«Ми вирішили бути звільненими». До історії одного вірша

Так, 19 вересня 1961 року «Літературна газета» надруковала вірш молодого поета Євгена Євтушенка «Бабин Яр», який невдовзі став подією планетарного масштабу: його передрукували сотні видань, його вчили напам’ять, брали на озброєння майстри художнього читання. Бо слова били наповал, лунали, мов набат.

Історія написання й публікації цього вірша в «Літературці» була непростою.

Кажуть, що після звільнення Києва в якійсь газеті з’явився нарис про трагедію, але згодом тему заборонили. І лише через двадцять років Євтушенко порушив змову мовчання навколо Бабиного Яру. Справедливості заради варто зазначити, що його вірш не був першим, присвяченим тим трагічним подіям. В 1944–45 рр. про них написали двоє поетів. Першим був Ілля Еренбург:

Задуйте свет.

Спустите флаги.

Мы к вам пришли.

Не мы – овраги.

Його прозірливість вражає – у 1961 році пульпа, якою заливали яри, прорвала дамбу і залила Куренівку, забравши чимало життів. Яри «прийшли».

А ось вірші, можливо, ще емоційніші – Льва Озерова. Із таким блискучим початком:

Я пришел к тебе, Бабий Яр.

Значит, возраст у горя есть.

Значит, я немыслимо стар.

На столетья считать –

не счесть…

Наприкінці 50-х років на будівництві Каховської ГЕС Євген Євтушенко познайомився з Анатолієм Кузнєцовим. Вони розговорилися, той прочитав йому своє оповідання про Бабин Яр. Євтушенкові сподобалося, і він сказав: «Толю, ти маєш написати про це книжку!» – «Та хто ж її надрукує?»…

На початку вересня 1961 року в Києві мав відбутися творчий вечір Євтушенка, і він запросив Кузнєцова приїхати. Слово – поетові:

«Коли ми стояли в Бабиному Яру, прямо на наших очах під’їхала вантажівка і скинула в яр смердючу купу сміття. Ми остовпіли, а вантажівки з нечистотами все прибували. Мене охопило відчуття безсилля й сорому. Я повернувся в готель і одразу сів писати. За кілька годин написав “Бабин Яр”. Потім подзвонив фронтовику-поету Олександру Межирову й прочитав йому по телефону. У відповідь почув: “У мене перехопило горло. Не можу більше говорити”».

Після цього автор зателефонував Віталію Коротичу й Івану Драчу, запросив їх і дав прочитати. Вони обняли й поцілували Женю. Наступного дня в Палаці Жовтневому мав відбутися творчий вечір, на якому поет вирішив уперше прочитати щойно написаний вірш. Незабаром йому повідомили, що афіші заклеюють. Попри все, вечір таки відбувся – при повному аншлазі.

«…Дуже хвилювався. Наприкінці сказав: мені соромно за себе і за нашу країну через те, що на братській могилі насипають гори сміття. Після цих слів настала така тиша, що я зрозумів – нема нічого гучнішого за мовчання.

Раптом чую – стукіт. Все ближче. Все голосніше. Дивлюсь – по сцені йде згорблена бабуся з палицею. Всі завмерли. Вона підійшла, вклонилася, взяла мою руку й поцілувала. Мені в житті ніхто не цілував руки. І сказала: “Я була в Бабиному Яру”. Коли пролунали ці її слова, зал наче прокинувся – вибухнули гучні оплески».

Так, те, що вірш побачив світ, – це було диво. Євтушенко показав його відповідальному секретареві «Літературки» Севі Ревичу. Той прочитав і спитав: «Ти подаруєш мені копію?» У нього й думки не було, що цей вірш надрукують. На прохання поета його передали головному редактору Валерію Косолапову. Той прочитав і сказав: «Дякую за прекрасний вірш. Але щоб його надрукувати, потрібне “сімейне рішення”. Дружина у від’їзді – доведеться викликати». – «Чому “сімейне”?» – «Бо мене звільнять». І, не чекаючи дружини, відправив вірш у набір.

Першими читачами, після названих, були працівники друкарні. Вони приходили до редакції, тиснули руку поетові, а красива технологиня навіть поцілувала його. Приїхала дружина Косолапова. Сказала: «Нічого, Женю, заспокойтесь. Ми вирішили бути звільненими». Його й справді звільнили з посади редактора. Йому знадобилася чимала мужність, щоб надрукувати «таке». Він, фронтовик, партієць, чоловік у літах, із дружиною, дітьми, онуками. Як справедливо зазначив Євтушенко: «Це був не мій, а його героїзм».

Вчинок Косолапова викликав повагу навіть у тих, хто його звільнив. Його не стали остаточно знищувати. Через кілька років його призначили головним редактором журналу «Новий світ».

Історія з «Бабиним Яром» завершилася тим, що для УРСР Євген Євтушенко став нев’їзним. Але згодом його взяв у співавтори великий Дмитро Шостакович, який написав на вірші Євтушенка 13-ту симфонію – монумент на віки.

Сподіваюся, і мені дозволено поділитися власними враженнями від цього вірша. Не приховую: був приголомшений. Подумав, що це провокація, це неможливо. Адже цього не могло бути – після вакханалії антисемітизму, що відбувалася на моїх очах: розправа над «вейсманістами-морганістами», «антипартійною групою театральних критиків», «безпачпортними бродягами-космополітами», розстріл ЄАК, «справа лікарів»… Зарубки на все життя.

І раптом! Це було неймовірно! Немов гора впала з плечей. Стало легше дихати й жити!

…Минуло багато років. Уже після розпаду СРСР на місці трагедії з’явилися численні пам’ятники. Але особливе місце займають два, яких не побачимо над страшним київським яром. Один із них треба прочитати, інший – послухати. Це вірш Євгена Євтушенка «Бабин Яр» та 13-та симфонія Дмит­ра Шостаковича.

На высоком юру

Да в глубоком яру

Лики смерти кружатся

на вечном пиру…

Підготував

Ігор МАНЕВИЧ

Д. Шостакович і Є. Євтушенко після прем’єри 13-ї симфонії