Забуттю не підлягає!

Готуючись до чергової річниці цієї трагічної дати, Дніпровський центр сучасної культури в рамках просвітницької програми «Дніпро та навколо» організував лекцію-презентацію заступника директора з наукової роботи Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» Єгора Врадія. А ключовою темою лекції став період нацистської окупації Дніпропетровська та геноциду єврейського населення міста.

Розповідь Єгора Врадія, як завжди, була і змістовною, і цікавою. А заразом – черговим нагадуванням про важливість збереження історичної пам’яті. З чим у сучасного суспільства є певні проблеми.

– У 2019 році в Інституті «Ткума»,  де я працюю, під час літньої школи для молодих науковців ми провели невеличке польове дослідження. Учасники запропонували опитати людей у сквері імені Писаржевського, на території колишнього нового єврейського цвинтаря, про пам’ятники, розташовані там. Жоден із перехожих не згадав ані пам’ятний знак жертвам Голодомору, ані знак на честь жертв нацистських розстрілів. Те саме було в районі Студмістечка,  де ми опитували студентів і викладачів. За винятком двох випадків,  ніхто не міг пояснити значення цих пам’ятників. Ця ситуа­ція парадоксальна: вона стосується історії нашого міста,  його минулого й нас самих, – зауважив Єгор Врадій на початку лекції і додав, що у людини дві смерті: перша – це фізична, а от друга – смерть в пам’яті нащадків, чого, звісно, не хотілося б допустити. Хоча б заради того, щоб трагедія Голокосту більше не повторилася.

Два тижні на евакуацію

Що ж стосується безпосередньо геноциду єврейського населення, найбільш відома трагічна сторінка історії єврейської громади Дніпра під час Другої світової війни – масовий розстріл євреїв у жовтні 1941 року. Але насправді чорна хмара Голокосту на жителів міста почала насуватися раніше – ще влітку 1941 року. За діючими в той час директивами населення мало право на евакуацію тільки після офіційної «відмашки» від радянської влади,– відмічає Єгор Врадій.

У Дніпропетровську можливість добровільно виїхати з міста у людей з’явилась 7 серпня1941 року, коли була оголошена загальна евакуація. А у двадцятих числах місяця в місто вже увійшли німці. Тобто фактично офіційно евакуюватися з міста євреї мали можливість менше двох тижнів, оскільки останній евакуаційний потяг відбув з Дніпропетровська за тиждень до початку німецької окупації. Скільки євреїв залишалось у місті на той момент, – точно невідомо. За даними німецької фельдкомендатури – близько 35 тисяч – п’ята частина населення,  якого німці в 1941 році нарахували 175 тис.

Без вини винуваті

І це не дивно, оскільки в історії міста євреї завжди грали значну роль. За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 року в Катеринославі євреї були другою за чисельністю етнічною групою. На частку євреїв припадало 36,5% населення. Під час Першої світової війни єврейська громада в місті ще побільшала. Потім частка єврейського населення поступово почала зменшуватись. Тим не менш, за даними вже радянського перепису 1939 року, населення радянського Дніпропетровська становило трохи більше 525 тис. осіб, із яких майже 90 тис. – євреї. Тобто знову ж таки близько 20%.

Перші дні окупації у місті панувало безвладдя, що ознаменувалося масовим мародерством – пограбуванням крамниць, складів і виробничих об’єктів. Кілька тижнів у німців пішло на створення вертикалі влади, зокрема допоміжної міської управи. Але з кінця вересня 1941 року в місті щільно взялися за євреїв. Спочатку зобов’язали єврейське населення віком від 16 до 60 років носити нарукавні пов’язки з шестикутною зіркою. Через кілька днів – на початку жовтня, – управа міста видала постанову, в якій звинуватила єврейське населення в пограбуваннях під час безвладдя, у зв’язку з чим наклала на євреїв контрибуцію у розмірі 30 мільйонів радянських карбованців. П’ятого жовтня для євреїв міста були встановлені особливі норми хлібопостачання – удвічі-втричі менші, ніж для неєврейського населення. Ще через три дні «кербудів» – новопризначених керівників будинків – зобов’язали подати звіти про мешканців-євреїв. А у листопаді – вже після розстрілів на території Ботанічного саду, влада міста заборонила надавати євреям медичну допомогу в лікувальних закладах, а хворих євреїв наказала видалити з лікарень. І ще один показовий момент – за час окупації нацисти розподілили близько 23,5 тис. квартир, які раніше належали євреям і містянам, що евакуювались.

До речі, сплату «єврейської» контрибуції допоміжна управа розподілила на три рівні частини по 10 млн. карбованців,  і перший транш зобов’язала сплатити до 12 жовтня.

– У спогадах євреїв, які пережили окупацію, є згадки, що люди несли кошти до синагоги, відгукнувшись на заклик зібрати ці гроші. Правда, у якесь суттєве поліпшення стосунків з окупаційною владою ніхто з євреїв не вірив. Але і масштабної трагедії не передбачав, – зауважує Єгор Врадій.

Фактично ж   до сплати контрибуції справа так і не дійшла, оскільки міська управа отримала нові «ввідні», після чого плани щодо євреїв кардинально змінилися.

Нарада перекреслила життя

– У ніч на 12 жовтня у місті відбулася нарада, на якій було ухвалено рішення про обхід будинків патрулями з представників німецької влади, допоміжної управи і міської поліції, сформованої з місцевих жителів. Ціль обходу – повідомити населення, що 13 жовтня 1941 року євреї повинні зібратися на площі позаду центрального універмагу, взявши з собою речі та продукти на дві доби. За офіційною версією – для переселення в інший регіон, – розповідає Єгор Врадій.

Обхід будинків у Дніпропетровську тривав до ночі 12 жовтня. А 13 жовтня з шостої години ранку за будівлею ЦУМу, почали збиратися люди. Там же була організована первинна селекція – під приводом організації транспортування вантажу людей примушували здавати особисті речі.

Закінчилося все тим, що з людей сформували кілька колон чисельністю від 1 до 3 тис. осіб, які під конвоєм поліції вирушили до південної околиці міста. При цьому багато хто з євреїв, особливо літні і хворі люди, не могли рухатися самостійно. Їх групували, саджали на вантажні автомобілі та відправляли слідом за колонами. Усі ці заходи – концентрацію, організацію та конвоювання – здійснювали військовослужбовці німецького 314-го батальйону допоміжної поліції – одного із 23-х подібних поліцейських батальйонів, сформованих Німеччиною на захоплених територіях, зокрема для вирішення «єврейського питання». У Дніпропетровськ 314-й батальйон прибув за 5 днів до розстрілів в терміновому порядку – для спільних дій зі спеціальною командою СД, яка теж прибула в місто з ціллю проведення антиєврейських акцій і складалася приблизно з 30 осіб.

Кінцевою точкою маршруту колон євреїв став лісорозплідник, що належав міському ботанічному саду. Втім до нього добралися не всі. Немічних людей, яких везли автівками, вивантажили по дорозі на «Новому єврейському цвинтарі», який був створений в місті на початку двадцятого століття, – і розстріляли.

Решту розстріляли в Ботанічному саду 13-14 жовтня.

Холодний жовтень 1941-го

– 13 жовтня Із настанням темряви розстріли припинили, але людей, доставлених до балки, не відпустили. Вони ночували просто неба і розуміли, що новий день принесе їм смерть. Для повноти картини варто також згадати кліматичні умови. Жовтень 1941 року був холоднішим, ніж, наприклад, жовтень 2022 року. Уже були заморозки, ґрунт вночі замерзав. У підсумку, за винятком кількох вдалих спроб утечі, більшість людей, які опинилися в балці, були вбиті, – підкреслює Єгор Врадій.

Безпосередньо розстріли проводила згадана команда СД. Відомо також, що 14 жовтня, коли розстріли вже відбувалися, в місті біля будівлі ЦУМу продовжували збирати євреїв.

Скільки взагалі було вбито людей за ці два дні підрахувати можна лише приблизно. За різними оцінками – загинуло 11-13 тис. євреїв. І це лише одна трагічна сторінка історії.

Взагалі ж, за весь час німецької окупації міста 1941-1943 років у Дніпропетровську загинуло 17-20 тис. євреїв. Після жовтневих розстрілів прийшла черга пацієнтів обласної психіатричної лікарні – було вбито не менше 700 пацієнтів, серед яких були і євреї, зокрема брат Сьомого Любавичського Ребе Дов-Бер Шнеєрсон. Пізніше в місто прибула зондеркоманда СД, яка кілька місяців поспіль знищувала місцеве населення і євреїв.

Словом, «єврейське питання» у Дніпропетровську, як і в безлічі інших міст, нацисти вирішили радикально. Місцева «Дніпропетровська газета», яка видавалась в окупованому місті, в серпні 1942 року підвела підсумки – констатувала, що за рік сфери торгівлі і управління повністю «звільнили від євреїв», через що «життя покращилось». Ще більш показовою є німецька офіційна статистика. Наприкінці 1941 року, після того як в місті була проведена повторна реєстрація євреїв, міська управа нарахувала їх всього біля тисячі. У травні 1942 – близько 350, а влітку 1943 року за офіційною статистикою євреїв у Дніпропетровську не залишилось.

Це потрібно живим!

Звісно, пам’ять про цю трагедію має зберігатися і зараз, і в наступних поколіннях. Тим більше, що поверталась до нас вона важкими шляхами, здебільшого завдяки титанічним зусиллям таких ентузіастів, як Борис Шульман і Аркадій Шміст. Обидва зробили майже неможливе в часи СРСР. Шульман – ще в сорокових роках минулого століття ініціював встановлення в місті кам’яного пам’ятника євреям-жертвам масових розстрілів. Реалізувати цю ідею йому так і не вдалося, тим не менш перший протопам’ятник загиблим на території Ботанічного саду Дніпропетровська з’явився ще в 1945 році. А Аркадій Шміст взагалі легендарна особистість. Він був не тільки одним із піонерів відродження єврейської громади Дніпра, а ще й справжнім борцем за збереження історичної пам’яті – завдяки його зусиллям сьогодні нам відомі імена майже 6 тисяч євреїв, які були розстріляні у Дніпропетровську під час Другої світової війни. Завдяки його зусиллям на території Ботанічного саду вже більше 23 років стоїть пам’ятник-мацейва, біля якого щороку проходять меморіальні заходи. І є надія, що в майбутньому в Дніпрі буде реалізований і проект,  який Аркадій Шміст втілити в життя не встиг, – будівництва великого меморіально-архітектурного комплексу «Шлях Святих»,  присвяченого жертвам Голокосту.

Валентин Хорошун