Проти Ромма немає прийому

Відкрив Раневську, воскресив Леніна та навчив знімати Тарковського. Але в історію світового кіно Михайло Ромм увійшов як автор фільму «Звичайний фашизм». «Я зайнявся режисурою, бо вирішив, що це справа безвідповідальна, легка. Література – справа серйозна, скульптура – також, вона вимагає віддачі всіх сил. І я подумав: займусь я кінематографом».

            Ці слова належать Михайлу Ромму – великому режисеру і не менш великому вчителю Андрія Тарковського, Олександра Мітти, Сергія Соловйова, Василя Шукшина, Георгія Данелії та багатьох інших. Але що б не казав Ромм про «безвідповідальну і легку справу», він журився, що доба має не 34, а 24 години: тоді він міг би щодня працювати над фільмами на десять годин більше.

            Михайло Ромм був майже ровесником світового кінематографа – він народився в Іркутську 1901-го року лише через шість років після першого публічного сеансу братів Люм’єр. Батька Михайла, лікаря-бактеріолога та соціал-демократа, заслали до Сибіру на п’ять років за поширення нелегальної літератури. Після повернення із заслання сім’я оселилася у Вільні – це сучасний Вільнюс, а 1907 року переїхала до Москви. Там Михайло Ромм закінчив гімназію і в 1917 році почав вчитися на скульптора.

            Батька цей вибір дуже засмутив, оскільки він сумнівався у таланті сина. Одного разу він потай узяв одну з його робіт і відніс своєму знайомому, який вважався знавцем мистецтва. Знайомий роботу похвалив, і Ромм-старший упокорився. Проте провчився Михайло Ромм все одно недовго – втрутилася Жовтнева революція. Тільки в 1921 році, після демобілізації з Червоної армії, йому вдалося повернутися до училища, яке на той час було перейменовано у ВХУТЕМАС. Змінилася не тільки назва, а й порядки.

            «Жодних загальноосвітніх предметів не було. Кожен ліпив, що хотів і як хотів»,  – згадував Ромм.

            В 1923-му Ромм зробив дерев’яні статуї робітника і селянина для першої Всеросійської сільськогосподарської виставки. В образі робітника він втілив автопортрет. Скульптура простояла більше року у парку Горького, але Ромм не любив, коли знайомі його впізнавали: роботу він вважав невдалою і анітрохи нею не пишався. Він дедалі критичніше ставився до своєї творчості і до випуску зовсім втратив інтерес до скульптури, хоч і отримав диплом.

            У пошуках покликання він пробував себе як перекладач, письменник, художник-ілюстратор – і скрізь успішно. Але Ромм вважав, що це не його. У 1929 році він влаштувався до Інституту методів позашкільної роботи, де йому доручили вивчати реакцію дітей на кінофільми. Переглядаючи кінострічки разом із діть­ми, він пристрасно захопився кінематографом та зрозумів: ось воно, справа його життя!

            Кар’єру в кіно Ромм розпочав як сценарист. Навчався він,  препаруючи фільми: переглядав їх і детально описував покадрово, а потім аналізував. Так він вивчив напам’ять близько десятка картин, після чого почав писати власні сценарії та розсилати їх у всі радянські кіностудії. Жоден із них у роботу не взяли, проте на Московській фабриці Совкіно – майбутньому «Мосфільмі» – розглянули його талант і запропонували попрацювати над кількома сценаріями вже на замовлення: за ними зняли прохідні фільми на революційну тематику. В одному з них, фільмі 1931 року про польських робітників-комуністів «Поруч із нами», зіграв свою першу роль Георгій Мілляр.

            У тому ж році режисер Олександр Мачерет запропонував Ромму місце свого асистента, а 1933-го йому довірили самостійно зняти фільм «Пишка» за однойменною новелою Мопассана. Щоправда, через дуже обмежений бюджет умови поставили вкрай жорсткі: німа картина за участю не більше десяти дешевих акторів, без масових сцен, у найпростіших декораціях.

            Ромм з радістю погодився і почав обходити театри у пошуках характерних, але маловідомих акторів: запросити зірок навіть не першої величини йому не дозволяв кошторис. У Камерному театрі Таїрова він побачив Фаїну Раневську і, не роздумуючи, запросив її в картину. Згідно з байкою, яка ходила в акторському середовищі, Раневська почала захоплено хвалити фільми Ромма і сказала, що для неї честь – знятися у такого відомого майстра. Ромм замотав головою: «Вибачте, але я не той Ромм, я ще не зняв жодного фільму!» Справа в тому, що Михайла Ромма нерідко плутали з відомим на той час режисером Абрамом Роммом, який працював під псевдонімом Роом. Раневська зніяковіла, але відмовлятися від пропозиції «не того Ромма» не стала. Так фільм «Пишка» став для них обох першою – і дуже успішною – роботою. Пізніше Раневська зіграє одну зі своїх найяскравіших ролей в іншому фільмі режисера – картині 1941 «Мрія».

            На хвилі успіху «Пишки» Ромму довірили фільм про радянських прикордонників «Тринадцять». На зйомках цієї картини Ромм познайомився зі своєю майбутньою дружиною актрисою Оленою Кузьміною. Можливо, стосунки між ними так і залишилися б робочими, якби не ревнивий чоловік Кузьміної, режисер Борис Барнет. Будучи справжнім домашнім тираном, він не хотів випускати її з уваги і не дозволяв поїхати на зйомки до Туркменії. Коли Кузьміна отримала пряму директиву з «Мосфільму», Барнет виявився безсилим, але примчав у пустелю Каракуми, підо­зрюючи дружину у зраді з Роммом. Переконавшись, що між Роммом і Кузьміною нічого немає, Барнет поїхав геть. Однак саме цей його візит пробудив у них взаємний інтерес. У результаті Кузьміна після повернення зі зйомок пішла від Барнета, а в кінці того ж 1936-го вийшла заміж за Ромма.

            Влітку 1937-го Ромма викликали до Держкіно і доручили йому зняти фільм «Повстання» про Леніна та Жовтневу революцію. Здавалося б, дивовижна річ: молодому режисерові, автору лише двох фільмів довіряють монументальне полотно про вождя. Але при найближчому розгляді нічого дивного не виявилося: досвідчений режисер навряд чи вплутався би в таку ризиковану авантюру. Фільм потрібно було зняти до 20-річчя революції 7 листопада – тобто лише за два з половиною місяці. Не встигнути вчасно було б рівносильно смертному вироку. Знайомі відмовляли Ромма, але той не злякався: «Я вирішив – пан чи пропав».

            У ролі Леніна він бачив лише Бориса Щукіна. Всі дивувалися з такого вибору, оскільки Щукін зовні не був схожий на вождя світового пролетаріату. Але Ромм у молодості кілька разів бачив Леніна особисто, а одного разу навіть перекинувся з ним кількома словами. Мабуть, тому він уловлював внутрішню схожість і продовжував наполягати на кандидатурі Щукіна.

            Коли Щукін, загримований під Ілліча, вперше з’явився перед камерами, всі переконалися, що Ромм не помилився з вибором. Старий більшовик, який добре знав Леніна і був запрошений як консультант, мало не розплакався, побачивши «живого Володимира Ілліча». Але і Ромму, і Щукіну через стислий термін довелося працювати на знос. Обидва майже не спали, сцени знімалися з першого дубля – інакше було не встигнути. «Я практично не спав два місяці, у кращому випадку дві-три години на день, а тримався виключно на кофеї­ні», – згадував Ромм.

            Але цей кошмар насправді виявився ще не кошмаром. Справжній жах трапився у день прем’єри 6 листопада 1937 року. Фільм показували у Великому театрі замість традиційного святкового концерту. Через технічні збої зображення на екрані було дуже каламутним, звук – хрипким, а плівка під час сеансу рвалася понад десять разів. Все це неподобство з урядової ложі бачив у тому числі Сталін, але коли пішли титри, він підвівся і зааплодував – а за ним оваціями вибухнула вся зала. Справа в тому, що Сталін подивився фільм заздалегідь – у нормальній якості – і залишився задоволеним: лише запропонував змінити назву на «Ленін у Жовтні».

            Після прем’єри Ромм приїхав додому, ліг спати і наказав дружині не будити його раніше, ніж через добу. Але розбудили його за три години. Внизу вже чекала машина. Ромма відвезли до Держкіно та повідомили, що, на думку Сталіна, у фільмі не вистачає сцен штурму Зимового палацу та арешту тимчасового уряду. Картину, афіші якої вже вивісили кінотеатри по всій країні, екстрено зняли з прокату, а від Ромма зажадали дозняти епізоди, яких бракує. «Тоді я вперше в житті втратив свідомість», – говорив Ромм.

            Після «Леніна в Жовтні» так само успішно пройшло продовження – «Ленін у 1918 році». За обидва фільми Ромму вручили Сталінську премію та призначили на керівну посаду в одній із дочірніх контор Держкіно. Щоправда, у чиновницькому кріслі Ромм протримався недовго через прямолінійний характер. 1943-го його зняли з посади. Ромм повернувся до режисури і ще в роки війни розпочав роботу над драмою «Людина № 217», яка у 1946 році отримала приз Каннського фестивалю за найкращу режисуру.

            Після ще кількох робіт Ромм перестав знімати на п’ять років. Він узяв паузу, оскільки минулі роботи перестали його влаштовувати, а що знімати далі,  – він поки не знав. Підсумком став зовсім новий для нього за форматом фільм-роздум «Дев’ять днів одного року» про фізиків-ядерників з Олексієм Баталовим та Інокентієм Смоктуновським. Фільм був визнаний найкращою картиною 1962 року в СРСР і отримав низку радянських та зарубіжних премій – у Польщі, Че­хо­словаччині, Австралії, США.

            Здавалося, Ромм упіймав нову хвилю, але несподівано для всіх режисер перейшов на документалістику. Після фільму про Бориса Щукіна він розпочав непросту роботу над «Звичайним фашизмом». Більше місяця він їздив колишніми концтаборами Польщі та Німеччини, вивчав свідоц­тва з Нюрнберзького процесу та інші документи. Однак концепція склалася не одразу. Спочатку Ромм вважав, що «найсильнішим матеріалом, що викриває фашизм, будуть звірства, які чинили звичайні люди». Але глядачі, яким режисер показував чернові матеріали, не витримували: відводили погляд, заплющували очі, а то й зовсім вставали та у сльозах йшли з перегляду. «Фільм не виходив, виходила лекція», – журився Ромм.

            І тоді режисер вирішив чергувати епізоди: життєрадісні сцени він зіштовхував з важкими. Ось молоді німецькі хлопці мирно відпочивають у компанії дівчат – а ось вони ж  стоять над трупами вбитих мирних жителів. Це виявилося геніальним рішенням: з одного боку, глядач отримував віддушини, а з іншого – контраст та емоційна гойдалка лише посилювали ефект. Картина здобула тріумф і безліч премій, люди на сеансах аплодували стоячи. Її показували у всьому світі, але особливо важливим для Ромма стало визнан­ня німецьких глядачів.

            «Важко передати, що має пережити радянський режисер – представник країни, яка так постраждала від фашизму, коли йому аплодують тисячі глядачів-німців, – писав він. – Овація була така довга, що я нарешті помітив, що стою в позі індійського йога, склавши долоні прямо перед обличчям і не знаючи, що робити в таких випадках».

            «Звичайний фашизм» став останньою роботою Ромма, яку він встиг дозняти до кінця. 1967 року він переніс важкий інфаркт, а коли оговтався, почав знімати документальну картину під робочою назвою «Світ сьогодні». У ньому він переосмислював ключові події ХХ століття та показував актуальні проблеми сучасної йому епохи. Але завершити картину Ромму не вдалося – він раптово помер у 1971 році. Знімали стрічку Елем Клімов, Марлен Хуцієв та Герман Лавров. У прокат вона вийшла під назвою «І все-таки я вірю…» 1974 року.

            У першій третині фільму глядача супроводжує закадровий голос самого Ромма, але він встиг озвучити лише «півстоліття». Там, де фонограма закінчується, Клімов, Хуцієв та Лавров вмонтували у картину своєрідний меморіал. Вибухи в Хіросімі та Нагасакі, про які йдеться, транслюються на екрані телевізора в кутку кадру, а в центрі крупним планом з’являється фотографія Ромма. А за нею – напис:

            «Тут обривається голос автора фільму…»

Олена Горовиць

jewish.ru