«Щедрик» з єврейським акцентом

Вже два роки в Україні існує свій «Список Шиндлера» – фільм Олесі Моргунець-Ісаєнко «Щедрик», у сюжеті якого переплітаються теми Голокосту, геноциду, боротьби за національну ідентичність і прагнення до свободи, а сам сюжет перегукується із сучасною історією України та Ізраїлю. У травні дніпряни мали можливість переконатися в цьому на кінопоказі, організованому музеєм «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», «Menorah Art Platform» та «Об’єднаною єврейською громадою України».

Не за годинником живе мистецтво

Фільм «Щедрик» вийшов у прокат у січні 2023 року і одразу привернув увагу глядачів. За 9 тижнів його переглянули близько 100 тисяч осіб – для українського кіно явний успіх. А якщо врахувати, що це не розважальна стрічка, а історична драма, – фільм дійсно став подією в культурному житті країни.

У Дніпрі спеціальний кінопоказ відбувся 14 травня в центрі «Менора». При цьому дата показу була обрана не випадково. В Україні 14 травня вже 5 років відзначається День пам’яті україн­ців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. У 1942 році в цей день у Рівному нацисти розстріляли українську сім’ю за те, що вона переховувала єврейську дівчинку, намагаючись врятувати їй життя.

По суті, 14 травня в Україні згадують про тисячі сімей, які заради порятунку євреїв ризикували власними життями, а подекуди й гинули. Імена багатьох із цих людей невідомі, вони досі залишаються безіменними героями, що не применшує їхнього подвигу.

Але точно відомо, який страшний слід залишив Голокост, – за роки Другої світової війни на території України загинуло понад 1,5 млн. євреїв – четверта частина всіх жертв Голокосту. Показовий і інший факт – за кількістю Праведників народів світу Україна – четверта країна у світі і поступається лише Польщі, Нідерландам та Франції.

– Праведники народів світу – це певний перелік людей, визначених Інститутом Катастрофи та героїзму «Яд ва-Шем». Всі ці люди відомі, їхні героїчні вчинки задокументовані. А є люди, які рятували євреїв, але письмових свідчень цього немає. Вчинки цих людей залишились лише в пам’яті тих, кого вони врятували. Чому вони, ризикуючи власним життям, це робили? Що їх надихало? Можливо, бачили умови, в яких перебував єврейський народ, і розуміли, що цим людям набагато гірше, ніж їм. Ми намагаємося досліджувати і встановлювати імена тих, хто рятував і був врятований на території Україні. У нашому музеї є експозиції, які вшановують цих людей, їхню толерантність і ставлення до інших національностей, – підкреслила перед показом директор музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» Ірина Радченко.

А заступник директора музею із наукової роботи Єгор Врадій уточнив:

– Надзвичайно важливо, що 14 травня в Україні вшановується пам’ять не лише Праведників народів світу, але і рятівників євреїв, які не мають цього звання. Якщо говорити сухою мовою статистики, за українським списком Праведників народів світу налічується 2707 осіб. Але очевидно, що реальна кількість рятівників євреїв значно більша. І всі вони за свої подвиги в ім’я людяності і милосердя, безумовно, заслуговують на вшанування.

Жахам війни наперекір

Але під час Другої світової війни в Україні постраждали люди багатьох національностей – не тільки євреї. Наприклад, після анексії Західної України – українці та поляки. Проте жодні жахи війни не змогли знищити в людях трьох природних людських прагнень – до свободи, до усвідомлення своєї національної ідентичності та до допомоги ближньому – іноді навіть ціною власного життя.

Фільм «Щедрик» саме про це. У ньому розповідається історія чотирьох сімей – української, єврейської, польської та німецької, які живуть в одному будинку в період 1939–1945 років. При цьому місто дії фільму – Станіслав, тобто сучасний Івано-Франківськ, що також символічно. Перед війною в місті проживало понад 150 тисяч осіб. Із них не менше 30 тисяч євреїв. І практично всі вони загинули під час Голокосту. На момент де­окупації Станіслава серед городян залишилося близько 100 євреїв. Саме місто за роки війни пережило кілька катаклізмів: до 1939 року майже два десятиліття входило до складу Польщі, у 1939 році було анексовано СРСР, у 1941 році – окуповане Німеччиною, у 1944 році – повернулося під контроль Радянського Союзу.

І всі ці зміни трагічно відображаються на долях героїв фільму. У кожній із сімей героїв фільму є діти. Але всі вони врешті-решт залишаються сиротами або навіть гинуть – жорна державних машин Радянського Союзу та фашистської Німеччини перемелюють життя дорослих, війна відбирає батьків у німецького хлопчика. При цьому острівцем порятунку для дітей стає українська сім’я. У ній спочатку знаходить притулок дівчинка-полячка, а потім і діти подружжя Гершковичів, які стали жертвами Голокосту. Однак і цей притулок виявляється хитким – під катком антиукраїнських репресій опиняється і головна герої­ня, а діти – у радянському дитячому будинку, де їм без особливих церемоній починають «вбивати» в голови нові цінності.

Те, що щасливий фінал історії неможливий, глядачу зрозуміло з самого початку.

Але фільм не випадково названий «Щедриком». Так, він сфокусований на особистих трагедіях мешканців одного будинку. Але по суті, в єдине ціле кінокартину пов’язує саме мелодія і текст щедрівки Миколи Леонтовича.

– Під час перегляду фільму я спіймала себе на думці, що, одна з героїнь картини – маленька дівчинка Ярослава, – мабуть, була права, коли казала, що пісня «Щедрик» має об’єднувати і приносити радість, – поділилася після кінопоказу своїми враженнями одна з учасниць перегляду.

Що спільного у «Щедрика» з молитвою?

У фільмі мелодія Леонтовича дійсно об’єднує героїв. Діти різних національностей співають «Щедрик» разом, і він стає мостом між різними культурами, показуючи, що музика та мистец­тво здатні долати бар’єри, створені війною та ненавистю. А ще – допомагає зрозуміти, наскільки важливим для людей є усвідомлення національної ідентичності. Не випадково у фільм включена сцена святкування Рош а-Шана. Єврейські діти залишилися без батьків, але прагнуть дотримуватися національних традицій. Головна героїня їм у цьому допомагає. У результаті Рош а-Шана перетворюється на свято всієї родини – і в цій сцені героїв об’єднують єврейська молитва, запалені свічки та «Щедрик».

Загалом, «Щедрик» у фільмі наповнений цілою низкою символічних сенсів. Зокрема, він уособлює силу духу і здатність протистояти чужорідним насаджуваним ідеалам. Та сама маленька дівчинка Ярослава, опинившись у дитячому будинку, попри жорстку заборону і усвідомлення можливих наслідків свого вчинку виконує «Щедрик» на новорічному концерті – внаслідок її відправляють у дитячу колонію, оскільки таким дітям «не місце в радянському суспільстві».

Але головне – «Щед­рик» пов’язує минуле із сьогоденням і нагадує про важливість збереження історичної пам’яті. Тому діти, які пережили війну – українка, єврейка і полячка, наприкінці фільму, уже в наш час, зустрічаються в Нью-Йорку  і – звісно ж – разом співають «Щедрик».

– Я не знаю, чи закладали цей сенс автори сценарію, але «Щедрик», як мелодія, як музичний твір, не тільки об’єднав різні епізоди фільму в єдину цілісну історію, а ще й став одним із невід’ємних елементів Різдва в багатьох країнах світу. Це була виняткова подія, коли, незважаючи на найскладніші умови, «Українська народна республіка» відправила музичний колектив у турне, щоб він відкрив світу українську культуру. Завдяки Українській республіканській капелі Олександра Кошиця «Щедрик» вперше почули в США, з чого почався шлях української мелодії до світового тріумфу, – нагадує Єгор Врадій.

Дуже особливий фільм

Однією з особливостей кінопоказу «Щедрика» в «Менорі» стала присутність на заході актриси, яка зіграла у фільмі головну роль – української вчительки співів Софії – Яни Корольової.

– Над фільмом ми працювали ще до повномасштабного вторгнення,  з 2019 року, і навіть не могли уявити, що події, які у ньому відтворені, стануть нашою реальністю. Для мене це особ­ливий фільм. По-перше, це моя перша головна роль у повнометражному кіно. А підготовка до неї була дуже короткою – на роль мене затвердили майже останньою. Щоб я більше занурилася в історію, режисер мені надсилала багато різної інформації – документальні фільми,  книги. Але головна тема нашої стрічки – це сила любові, яка дає можливість пройти крізь важкі часи і при цьому залишитися людиною, – підкреслила Яна під час спілкування з учасниками перегляду.

До речі, Яна Корольова – корінна дніпрянка.

– Я дійсно народилася у Дніпрі, 15 років працювала в Національному театрі імені Т. Г. Шевченка. Це мій перший театр, де я зростала. І для мене це завжди буде дуже тепле місце – і театр,  і Дніпро, – розповіла акт­риса і додала, що при зйомці навіть такої трагічної картини, як «Щедрик», не обійшлося без комічних моментів.

– Одною з технічно найскладніших виявилася сцена варіння каші. Вона була найперша в списку. Всі думали, що ми її знімемо швиденько. За сценарієм каша мала збігти в потрібний момент – а вона ніяк не збігала. Процес, напевно, розтягнувся години на чотири. Я чула, що вже майже вся команда сміється з цього приводу. А я все сиджу, чекаю, коли каша збіжить, і не можу сміятись – щоб не зіпсувати дубль, – поділилась своїми спогадами Яна Корольова.

Залишається додати кілька слів про сам «Щедрик». Як відомо, завдяки ще одному композитору українського походження – Петру Вільговському – «Щедрик» перетворився на різдвяну мелодію «Carol of the Bells», яка сьогодні відома в усьому світі. Причому сама мелодія давно вже переросла рамки різдвяного мотиву.

Однак нашу розповідь про кінопоказ у «Менорі» хотілося б все-таки завершити фразою, виголошеною одним із глядачів:

– Я дуже радий бачити в цій залі молодих людей. Тому що цей фільм – історія, яку має­мо пам’ятати ми, і яку мають знати наші діти.

Валентин Хорошун