принаймні, в загальних рисах. Що теж закономірно. Торік виповнилося 100 років від дня народження Вадима Сідура. До цієї дати в Дніпрі було приурочено низку урочистих заходів. Зокрема, відкриття великого «Пам’ятника загиблим від бомб» — повнорозмірного варіанта відомої скульптури Вадима Сідура (одним з ініціаторів встановлення якого у свій час виступив головред газети «Шабат Шалом» Михайло Каршенбаум).

Одночасно з відкриттям пам’ятника у день ювілею скульптора дніпряни побачили документальний фільм «Вадим Сідур. Вічне повернення» та театральний ескіз «Планета Сідур». Ескіз із часом і перетворився на повноцінну виставу. А фільм зажив власним життям — на українському фестивалі короткометражного документального кіно був удостоєний нагороди,  а на прем’єрах вистави «Сідур» передував показам.

Хоча й без цього багато дніпрян до постановки Театру ДГУ ставляться з особливим трепетом. І на те є свої причини. Ось, наприклад, якої думки дотримується актриса дніпровського театру «Віримо» Марія Пашкурова-Петренко:

«Особливо щемить серце і одночасно переймає гордість, коли розумієш, що ця вистава зроблена під час війни в прифронтовому місті Дніпро, моєму рідному місті… що ніхто з місцевих митців: ні драматург Григорій Гельфер, ні режисер Володимир Петренко, ні актор Євгеній Гендін не збираються зупинятися у своїй творчості, ніхто не збирається зраджувати своєму таланту, ніхто не припиняє підтримувати глядачів справжнім чесним мистецтвом».

І уточнює:

«Мабуть, це дух незламного Сідура, який століття тому народився в Дніпрі (тодішньому Катеринославі), вливає на їх сили».

Грант у поміч

Не можна не згадати й про те, що вистава «Сідур» успішно пройшла «екзаменацію» не лише у глядачів, а й у професійного журі. У 2025 році Театр ДГУ отримав грант «Українського культурного фонду» на реалізацію теат­рально-просвітницького проекту «Вадим Сідур. Відлуння часу». Основною частиною проекту якраз і є підготовка вистави. Крім того,  постановку було включено до міської програми «Культурна столиця». Значною мірою завдяки цій підтримці постановку п’єси «Сідур» змогли побачити й оцінити не лише дніпряни, а й мешканці інших міст.

Сама вистава «Сідур», як ми вже зазначили, це досить компакт­на постановка — всього близько 40 хвилин. Та й дійових осіб у ній лише двоє — Вадим Сідур, в образі якого уособлений Справжній Митець, і його опонент-антагоніст, своєрідний Мефістофель радянської школи,  що легко читається навіть у ПІБ персонажа — ЧОпіков Р.Т. Все це робить постановку концентрованою, дуалістичною, своєрідною битвою світоглядів, наповненою трагізмом, але зрештою обнадійливою, оскільки опонентові не вдається зламати волю Митця.

При цьому в ході дії персонажі встигають обговорити безліч тем, що й сьогодні злободенні, як 60–70 років тому: Друга світова війна, Голокост, антисемітські настрої, втрата батьків, задушлива атмосфера радянської дійсності, репресії. Крім того,  під час вистави звучать вірші Вадима Сідура та цитуються уривки з його щоденників.

Як виникають ІдеЇ?

Григорій Гельфер каже, що ідея написання п’єси виникла торік, під час святкування 100-річчя Вадима Сідура.

— Я не ставив собі за мету точно відобразити якісь біографічні факти. За формою — це скоріше фантазія на тему життя Вадима Сідура. Завдяки цьому вдалося сконцентруватися на головних меседжах, які стосуються долі самого Сідура, його епохи та людства взагалі, — резюмує Григорій Гельфер.

Уточнимо лише, що п’єса ним написана за участю Євгена Гендіна, який у виставі й виконує роль Вадима Сідура. Опонує йому — в образі Чопікова — Володимир Петренко, який «за сумісництвом» є режисером вистави. А художником і автором чудових муляжів робіт Сідура для постановки є Олеся Папушнікова.

Є скульптори по той бік океану

І ще один штрих. До недавніх часів майже єдиною виставою, яка присвячена єврейському скульптору та інформацію про яку мені вдалося розшукати, була вистава «Окупант» за п’єсою американського драматурга Едварда Олбі. Героїня п’єси — видатний американо-єврейській скульптор українського походження Луїза Невельсон. П’єса була поставлена у Нью-Йорку більше 10 років тому.

І ось теперь «Сідур» за п’єсою Григорія Гельфера (за участю Євгена Гендіна).

Ну, і останнє, що я хочу сказати: творці вистави «Сідур» влучили в «десятку». Тепер вона — частина великого проекту зі збереження культурної та історичної спадщини нашого міста.

Валентин Хорошун