Голокост: 80 років потому

Конвеєр смерті було зупинено лише 27 січня 1945 року, коли на територію табору увійшли війська 1-го Українського фронту. І саме цього дня у світі вже 20 років відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У тому числі в Дніпрі. У Музеї «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні» щорічно відбуваються дні поминання,  приурочені до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. Не став винятком і 2025 рік.

Сам захід пройшов у традиційному форматі, що склався за останні роки –  біля музейної експозиції «Бабин Яр. Бабині Яри України», з поправкою на війну, яка, за словами радника міського голови Дніпра Олега Ростовцева, вже має всі ознаки геноциду і наміри знищити Україну. Розпочалася церемонія з хвилини мовчання в пам’ять про загиблих українських воїнів, а завершилася читанням поминальної молитви «Ель Мале Рахамім» («Б-г, сповнений милосердя») – про дарування істинного спокою душам мільйонів синів і доньок єврейського народу, які померли мученицькою смертю. Цього року молитву прочитав керівник «Хевра Кадиша», рабин Шмуель Лівшиц. Символічно, що, за однією з версій, «Ель Мале Рахамім» була написана після масових єврейських погромів сімнадцятого століття на території України. На жаль,  від Голокосту євреїв Європи, це не захистило. І в першу чергу – євреїв України.

– Із понад 6 мільйонів жертв Голокосту під час Другої світової війни майже 1,5 мільйона людей – це євреї Украї­ни або євреї, які були вбиті на території України. Тобто Голокост – це сумна і страшна частина не тільки європейської та світової історії, а ще й частина Історії України. Бо значна частина людей, які стали жертвами нацистського тоталітаризму, – це люди, які жили поруч з нами. І разом з жертвами геноциду зникла і частина того українського світу, який існував до початку Голокосту. Про це також слід пам’ятати, – нагадав під час церемонії заступник директора Музею Єгор Врадій.

Центральним же елементом церемонії, як і в минулі роки, стало запалювання шести поминальних свічок – по одній свічці за кожен мільйон жертв.

Крім рабина Шмуеля Лівшиця та Олега Ростовцева в запалюванні свічок узяли участь директор Єврейської громади Дніпра Зеліг Брез, директори музею та обласного архіву Ірина Радченко і Михайло Постолов, а також  директорка Дніпровського ліцею №144 ім. Л.-І. Шнеєрсона Олена Краснова.

– Є дати в єврейській історії, які не можна забути. Щороку тут, у музеї «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні»,  ми згадуємо про одну з таких дат, згадуємо про Голокост. А загалом –  намагаємося зробити все, щоб наші діти, наступне покоління, не забували єврейську історію. Навіть такі складні й важкі події. І дуже добре, що в Дніпрі є музей,  який не дає їх забути, – підкреслила Олена Краснова.

Нагадаємо, що Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту було засновано відносно недавно, на 40 років із гаком пізніше, ніж День Катастрофи – Йом а-Шоа – в Ізраїлі. Але зараз це вже не має принципового значення. Нині 27 січня про жертв Голокосту згадують у багатьох країнах світу. Сам Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був заснований Генасамблеєю ООН з ініціативи шести країн, включно з Україною та Ізраїлем. З 2011 року ця дата на державному рівні відзначається і в Україні.

– Цього дня Аушвіц-Біркенау фактично перестав існувати як центр масового вбивства щонайменше 1 млн людей, більшість з яких становили європейські євреї. Що стосується безпосередньо Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту – це відносно нова дата. Але пам’ять про загиблих від нацистського терору зберігається вже багато десятиліть і продовжує жити,  завдяки зусиллям і пам’яті тих,  хто пов’язаний з єврейськими громадами по всьому світу,  – констатує Єгор Врадій.

До речі, вперше відзначати 27 січня на державному рівні як меморіальну дату стали саме в Німеччині. Указом федерального президента Німеччини Романа Херцога 1996 року було засновано День пам’яті жертв націонал-соціалізму. «Пам’ять не повинна віддаватися забуттю. Вона повинна передаватися майбутнім поколінням і нагадувати їм про необхідність бути пильними»,  – прокоментував Херцог свій указ. Ці слова не втратили своєї актуальності й сьогодні. Ба більше, сьогодні вони навіть актуальніші, ніж 30 років тому – з урахуванням подій, які відбуваються на території України та Ізраїлю.

– Голокост припинився 80 років тому. Але для нас дуже важливо зберігати пам’ять на різних рівнях. Окрім Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту і Дня Катастрофи,  є ще багато локальних днів пам’яті. Для громади Дніпра це 13-14 жовтня 1941 року, коли в місті почався Голокост. У кожного міста є своя локальна пам’ять, і вона не конкурує з пам’яттю глобальною. Наприклад, у Вашингтоні – один із найбільших музеїв Голокосту у світі. Хоча там не було Голокосту. Але для американської ідентичності це дуже важливе явище, навіть не подія. І 27 січня також дуже важливий день –  для виховання наших дітей, і не тільки єврейських. Важливий для збереження і відчуття нашої спільної пам’яті, – зазначив Олег Ростовцев.

Символічно, що 27 січня 1945 року одним із перших на територію Аушивіц-Біркенау увійшов підрозділ майора Анатолія Шапіро, українського єврея. Того дня було звільнено останні 7,5 тис. в’язнів табору смерті. Шапіро – поширене єврейське прізвище. Хтось підрахував, що в радянській армії в роки Другої світової війни воювало близько 700 осіб із прізвищем Шапіро. Але в Аушвіці конвеєр смерті зупинив саме Анатолій Шапіро. І хоч народився він на території нинішньої Харківської області, жив і працював він недалеко від Дніпра – у Запоріжжі. Щоправда, останні 12 років свого життя він провів у США. Що, втім, теж символічно. Похований Анатолій Шапіро на найвідомішому єврейському цвинтарі Нью-Йорка – Beth Moses, усього за кілька кіломет­рів від місця, святого для кожного хасида, – Оеля Ребе.

– Ніхто не знає, чому доля склалася саме так, але вона так склалася. І коли в Дніпрі створювався музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні», під час розробки його концепції було проголошено, що музей має розповідати не тільки про явища минулих днів, а й про людей, про їхні людські історії. Історія Анатолія Шапіро – одна з таких історій. Але насправді їх безліч, – уточнює Єгор Врадій.

Нині, на жаль, уже немає живих свідків трагедії Аушвіц-Біркенау. 80 років – мить лише за історичними мірками. Останній в’язень табору смерті Антоні Добровольський, який вижив, помер 2012 року у віці 109 років. Але пам’ять про одну з найстрашніших сторінок історії двадцятого століття жива.

– Ми продовжуємо фіксувати і систематизувати, вивчати спадщину свідків минулого. Дедалі частіше – вже не безпосередніх. Зрозуміло, що більшість цих людей уже пішли з життя. Але якщо перефразувати відомого громадського діяча і публіциста, лауреата Нобелівської премії миру і колишнього в’язня Аушвіца-Біркенау Елі Візеля, кожен, хто спілкується зі свідком, сам стає свідком. І сьогодні, на цьому заході ми з вами також виступаємо свідками, свідками минулого. І наша зустріч фактично є поглядом у майбутнє. Тобто сьогодні ми формуємо те, що буде завтра. А трагедія Голокосту, вона, безперечно, має вивчатися і фіксуватися постійно – з метою запобігання нових подіб­них трагедій, – переконана директорка Музею Ірина Радченко.

Ще більшої значущості ці слова набувають, якщо згадати, що за кожною цифрою з 6 мільйонів жертв Голокосту – забране людське життя.

– Під час Другої світової війни у волинському містечку Ковель нацисти перед розстрілом тримали людей у синагозі. І люди в останню ніч перебування в синагозі писали на її стінах свої імена та звернення, свої останні прохання. Дехто просив про помсту, але більшість просила – пам’ятайте нас! Ці прохання не втратять своєї актуальності ніколи. У Дніпрі в жовтні 1941 року було вбито 11 тис. євреїв. Завдяки зусиллям окремих людей нам сьогодні відомі близько 6 тисяч прізвищ та імен цих людей. Взагалі, з тих шести мільйонів людей, які загинули під час Голокосту, сьогодні відомі імена та прізвища більш ніж  3,5 мільйонів. Тобто тисячі, мільйони людей, жертв нацизму, залишаються безіменними. І Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту допомагає нам не забувати про них, – сказав Єгор Врадій.

Валентин Хорошун