Про рабина синагоги «Золота Роза» ребе Реувена Мільман

– Війна для мене почалася ще до її початку, коли напередодні Ізраїль вивіз із Дніпра консула та ще кілька сімей, – розповідає реб Реувен. – Передчуваючи щось погане, свою машину тримав із повним баком. На жаль, це погане таки відбулося. На сімейній раді вирішили не їхати. Дружина аргументувала тим, що має контролювати ситуацію в махоні, де під її керівництвом залишалися учні. Майже місяць ми жили, як на пороховій діжці: стрілянина, вибухи, сирени. Щоб не бігати «з» і «на» 6-й поверх,  дружині з доньками надав притулок у своєму будинку з комфортним підвальним приміщенням реб Меір Стамблер. Я з синами вирішив залишатися вдома.

Громада і синагога на очах неабияк рідшали. Коли й керівництво громади евакуювало свої сім’ї, прийшов до р.Шмуеля Каминецького. Головний рабин порадив їхати. Дізнавшись від Мазаль Лур’є, що вивезенням біженців за кордон займається Олена Стольберг, координатор нашої громади, зв’язався з нею. Оскільки місць в автобусах вже не було, вирішив приєднатися до колони машиною. Оскільки нас було шестеро, плюс багато речей, – у машині було ніде яблуку впасти. Раптом, за Б-жественним провидінням повідомляють про чотири вільних місця в автобусі. Дружину, двох доньок та молодшого сина вмовляю їхати автобусом, старший залишився зі мною. До молдовського кордону ми так і їхали колоною. Спочатку харківською трасою, що нагадувала кадри радянських фільмів про 1941 рік – такі ж  покинуті вздовж дороги речі, автомобілі, біженці… На блок-постах безперешкодно пропускали лише автобуси, сотні приватних авто в очікуванні перевірок. Мене та ще чотири машини з сім’ями з нашої громади пропускали завдяки моєму рабинському одягу та ізраїльському паспорту. Побоюючись ворожого прориву, багато петляли путівцями, вночі їхали без фар, наосліп. Від постійної нервової напруги у мене прихопило серце. Серед пасажирів автобусної колони довелося терміново шукати водія. Погодився лише Влади­слав Заєнчик.

У Молдові автобусна колона розділилася на тих, хто їде до Ізраїлю та до Європи. Маючи ізраїльське громадянство, мої поїхали до Ізраїлю. На гірке розчарування дружини, я вирішив залишити машину в Кишиневі. Дорогою, через несправність, на пристойній швидкості врізався і зніс бетонну електроопору. Дивом залишився неушкодженим. Довелося викликати евакуатор і фінансово розбиратися з поліцією за повалений стовп… Словом до столиці Молдови я приїхав не своїм ходом… З невизначеним терміном, не знаючи, що робити далі,  оселився у готелі. Незабаром моє перебування в Кишиневі стало більш осмисленим. Головний рабин Молдови та Кишинева попросив організувати на молдовсько-українському прикордонному пункті хабадський табір для євреїв-біженців. Це через величезний наплив біженців з України – на день до 20 тисяч, серед яких чимало євреїв. Потрібно було створити для них більш-менш людські умови на період вирішення їхньої подальшої долі. Я з ентузіазмом розпочав роботу, але через день моє життя перевернув – вдруге після початку війни – дзвінок дружини з Ізраїлю, після якого я терміново вилетів до сім’ї…

…Тут пряма мова реб Реувена з етичних міркувань пропонується у викладі.

Справа в тому, що Хая-Мушка, молодша донька реб Реувена ще за рік до початку війни виявляла ознаки нездужання. Лікарі у Дніпрі не знаходили нічого серйозного. Третього дня після евакуації до Ізраїлю трирічній дівчинці стало зовсім погано. В ізраїльській клініці причину визначили одразу. Діагноз був не втішний. З’ясувалося, що вона потребує більш всеосяжного, кваліфікованого лікування, і таке було знайдене в США. Американські фахівці світового рівня чудово впоралися з нелегким завданням. Завдяки ізраїльським та американським друзям-євреям, переїзд до Штатів та вартість перебування у клініці були оплачені.

– Ребе, як зараз почувається дівчинка?

– Після тривалої та болісної реабілітації, слава Всевишньому, зараз Хая-Мушка виглядає і почувається добре. Регулярно возимо її на обстеження до цієї клініки.

На знак вдячності за фізичне й духовне одужання, та в заслугу молодої посланниці Ребе – Хаї-Мушки, спонсор громади та близький друг нашої родини запропонував написати для єврейської громади Дніпра Сувій Тори. Урочиста церемонія завершення його написання, яку, за ствердженням реб Шмуеля Камінецького, я провів гідно, пройшла у «Менорі». Після вписання останніх букв Сувій був піднесений, на нього одягли унікальну, куплену мною в Америці срібну корону. Потім Сувій внесли до синагоги «Золота Роза», де відбулися святкові акафот та трапеза.

– Незважаючи на важкі випробування, ваша дружина продовжує очолювати махон.

– У важкій для всієї сім’ї ситуації, безумовно, найбільше переживань і турбот лягли на серце і плечі дружини. Окрім постійного догляду за донькою, яка засинала лише з мамою, Рахель у віддаленому доступі не припиняла керувати Махоном. Через семигодинну різницю в часі їй доводилося проводити онлайн-заняття та наради о третій, четвертій ранку за нью-йорським часом. Після повернення до Дніпра керівництво навчальним та адміністративним процесами у махоні відновилися у звичному режимі.

– У вас четверо дітей...

– Так, подяка Всевишньому! Старшому синові Якову-Мордехаю, названому на честь мого тата – рабина,  22 роки. Навчався в єшивах Дніпра, Ізраїлю. Після приїзду до Дніпра головний рабин Дніпра та регіону призначив його рабином Нікополя, Яків-Мордехай у 19 років став наймолодшим в Україні рабином міської громади. Наразі він працює мадрихом в ізраїльській єшиві та адміністратором у кошерному ресторані Тель-Авіва. Молодшому – Йосипу-Іцхаку, названому на честь Шостого Любавичського Ребе, 18 років. Як і старший брат, навчання розпочав у єшиві Дніпра, продовжив у бельгійському Антверпені, останні два роки – в ізраїльській єшиві. Пишаюся тим, що свого часу обрізання, брит-мілу, йому зробили в моїй хасидській Альма-матер, єшиві «Томхей Тмімім», у присутності найстаріших хасидів. 14-річчя старшої доньки Рівки, названої на честь моєї прабабусі, збіглося з нещодавньою церемонією завершення Сувою Тори, яке стало ще одним благословенням для сім’ї Мільман. Вона навчається у нашому махоні. Про Хаю-Мушку, молодшу доньку, якій уже п’ять років, названу на честь дружини Сьомого Любавичського Ребе, я розповідав вище. Єдине, що можна додати, – вона єдина з наших дітей, яка народилася не в Ізраїлі, а в Дніпрі.

– Які захоплення у рабина центральної синагоги Дніпра?

– Зараз головне захоплення – юдаїзм, робота, трублення у шофар, спілкування та допомога людям…

– Вас називають «першим» шофаром у громаді, немов першою скрипкою у симфонічному оркестрі. Кажуть, що так трубити ніхто в нас не може.

– Ну, «перший» шофар, як і рабин, – це наш ребе Шмуель Камінецький. Що стосується мене, то, коли трублю в шофар, навмисне максимально подовжую ткання, останній звук, спрямовуючи його до Всевишнього, щоб почув наші молитви. Із задоволенням трублю не лише у синагозі, а, наприклад, на вулиці, у «Ля-Сільпо», у ТРЦ «Мост-Сіті», офісах та магазинах спонсорів нашої громади. Там зав­жди багато євреїв, які найчастіше аплодують мені після цього.

– Судячи з комплекції, ви не цураєтеся фізичних навантажень.

– Раніше захоплювався бігом, плаванням, з віком перейшов на силові тренажери у залі. Після інфаркту мені поставили стент, тож фізичні навантаження скоротив, але намагаюся більше ходити пішки.

– Ну, і про гастрономічні уподобання.

– Люблю гефілте-фіш за маминим рецептом. Люблю плов, м’ясні страви. До речі, за настроєм, готую сам. Відкрию секрет: коли мешкав в Ізраїлі, з іншими рабинами захоплювався виноробством…

Розмовляв

Євген ЄВШТЕЙН

Редакція газети вітає рабина Реувена Мільмана та його молодшого сина Йосипа-Іцхака Мільмана із Днем народження! Мазл Тов до 120!